У похмурий осінній день Альбіна приїхала на власній машині на кладовище — провідати маму й тата. Була саме батьківська Покровська субота. Вона знала, що попереду зима і до весни сюди більше не приїде.
Подекуди біля могил стояли люди, але Альбіна була сама — чоловік на роботі, син живе в іншому місті зі своєю сім’єю. Поклавши квіти на могили, Альбіна сумно дивилася на фотографії батьків на пам’ятниках. Мама злегка усміхалася, а батько був серйозний. Він пішов із життя на десять років раніше за матір.
— Ну от, мої хороші, — тихо прошепотіла вона, — тепер аж до весни. Приїду вас обов’язково провідати.
Мрячив дощ, від чого на кладовищі стало ще темніше й непривітніше. Легкий вітерець пробирав до кісток. І раптом неподалік пролунав жалібний голос:
— Навіщо ти залишив мене саму? Навіщо… Забери мене до себе… Не хочу жити сама…
Ці слова пройшли крізь серце, в них було стільки образи, розчарування й ще чогось, чого Альбіна не могла залишити без уваги. Осінь, кладовище, мрячка, і цей старечий голос…
Вона озирнулася й рушила у бік звуку. Всього за дві могили побачила жінку, що сиділа просто на землі й тихо плакала.
— Господи… — вирвалося в Альбіни, коли вона підійшла та, простягнувши руку, почала допомагати жінці підвестися. — Та як же ви на холодній землі…
Жінка повільно підняла погляд — і Альбіна впізнала Анну Іванівну, свою колишню вчительку української мови та літератури.
— Анно Іванівно, чому ви тут самі? — запитала вона, пам’ятаючи, що в учительки був син, трохи старший за неї.
Погляд жінки ковзнув на пам’ятник — там був її чоловік.
— А ви хто? — не впізнала Анна Іванівна колишню ученицю.
— Альбіна. Пам’ятаєте, у школі я написала твір про космонавтів, і він вам так сподобався, що ви читали і віддали його в газету?
— Як же пам’ятаю, Альбіно, пам’ятаю… Тебе ще у класі всі кликали Алькою, а ти завжди казала, що ти — Альбіна… — вона трохи замовкла, згорнула плечі, наче від холоду. — Микола мій тут… Чоловік мій… Ми з ним прожили разом понад сорок років. Сама я залишилася…
І дому в мене вже немає…
Анна Іванівна тремтіла.
— Як це — немає? Ідіть, я вам допоможу… Холодно ж, дощ мрячить.
— А куди мені йти… Дому немає, — повторила вона.
— То ходімо до мене в гості. Я на машині. Ходімо, Анно Іванівно.
Жінці було незручно, але вона не стала заперечувати — холод і вогкість взяли своє.
Вдома Альбіна дала їй сухий одяг, запропонувала зігрітися під гарячим душем. Приготувала вечерю, чекаючи чоловіка з роботи. Усадила гостю за стіл.
— Їжте, Анно Іванівно, їжте, — лагідно сказала Альбіна. — Скоро чоловік з роботи приїде, Роман. Ви його не знаєте, він у нашій школі не вчився. Приїде — познайомитеся. Він у мене хороший, добрий і турботливий.
— Дякую, Альбіночко, дякую… — тихо мовила жінка, розгублено ворушачи ложкою в тарілці. Було видно, що їй ніяково, і вона мовчала.
— Анно Іванівно, що ж у вас сталося? Ви завжди були доброзичливою і вчили нас добру…
Жінка мовчки доїла. Коли Альбіна поставила перед нею чашку чаю, та раптом промовила:
— Розумієш… Олексій мій, він хороший… добрий, може, навіть дуже. І мене, рідну матір, любить, принаймні раніше любив. Але його дружина Настя… Це все вона. — Можливо, її теж можна зрозуміти, але…
— Анно Іванівно, полегшіть душу, — попросила Альбіна.
Жінка важко зітхнула, довго поглянула на колишню ученицю й почала розповідати свою історію, час від часу замовкаючи.
— Олексій мій ріс хорошим хлопцем, але я винна — не могла приділяти йому багато уваги. Зарплата вчителів була маленька, тож я брала додаткові уроки. Мій Микола був далекобійником, теж рідко бував удома.
Коли мій син Олексій відслужив в армії, вирішив одружитися з Настею. Ми з чоловіком зібрали весілля, відгуляли, а молоді переїхали жити до батьків Насті. Так вони домовилися ще до весілля — Настя не хотіла жити з нами, та й у нас був невеликий приватний будинок.
Невдовзі Микола пішов на пенсію, ми трохи підзбирали грошей і вирішили збудувати великий дім.
— Ганнусю, скоро ми з тобою житимемо в просторому й світлому домі. Може, Олексій нам допоможе в будівництві? — мріяв Микола.
Але син відмовився, мовляв, зайнятий. Натомість двоюрідний брат Миколи допоміг, тим паче працював прорабом у будівельній організації. Нарешті, через два роки, дім був готовий, і ми з Миколою переїхали. Жінка трохи помовчала, а потім продовжила.
— Намучилася я у своїй хатині, а тут — така краса! Великий, гарний дім, наче в раю. Як я щаслива! — щебетала я, а чоловік теж радів, що мені подобається.
