Світлана Яківна стояла посеред кухні, тримаючи в руках чашку з чаєм, що вже давно охолола. Її очі, гострі, як лезо вп’ялися в невістку, яка саме різала хліб на дошці.
Кухня була тісною, з облупленими шпалерами, що пам’ятали ще ті часи, і запахом борщу, який варився на плиті. За вікном осінній дощ стукав по бляшаному підвіконню, ніби нагадуючи про те, що світ за межами цієї квартири продовжує жити своїм життям.
— Нехай усі взнають, яка ти мама, — єхидно процідила Світлана Яківна, її голос був низьким, з хрипотою від багаторічного паління. — Ти ж думаєш, що можеш тут сидіти, як пані, і нічого не робити? Олег мій син, а ти… ти хто така?
Невістка, Олена, різко повернулася. Її руки тремтіли, але голос був твердим, як сталь. Вона підняла голову, дивлячись прямо в очі свекрусі.
— А ви самі можете мені сказати, яка ви матір? — відповіла вона, не відводячи погляду. — Ви навіть на кладовищі не були, а сьогодні сорок днів, як Олега не стало. Вашого сина, до речі.
Світлана Яківна завмерла. Чашка в її руці хитнулася, чай пролився на підлогу, утворюючи темну калюжу. Її обличчя спочатку побіліло, а потім налилося червоним.
Вона поставила чашку на стіл з таким гуркотом, що Олена здригнулася.
— Як ти смієш? — прошипіла свекруха. — Ти, чужа людина в цьому домі, смієш мені дорікати? Я його виносила, вигодувала, виростила! А ти? Ти прийшла сюди п’ять років тому, з своєю освітою і своїми манерами, і думаєш, що все знаєш?
Олена відклала ніж і витерла руки об фартух. Її очі блищали від сліз, але вона не дозволяла їм скотитися.
— Чужа? — тихо повторила вона. — Я була з ним, коли він був у лікарні. Я тримала його за руку, коли він просив води. А ви? Ви навіть не приїхали. Сказали, що “ноги болять” і “погода погана”. Сорок днів, Світлано Яківно. Сорок днів, а ви ні разу не згадали про могилу.
Свекруха відвернулася до вікна, дивлячись на дощ. Її плечі здригнулися, але чи то від гніву, чи то від чогось іншого — Олена не могла розібрати.
— Ти не розумієш, — пробурмотіла Світлана Яківна. — Це не так просто. Я… я не можу туди йти.
— Не можете? — Олена підійшла ближче, її голос став голоснішим. — А мене не вбило? Я щодня прокидаюся і думаю, що його немає. Я ходжу на кладовище що тижня, приношу квіти, говорю з ним. А ви сидите тут, у своїй квартирі, і сваритеся з сусідами за сміття. Це ваша скорбота?
Світлана Яківна різко повернулася. Її очі були повні сліз, але в них все ще горіла злість.
— Ти думаєш, що ти краща за мене? — закричала вона. — Ти молода, красива, з роботою. А я? Я пенсіонерка, з пенсією в три тисячі гривень. Олег був моїм єдиним сином! Він дзвонив мені щотижня, надсилав гроші. А ти… ти його відібрала!
— Відібрала? — Олена розсміялася, але сміх був гірким. — Ми одружилися, бо кохали одне одного. Він сам обрав мене. А ви… ви завжди були проти. Пам’ятаєте весілля? Ви сиділи в кутку і бурчали, що “не така невістка потрібна”.
Свекруха сіла на стілець, її руки тремтіли. Вона витерла сльози рукавом светра.
— Я не була проти тебе, — тихо сказала вона. — Я була проти того, що він пішов з дому. Він був моїм хлопчиком. З дитинства.
Пам’ятаєш, як він у п’ять років впав з дерева і зламав руку? Я всю ніч не спала біля нього в лікарні.
Олена сіла навпроти. Її гнів повільно вщухав, поступаючись місцем чомусь іншому — втомі, жалю.
— Я знаю, — відповіла вона м’якше. — Він розповідав. Ви були доброю матір’ю. Але чому зараз? Чому ви не можете прийняти, що його немає? Чому не йдете на могилу?
Світлана Яківна подивилася на підлогу.
