Нeймовіpнo зворушливо. Євген Леонов. Лист до сина

Андрійку, ти люби мене, як я люблю тебе. Ти знаєш, який це скарб- любов. Правда, деякі вважають, що моя любов якась не така і від неї, мовляв, одна шкода. А може, насправді моя любов завадила тобі бути зразковим школярем? Адже я ні разу так і не відшмaгaв тебе за всі дев’ять шкільних років.

Пам’ятаєш, ти кривлявся біля дошки, клас реготав, а вчителька потім довго мені вимовляла. Вигляд у мене був тричі винного, точно я стою в кутку, а вона мене вичитує як хлопчиська. Я вже готовий на будь-які приниження, а їй все мало: «Адже урок зірваний – адже ми не займаємося повноцінно сорок п’ять хвилин – адже сам нічого не знає і іншим вчитися не дає – адже доведеться вам його зі школи забрати – адже слова на нього не діють »

Змокріла сорочка, піджак і мокасини, а вона все не вгамовувалася. «Ну, думаю, дам сьогодні ляпаса, все!» З цими думками перетинаю шкільний двір і виходжу на проспект. Від хвилювання не можу сісти ні в таксі, ні в тролейбус, так і йду пішки.  Жінка тягне важку сумку, дитина плаче, побачивши мене, посміхається, спиною чую, мати каже: «Ось і Вінні Пух над тобою сміється.»

Незнайомий чоловік вітається зі мною. Осінній вітерець обдуває мене. Підходжу до будинку з почуттям, що прийняв на себе удар, і гаразд. Входжу в будинок, остаточно забувши про ляпaсa, а побачивши тебе, питаю: «Що за гримаси ти там показував, що всім сподобалося, покажи-но». І ми регочемо.

Читайте також: Я тобі ніколи нічого не обіцяв. Я приходила, прибирала, прала, готувала, а потім у чистій і доглянутій квартирці він був з іншою.

І так до наступного виклику. Мати не йде в школу. А я лежу і думаю: хоч би вночі викликали на зйомку в інше місто або з репетиції не відпустили б . Але Ванда вранці плаче, і я скасовую виліт, відпрошуюся з репетиції,  біжу в школу зайняти своє місце в кутку.Такі  дрібниці  не варті наших переживань.

Я тому й пишу ці листи, щоб виправити щось неправильне, і виглядаю, напевно, смішним і безглуздим, як деякі мої персонажі. Але ж це я! По суті, любий, нічого немає простіше живої тривоги батьківського серця.

Коли я один,  поза домом, сумуючи, згадую кожне твоє слово і кожне питання, мені хочеться нескінченно з тобою розмовляти, здається, і життя не вистачить про все поговорити. Але знаєш, що найголовніше, я це зрозумів після смepті своєї мами, нашої бабусі. Ех, Андрійку, чи є в твоєму житті людина, перед якою ти не боїшся бути маленьким, дypним, беззахистним, у всій наготі свого одкровення? Ця людина і є твій захист. А я вже скоро буду вдома.

Батько.

Джерело

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram