Це історія про те, як старий сад, запах чебрецю та бабусина любов стали розмінною монетою у грі за «краще життя», де замість родинного затишку обрали квиток в один бік до моря.
Село завжди пахло яблуками та спокоєм. Бабуся Ганна до останнього дня плекала свою хату — чепурну, з білими стінами та добротним дахом.
«Це вам, мої пташки, — казала вона онучкам, Олі та Каті, гладячи їх по головах зашкарублими від землі руками. — Як мене не стане, матимете свій куток. Будете тут господарками, а не приживалками».
Бабусі не стало тихо, уві сні. Оля з Катею, яким щойно виповнилося по сімнадцять, оплакували її щиро, не знаючи, що справжня буря ще попереду.
Минуло три місяці. Мати дівчат, Лариса, останнім часом виглядала підозріло піднесеною. Вона постійно з кимось шепотілася по телефону, а з дому почали зникати бабусині речі.
Одного вечора, коли сестри повернулися з навчання, вони застали матір у вітальні. Вона пакувала валізи.
— Мамо, а що це за збори? — обережно запитала Катя, відчуваючи, як серце стискається від недоброго передчуття.
Лариса навіть не підвела голови.
— Збори як збори. У відпустку їду. Маю я право нарешті відпочити?
— А звідки гроші? — Оля примружилася. — Ти ж казала, що нам на вступ ледь вистачає. І до речі, ми хотіли на вихідних поїхати в село, перевірити хату. Сусіди казали, там якісь люди ходили…
Лариса нарешті випрямилася. У її очах не було сорому, лише виклична твердість.
— Немає більше хати, дівчата. Продала я її. І ділянку, і сад, і навіть старий сарай.
У кімнаті за запала тиша. Катя відчула, як стіни починають обертатися.
— Як це — продала? — прошепотіла вона. — Це ж наш заповіт! Бабуся чітко написала — нам з Олею навпіл!
— Написала вона, бачте, — пирхнула мати. — Ви ще неповнолітні. А я — ваша мати і законний опікун. Я маю право розпоряджатися майном родини, поки ви під моїм дахом хліб їсте.
Які з вас господарки в сімнадцять років? Хата розвалиться, поки ви виростете.
— Ти не мала права! — вигукнула Оля, і її голос затремтів від люті. — Бабуся хотіла, щоб у нас був старт! Де ці гроші? Це ж величезна сума за такий дім! Віддай нашу частку, ми самі вирішимо, як ними розпорядитися!
Лариса розсміялася — сухо й образливо. В цей момент у двері зайшов Сергій, материн новий «кавалер», чоловік із сумнівною репутацією і занадто яскравими сорочками.
— Ларочко, таксі через десять хвилин, — кинув він, ігноруючи дівчат. — Квитки на літак у мене.
— Мамо! — Катя вхопила матір за руку. — Ти що, віддала гроші йому? Ти продала нашу пам’ять про бабусю заради… цього?
— А хоча б і так! — Лариса висмикнула руку й почала застібати замок на величезній рожевій валізі. — Я все життя на вас поклала! Робота, дім, кухня, знову робота! Ви ще молоді, у вас усе життя попереду, ще заробите собі на кутки. А я море бачила тільки в телевізорі!
— Але ж це наші гроші! Наше навчання! Наше майбутнє! — Оля вже не стримувала сліз. — Ти просто вкрала їх у нас!
— Замовкни! — вигукнула мати, обернувшись. — Ви ще соплячки, щоб мені умови ставити. У вас особистого життя ще немає, одні підручники в головах. А мені жити хочеться зараз!
Ми з Сергієм їдемо в Туреччину. У п’ятизірковий готель. Я заслуговую на це! А ви тут якось переб’єтеся, холодильник повний.
Сергій підхопив валізи й попрямував до виходу, навіть не озирнувшись на дівчат. Лариса зупинилася в дверях, поправляючи капелюшка.
— Не дивіться на мене так, — кинула вона на прощання. — Коли повернемося, привезу вам по магнітику. І не смійте дзвонити і псувати мені настрій своїм ниттям. Ви тепер дорослі — от і вчіться викручуватися самі.