— Бо якщо піду, то визнаю, що його справді немає. А я не готова. Ще ні.
Олена зітхнула. Вона встала, підійшла до плити і вимкнула газ. Борщ уже кипів.
— Сьогодні сорок днів, — сказала вона. — Я йду на кладовище. Зі мною чи ні — ваше діло. Але якщо не підете, то не смійте більше дорікати мені.
Свекруха мовчала. Олена взяла сумку, накинула плащ і вийшла з квартири. Двері зачинилися з гучним клацанням.
На вулиці дощ посилився. Олена йшла пішки до метро, її думки кружляли навколо Олега. Вони познайомилися сім років тому на роботі — він був інженером, вона — бухгалтером.
Олег був тихим, добрим, з посмішкою, що освітлювала кімнату. Вони одружилися швидко, проти волі Світлани Яківни, яка вважала, що “треба почекати”.
— Мамо, я кохаю її, — казав Олег по телефону. Олена чула ці розмови.
А потім діагноз поставили рік тому. Олег боровся, але хвороба перемогла. Останні місяці він провів у лікарні, а Світлана Яківна приїжджала рідко.
— Я не витримаю бачити його таким, — казала вона.
Олена приїхала на кладовище. Воно було на околиці міста, серед беріз. Могила Олега була свіжою, з гранітним пам’ятником. На ньому фото: Олег усміхається, як завжди.
— Привіт, любий, — прошепотіла Олена, ставлячи квіти. — Сьогодні сорок днів. Я принесла твої улюблені хризантеми.
Вона сіла на лавку, дивлячись на могилу. Сльози текли по щоках.
— Свекруха знову влаштувала скандал. Каже, що я погана мати. Але в нас же не було дітей… Ти знав, що я хотіла, але ти казав “почекаємо”. А тепер…
Вона замовкла, слухаючи дощ.
Раптом почула кроки. Олена повернулася — Світлана Яківна йшла алеєю, тримаючи парасольку. Її обличчя було мокрим — чи то від дощу, чи то від сліз.
— Я… я прийшла, — сказала свекруха, зупиняючись біля могили.
Олена встала. Вони стояли мовчки кілька хвилин.
— Вибач, — нарешті сказала Світлана Яківна. — Я була несправедливою. Ти… ти була з ним до кінця. А я втекла.
Олена кивнула.
— Він би хотів, щоб ви прийшли.
Свекруха поставила свої квіти — троянди.
— Олеже, сину, — прошепотіла вона. — Мама тут. Вибач, що не раніше.
Вони стояли під дощем, дві жінки, об’єднані горем. Потім Олена взяла свекруху за руку.
— Ходімо додому. Борщ остигне.
Але це був лише початок. Повернувшись додому, вони сіли за стіл. Світлана Яківна налила чай.
— Розкажи про нього, — попросила вона. — Про останні дні.
Олена почала говорити. Вона розповідала довго, з подробицями. Як Олег жартував у лікарні, як просив передати мамі, що любить її. Світлана Яківна слухала, іноді плакала, іноді посміхалася.
— Він завжди був маминим сином, — сказала Олена. — Пам’ятаєте, як у дитинстві він колекціонував марки? Ви надсилали йому з села.
— Так, — кивнула свекруха. — А ти? Як ви познайомилися?
Олена розповідала про перше побачення, про поїздку до Карпат, про те, як Олег пропонував одружитися на колінах у парку.
Ніч минула в розмовах. Вони згадували смішні історії, сумні моменти. Світлана Яківна дістала альбом з фото.
— Дивись, ось він у школі. А тут на рибалці з батьком.
Батька Олега не стало десять років тому. Світлана Яківна овдовіла рано.
— Я боюся залишитися одна, — зізналася вона. — Тому трималася за Олега. А коли ти з’явилася, подумала, що втрачу його.
— Ви не втратили, — сказала Олена. — Він любив нас обох.
Наступного дня вони поїхали до нотаріуса. Олег залишив заповіт — квартира ділилася порівну між матір’ю і дружиною.
— Він думав про нас, — сказала Світлана Яківна.
Але конфлікти не зникли відразу. Через тиждень Світлана Яківна знову почала бурчати.