Тут і Олексій з Настею завітали в гості. Дім їм дуже сподобався, і вони стали частими та бажаними гостями. А згодом син з невісткою заговорили:
— Як добре було б жити всім разом, веселіше, та й великій дружній сім’ї краще, ніж окремо, — запропонував син. — Нам тісно в двокімнатній квартирі батьків Насті, а тут місця — хоч у футбол грай…
Ми з Миколою, звісно, хотіли, щоб діти й онуки були поруч, і з радістю погодилися. Олексій з Настею і двома дітьми переїхали до нас, ми їх прописали, і зажили дружно. Спочатку все було чудово: Настя намагалася догодити мені, син уважно ставився до нас.
— Мамо, тату, може, правильніше буде, якщо оформите будинок на мене? Все ж я у вас єдиний син, а ви не молоді, — якось запропонував Олексій.
Ми так і зробили, думаючи, що все одно колись доведеться. Але не минуло й пів року після оформлення, як раптово відійшов у вічність Микола. Дуже важко було ховати чоловіка після сорока з лишком років разом… Не вірилося, що його більше немає.
Похорон і поминки я пам’ятаю туманно, наче все відбувалося в іншому світі. Потім майже щодня ходила на кладовище до Миколи. Після того, як його не стало, я помітила, що син і невістка почали ставитися до мене інакше. Настя дозволяла собі підвищувати голос, а син мовчав і цілком був на її боці.
Якось я повернулася з кладовища, а Настя знову почала свої докори:
— Дістала ти нас зі своїм кладовищем! Постійно тягаєшся туди-сюди. Бруду в хаті повно, мені доводиться прибирати. Якщо тобі подобається на кладовищі, то перебирайся туди й живи там зі своїм чоловіком!
Я мовчала, син підтакував дружині. Але нещодавно сталося те, у що й повірити важко: я повернулася з кладовища, а син просто зачинив переді мною двері — і не пустив у власний дім.
— Іди й живи на кладовищі, — заявив Олексій.
Анна сіла на лавку за парканом і заплакала. Вже й вечір настав, а йти їй було нікуди. З дому вийшов син із Настею:
— Чого стирчиш біля хати?
Жінка ледве підвелася й поплелася вулицею. Було темно. Поїхала у свій будинок, де вони колись з чоловіком та Олексієм жили. Зайшла в нього й там переночувала.
— Мій Микола власними руками цей дім збудував, а син вигнав мене з нього… — плакала Анна.
Жінка все чекала сина та невістку — їй потрібні були її речі й документи. Настя викинула за ворота сумку з речами. Анна мовчки підняла її й пішла.
— Йди звідси, тут більше немає нічого твого, — кинула Настя.
Сумку Анна привезла додому й вирушила на кладовище. Микола ніби дивився на неї з пам’ятника, а вона ридала:
— Лежиш тут… Навіщо мене саму залишив? На кого?.. Ох, як я втомилася… Візьми мене до себе… — благала вона.
Саме в цю мить її й побачила Альбіна.
— Господи, Анно Іванівно… У мене в голові не вкладається, як таке могло з вами статися?
Альбіні було важко й прикро за жінку. Вона навіть не знала, що сказати, просто обняла її.
— Як би там не було, — тихо сказала Анна, — але Олексію й Насті я поганого нічого не бажаю. Він — мій син, а його діти — мої онуки…
— Анно Іванівно, ви багато років вчили нас добру й справедливості. Ви ж самі казали, що не можна опускати руки в тяжких ситуаціях і впадати у відчай. Залишайтеся в нас. Мій чоловік зрозуміє й прийме вас, як рідну. Тим більше, в нього немає матері, він виріс у дитбудинку.
— Альбіночко, я не хочу бути для вас тягарем… Я у літах, зі здоров’ям не все гаразд…
— Який тягар, про що ви? Ми будемо тільки раді. Бачите, який у нас великий дім — місця вистачить, для вас є окрема кімната.
Анна Іванівна ще кілька разів поверталася у свій будинок. Той, в якому жила разом з чоловіком і сином. Проте життя у селі тепер здавалося їй важким. Ліки не купити, поліклініки немає, автобус до міста дорого коштує, а город тримати жінка не могла. Вік не той. Найважче жінці було усвідомити, що вона нікому не потрібна, в той час, як вона потребувала підтримку й допомогу.
Потроху прижилася Анна Іванівна в домі Альбіни. Роман із задоволенням спілкувався з нею — йому було цікаво поговорити, адже він дуже любив класичну літературу. От і вечорами вони розмовляли, а Альбіна з теплотою спостерігала, як швидко вони знайшли спільну мову.
Коли вони їздили на кладовище, завжди брали Анну Іванівну з собою. А нещодавно вона захворіла, і Альбіна поїхала сама. Спеціально звернула на вулицю, де стояв будинок Анни. Хотіла глянути — а там… згарище.
Зайшла до сусідів і запитала, що сталося.
— Немає будинку. Усі кажуть, що то Микола з того світу сам підпалив дім, — відповіла літня жінка. — Щоб не ображали його Аннушку.
— А де діти?
— Олексій з Настею у лікарні лежали. А діти тієї ночі були у батьків Насті. І знаєте, хоч ви мені й чужа людина, вперше вас бачу, але скажу чесно: не шкода мені їх. Олексій вигнав матір з дому, та й сам у ньому довго не пожив. А Бог усе бачить.
Альбіна нічого не розповіла Анні Іванівні. А навіщо? Хай думає, що у сина все добре. Все одно вона не зможе допомогти, лише буде ще більше переживати. Хай живе спокійно.