Двері захлопнулися. В квартирі стало порожньо й холодно, попри тепле літо за вікном.
Оля сіла на підлогу, обхопивши коліна руками.
— Вона продала не просто цеглу, Катю. Вона нас продала.
Катя підійшла до вікна, дивлячись, як жовте таксі від’їжджає від під’їзду.
— Знаєш, що найгірше? — тихо сказала вона. — Бабуся завжди казала, що дім — це фортеця. А наша мати виявилася тим, хто підпалив її зсередини заради тижня на пляжі.
Рік минув у гнітючому очікуванні та важкій праці. Дівчата, залишені напризволяще, не зламалися — вони зціпили зуби, пішли на підробітки та рахували кожен день до повноліття.
Мати повернулася з моря засмагла, задоволена, але з порожніми кишенями. Сергій швидко зник, як тільки закінчилися гроші від продажу хати, залишивши Ларису з розбитим коритом і боргами за комуналку.
Аж ось настав день, коли Олі та Каті виповнилося вісімнадцять. Замість святкового торта на столі з’явилася тека з документами.
Лариса пила каву, коли до кухні зайшли доньки. Вони виглядали інакше — подорослішали, погляд став холодним і впевненим.
— Мамо, нам треба поговорити, — спокійно почала Оля, кладучи на стіл папір із синьою печаткою. — Це позовна заява. Ми вимагаємо повернення грошей за бабусину хату. Плюс відсотки за використання наших коштів.
Лариса ледь не захлинулася кавою. Вона розреготалася, але сміх вийшов нервовим.
— Ви що, з глузду з’їхали? Які суди? Я ваша мати! Я вас годувала! Ці гроші пішли на сімейні потреби!
— На море ти їх спустила з тим пройдисвітом! — відрізала Катя. — Ми проконсультувалися з юристом. Бабуся залишила заповіт на нас. Ти, як опікун, мала право продати майно лише за згодою органів опіки та піклування, і кошти мали бути покладені на наші особисті рахунки до повноліття. Ти обійшла закон через своїх знайомих у сільраді. Але тепер ми дорослі.
— Та як ви смієте! — Лариса схопилася, її обличчя почервоніло від гніву. — Я на вас життя поклала! Ви невдячні дівчиська! Який суд? Які відсотки? У мене немає ні копійки!
— Тоді суд накладе арешт на твою частку в цій квартирі, — холодно продовжила Оля. — Або на твою зарплату. Нам байдуже. Ти вкрала наше майбутнє, мамо. Ти продала пам’ять про бабусю Ганну заради коктейлів на пляжі.
— Ви хочете рідну матір по світу пустити? — закричала Лариса, переходячи на ультразвук. — Ви хочете, щоб я на вулиці опинилася? І все через ту розвалюху в селі?
— Це була не розвалюха, — голос Каті дрижав, але вона трималася. — Це був наш дім. Там чебрець на підвіконні сушився, там кожна цеглина пахла бабусею. А ти… ти просто конвертувала нашу любов у квитки на літак.
— Та я ж для вас старалася! Хотіла, щоб у мами хоч раз у житті очі світилися! — Лариса спробувала зайти з боку жалю, але наштовхнулася на стіну байдужості.
— Твої очі світилися від егоїзму, а не від щастя, — підсумувала Оля. — Суд через два тижні. Ось повістка. Можеш знову покликати свого Сергія, нехай він тебе захищає. Хоча, зачекай… він же зник, як тільки закінчилося «наше» море?
Судовий процес був довгим і брудним. Лариса кричала в коридорах, звинувачувала доньок у зраді, плакала перед суддею, розповідаючи про «важке материнство». Але документи говорили самі за себе. Заповіт був дійсним, процедура продажу — незаконною.
Суд постановив: Лариса зобов’язана виплатити донькам повну вартість майна. Оскільки грошей у неї не було, її частку в міській квартирі було стягнуто на користь дівчат.
Одного вечора, коли Лариса, збираючи свої речі до найнятої кімнати на околиці, знову почала докоряти донькам, Оля просто відчинила перед нею двері.
