Вечір у селі Вишневе видався задушливим. Тетяна сиділа на ґанку, стискаючи телефон так сильно, що побіліли кісточки пальців. Вона щойно натиснула «завершити виклик» після розмови з Ольгою, але слова все ще висіли в повітрі, мов отруйний туман.
— Нема її більше, Олю… — прошепотіла вона в порожнечу. — Нема нашої Насті. Попрощалися ми з нею.
Двері хати зі скрипом відчинилися. На поріг вийшла Настя — засмагла, з розпатланим волоссям і очима, у яких ще хвилину тому палало щастя. Вона почула лише останню фразу.
— Мамо! Що ти таке верзеш? — голос дівчини тремтів від обурення. — Кому ти дзвониш? Тьоті Олі? Ти ж щойно поховала мене заживо! Ти розумієш, що завтра все село буде про це гудіти? Баби біля магазину вже за годину почнуть вінки замовляти!
Тетяна повільно підняла голову. Її погляд був холодним, як крига в лютому.
— А ти не кричи на матір, Анастасіє. Для нас тебе не стало в той самий день, коли зав’язалася з тим своїм… англійцем. Коли в аеропорту руку його тримала міцніше, ніж мою на прощання
— Його звати Емре! — Настя вибігла на середину подвір’я. — Він людина, мамо! Він дбав про мене там, у Лондоні, більше, ніж ви з батьком за останні п’ять років. Він просив моєї руки, він хоче сім’ю!
— Сім’ю? — Тетяна схопилася з крісла, і воно з гуркотом перекинулося. — Яку сім’ю? Де ти будеш у тому паранджі сидіти? Чи ти думаєш, ми тебе виховували, щоб ти чужі звичаї цілувала і про свій рід забула? Батько третій день у гаражі закрився, на світ Божий не дивиться. Йому соромно в очі людям глянути!
— Соромно за що? Що донька щаслива? — Настя підійшла ближче, її обличчя палахкотіло. — Ви живете в минулому столітті! Емре — архітектор. Він сучасний, він поважає мене! А ви з татом тільки й знаєте, що «а що люди скажуть». Та нехай говорять! Нехай хоч обговорюються!
— Ти не розумієш, дурна, — Тетяна перейшла на хрипкий шепіт, який був страшнішим за крик. — Ти для нього — чужинка. Іграшка. Пограється і викине, а назад дороги не буде. Ти спалила мости. Я сьогодні Ользі сказала правду: моєї доньки більше немає. Є тінь, яка носить її ім’я і збирається зрадити свою віру, свою землю і свою матір.
— Зрадити? — Настя засміялася, але в цьому сміху було більше болю, ніж веселощів. — Це ти мене зраджуєш зараз! Ти вибираєш свою гордість і плітки сусідок замість власної дитини. Я приїхала, щоб отримати твоє благословення, щоб ви познайомилися, щоб ви побачили, який він! А ти… ти просто викреслила мене з життя, бо він живе за морем?
— З ким знайомитися? З тим, хто вкрав у мене дитину? — Тетяна тицьнула пальцем у бік воріт. — Завтра вранці твої речі будуть за хвірткою. Не хочу бачити, як ти збираєшся до нього. Для мене ти — спогад. Маленька дівчинка з бантиками, яка любила мої млинці. А та жінка, що стоїть переді мною і захищає чужинця — мені незнайома.
— Мамо, схаменися! Ти ж потім лікті кусати будеш! — Настя схопила матір за руки, але та різко їх відштовхнула. — Я ж жива! Я тут! Подивися мені в очі!
— Нема куди дивитися, — відрізала Тетяна. — Там порожнеча. Іди, Насте. Чи як тебе там тепер зватимуть? Айше? Фатіма? Іди до свого «щастя», але дорогу до цієї хати забудь. Тут живуть ті, хто пам’ятає, хто вони є.
Настя відступила на крок, потім на другий. Сльози нарешті прорвалися, застилаючи очі. Вона зрозуміла: цю стіну не пробити ні логікою, ні благаннями.
— Знаєш, мамо… — тихо сказала вона, витираючи обличчя тильним боком долоні. — Ти кажеш, що мене нема. Але насправді це ти для мене сьогодні пропала. Бо мати — це та, що любить попри все. А ти просто власниця, якій зламали іграшку.