— Ти чому не прибираєш? — казала вона. — Олег любив порядок.
— Я прибираю, — відповідала Олена. — Але я працюю.
Олена повернулася на роботу — бухгалтером у фірмі. Світлана Яківна залишалася вдома, варила, дивилася телевізор.
Одного вечора Олена прийшла пізно.
— Де ти була? — запитала свекруха.
— На зустрічі з подругами. Мені потрібно дихати, Світлано Яківно.
— Подруги? Які подруги? Ти тепер вдова, сиди вдома!
Олена вибухнула.
— Я не черниця! Олега нема, але я жива! Мені 32 роки, я не хочу сидіти в чотирьох стінах і плакати щодня!
Світлана Яківна заплакала.
— Ти хочеш піти? Залишити мене одну?
— Ні, — Олена сіла поруч. — Але ми маємо домовитися. Ви — його мати, я — дружина. Ми обидві страждаємо. Давайте допомагати одна одній, а не сваритися.
Вони уклали “мир”. Світлана Яківна почала ходити на кладовище щомісяця. Олена — влаштовувати вечері спогадів.
Минуло три місяці. Олена познайомилася з чоловіком — колегою, Андрієм. Він був добрим, розумів її біль.
— Не поспішай, — радила подруга.
Але одного вечора Олена принесла Андрія додому.
— Це мій друг, — сказала вона свекрусі.
Світлана Яківна подивилася на нього суворо.
— Друг? Через пів року після втрати сина?
Андрій ніяково посміхнувся.
— Добрий вечір. Я розумію ваше горе.
— Розумієте? — єхидно сказала свекруха. — А ви б зрозуміли, якби втратили дитину?
Олена втрутилася.
— Мамо, досить! Андрій — добра людина. Він не заміна Олегу, але я маю право на життя.
Свекруха встала і пішла до своєї кімнати.
Пізніше Олена зайшла до неї.
— Вибачте. Але я не можу бути в траурі вічно.
Світлана Яківна сиділа на ліжку, тримаючи фото Олега.
— Я боюся, що ти підеш. Залишиш мене.
— Не піду. Квартира наша спільна. Але дозвольте мені жити.
Свекруха кивнула.
— Гаразд. Але якщо він образить тебе — вижену.
Андрій став приходити частіше. Світлана Яківна спочатку ігнорувала його, потім почала розмовляти.
— А ви рибу вмієте чистити? — питала вона.
— Вмію, — сміявся Андрій.
Одного разу вони втрьох поїхали на кладовище. Андрій ніс квіти.
— Олеже, це Андрій, — сказала Олена. — Він піклується про нас.
Світлана Яківна додала:
— Сину, якщо вона щаслива — я за.
Час лікував. Через рік Олена стала при надії.
— У нас буде дитина, — сказала вона свекрусі.
Світлана Яківна заплакала від радості.
— Онук? Чи онука?
— Хлопчик.
— Назвемо Олегом?
— Ні, — сказала Олена. — Назвемо Іваном. На честь вашого батька.
Свекруха обняла її.
— Ти добра невістка. Вибач за все.
Народження дитини об’єднало їх остаточно. Світлана Яківна стала бабусею — няньчила, варила каші, розповідала казки.
— Дивись, Іванчику, це твій тато на фото, — казала вона.
Олена дивилася на них і посміхалася. Життя тривало.
Але історія мала ще повороти. Через два роки Андрій запропонував переїхати до іншого міста — краща робота.
— А мама? — запитала Олена.
— Візьмемо з собою.
Світлана Яківна спочатку відмовлялася.
Але коли Іван сказав “баба, поїхали!”, вона здалася.
Вони переїхали до Києва. Нова квартира, нове життя.
Одного вечора, на балконі, Світлана Яківна сказала:
— Пам’ятаєш той день, коли ти мене дорікнула на кладовищі?
— Пам’ятаю, — посміхнулася Олена.
— Ти мала рацію. Я була поганою матір’ю в кінці. Але ти навчила мене бути кращою.
— Ми обидві навчилися.
Вони обнялися, дивлячись на вогні міста.
Історія їхньої родини тривала — з болем, прощенням, любов’ю. Олег дивився з фото, усміхаючись.
Галина Червона