— Знаєш, мамо, — сказала вона, — ти казала, що ми не маємо особистого життя. Тепер воно у нас є. У цій квартирі ти більше не господарка. Ти сама вибрала море замість сім’ї. Сподіваюся, вода там була справді теплою.
Дівчата залишилися вдвох у своїй квартирі. Грошей на нову хату в селі поки не було, але вони знали одне: вони захистили честь бабусі Ганни. А запах чебрецю вони обов’язково посадять навесні — тепер уже на власному балконі.
Минуло п’ять років. Оля стала успішним юристом — залізна хватка, яку вона здобула в судах проти власної матері, допомогла їй швидко збудувати кар’єру.
Катя ж відкрила невелику флористичну студію. Гроші, які вони відсудили у матері (хоч та й виплачувала їх частинами зі своєї мізерної зарплати на пошті), дівчата не чіпали. Вони лежали на окремому рахунку, чекаючи свого часу.
Одного травневого ранку Оля зателефонувала сестрі:
— Катю, збирайся. Ми їдемо у Вишневе. Я бачила оголошення.
Ті самі знайомі ворота. Та сама стара яблуня, що розрослася ще дужче. Але хата виглядала втомленою. Нові господарі, ті самі, кому Лариса поспіхом збула майно, виявилися міськими дачниками, які так і не змогли полюбити цю землю. Паркан похилився, а сад заріс бур’яном.
На ганок вийшов господар, чоловік з втомленими очима.
— Продаєте? — прямо запитала Оля.
— Продаю, дівчата. Не йде воно мені. Душі тут немає, чи що… Наче хата сумує за кимось.
— Вона сумує за нами, — тихо відповіла Катя, торкаючись рукою білої стіни.
Переговори були короткими. Господар хотів позбутися тягаря, а дівчата готові були віддати все до копійки. Коли документи були підписані, Оля відчула, як величезний камінь, що тиснув на груди шість років, нарешті розсипався на порох.
Вони увійшли в дім. Усередині пахло пусткою і пилом, але в кутку на кухні все ще стояла стара бабусина лава.
— Ми повернемо все, як було, — сказала Катя, розчиняючи вікна настіж. — Білі фіранки, квіти на підвіконні… І жодного Сергія, жодних скандалів.
Через місяць, коли сестри розчищали сад, біля хвіртки з’явилася постать. Це була Лариса. Вона виглядала набагато старшою за свої роки, одягнена в дешеву синтетичну кофтину, з пластиковим пакетом у руках.
— Почула в селі, що ви тут… — вона не сміла зайти всередину. — Викупили все-таки?
— Викупили, мамо, — Оля не відкладала секатор. — Самі. Своїми силами.
Лариса опустила очі.
— Я тоді… на тому морі… я так і не змогла розслабитися. Весь час здавалося, що бабуся Ганна на мене з хвиль дивиться. А Сергій покинув мене в аеропорту, забравши залишок готівки. Я дурна була. Думала, один раз поживу «як люди».
— Ти пожила, мамо. Тиждень у готелі коштував тобі доньок і дому, — Катя підійшла до хвіртки, але не відчинила її. — Ми не тримаємо на тебе зла, воно вигоріло. Але й місця для тебе в цій хаті більше немає. Бабуся заповідала її нам. Тільки нам.
Лариса мовчки кивнула, витягла з пакета коробку цукерок і поклала її на стовпчик паркану.
— Я просто хотіла подивитися… Бувайте, дівчата.
Вона пішла дорогою, маленька і самотня постать на фоні неосяжного неба
Того вечора сестри сиділи на ганку. На столі стояв чай із чебрецем, який вони встигли зібрати за селом.
— Знаєш, — прошепотіла Катя, — мені здається, бабуся зараз посміхається.
— Вона знала, що ми впораємося, — відповіла Оля. — Вона просто дала нам урок: дім — це не те, що можна купити чи продати. Дім — це те, що ти захищаєш до останнього подиху.
Над селом сходив місяць, освітлюючи білу хату, яка нарешті знову була повною. Цього разу — назавжди.
Віра Лісова