Настя розвернулася і пішла до хвіртки, не озираючись. Тетяна залишилася стояти на ґанку, нерухома, як статуя. У вікні сусідньої хати ворухнулася фіранка — село вже почало свою невидиму роботу, пережовуючи перші крихти нової драми.
Минуло п’ять років. Село Вишневе мало змінилося, хіба що паркани трохи похилилися, а Тетяна стала частіше притискати руку до серця, коли піднімалася вгору від магазину.
Про Настю в хаті не згадували. Фотографії в рамках були розвернуті обличчям до стіни або сховані в далеку шухляду під скатертини.
Аж поки одного спекотного липня біля воріт не зупинилося таксі.
Тетяна саме поралася на городі. Почувши звук мотора, вона випрямилася, витираючи піт із чола тильним боком брудної долоні. З машини вийшла жінка.
Висока, у легкій шовковій сукні кольору морської хвилі, з вишуканою зачіскою. Поруч із нею з іншого боку вистрибнув хлопчик років чотирьох — кучерявий, з великими карими очима, у яких сонце відбивалося іскрами.
— Мамо? — голос Насті пролунав над подвір’ям, як грім серед ясного неба.
Тетяна заціпеніла. Сапка випала з її рук прямо в пухку землю.
— Ти… — прохрипіла мати, не рухаючись із місця. — Я ж казала. Нема в тебе тут матері. Чого приїхала? Похизуватися?
— Я приїхала показати тобі онука, — Настя підійшла до хвіртки, але не відчиняла її, ніби чекаючи на дозвіл. — Його звати Тарас. По-вашому, мамо. По-нашому.
Тетяна підійшла ближче, її обличчя здригнулося. Вона подивилася на малого. Хлопчик усміхнувся і простягнув їй маленьку шоколадку в яскравій обгортці.
— Мерхаба… ой, добрий день, бабо! — дзвінко вигукнув малюк, плутаючи мови.
— Бабою він мене називає? — Тетяна знову звела брови, намагаючись повернути собі холодний тон. — Яка я йому баба? Я його не хрестила, я його не знала. Іди, Насте, вези його туди, де взяла. Не рви мені душу.
— Та скільки можна, мамо! — Настя нарешті штовхнула хвіртку. — Подивися на нього! Він має твій ніс, твою впертість! Емре сказав, що я не маю права позбавляти сина коріння, навіть якщо це коріння намагається мене отруїти. Він купив нам квитки.
Він сказав: «Твоя мати просто боїться, що любила тебе занадто сильно, а тепер не знає, як з цим жити».
— Розумний став, дивіться на нього! — Тетяна сплеснула руками, але в голосі вже не було тієї колишньої люті. Тільки гіркота.
— Поважає він… А чого сам не приїхав? Боявся, що батько з вилами зустріне?
— Батько вже вийшов із гаража, мамо. Він стоїть за твоєю спиною і плаче, — тихо сказала Настя.
Тетяна озирнулася. На порозі хати справді стояв Степан. Його плечі здригалися, а в руках він тримав стару дерев’яну конячку, яку колись змайстрував для Насті, а тепер, мабуть, дістав із горища.
— Степане, ти що, здурів? — крикнула Тетяна, але голос її зірвався на плач. — Ти ж сам казав… ти ж сам мовчав усі ці роки!
— Досить мовчати, Таню, — обізвався батько, спускаючись сходами. — Хата порожня. Душа порожня. Скільки ми будемо вдавати, що ми судді? Ми ж просто люди.
Малий Тарас, відчувши, що дорослі сваряться, раптом підбіг до Тетяни і вчепився їй у спідницю.
— Бабо, не кричи. Мама хороша. Я теж хороший.
Цей маленький дотик зруйнував останню цеглину в стіні, яку Тетяна будувала п’ять років. Вона опустилася на коліна прямо в пилюку під ворітьми і міцно притиснула до себе онука. Від нього пахло сонцем, дорогою та чимось солодким.
— Ох, Насте… — заридала Тетяна, ховаючи обличчя в кучерях хлопчика. — Я ж кожну ніч твої речі перескладала. Кожну ніч у вікно дивилася, чи не йдеш ти… Боже, навіщо ж ти таку горду матір мене зробив?
— Я просто твоя донька, мамо, — Настя опустилася поруч, обіймаючи їх обох. — І я жива. І я вдома.
Валерія Тодоренко
