Дванадцять років Зіна була рибкою, зайкою й кицюнею, а тут раптом, якось зовсім несподівано для себе вона дізналася, що схожа на квочку, не слідкує за модою, а ще прісна, сільська й немолода (а Зіні всього лише 32!). Все це їй Аркадій сказав, дістаючи з шафи свої сорочки.
— Немає в тобі, Зінко, родзинки, — сказав він на прощання й поїхав до молодої, модної й начиненої, так необхідною йому родзинкою, коханки, прихопивши дві валізки речей.
Три дні Зіна лежала й не хотіла жити. Подумки перебирала ознаки зрад, на які не звертала уваги. Задавалася питаннями: — Як далі жити? І чи варто? На четвертий день підвелася, підійшла до дзеркала. З дзеркала на Зіну дивилася кудлата, опухла від сліз тітка.
— Треба щось робити, — сказала собі Зіна. Відпустки залишилося 2 тижні. І раз уже підвелася з ліжка, то треба йти далі. Із чашкою гарячого чаю Зіна влаштувалася у кріслі й почала думати, з ким поділити своє горе? Подруги й колеги відкидалися одразу, не хотілося давати привід для пересудів і нещирих співчуттів.
Сидіти на самоті в чотирьох стінах — не вихід. Залишалася бабуся Варвара Тихонівна, єдина рідна людина. Кілька разів на рік Зіна відвідувала бабусю, возила їй купу гостинців із міста, запрошувала до себе, але Варвара Тихонівна, у свої 79, цілком собі жила самостійно й у сторонній допомозі поки не потребувала. Цього разу Зіна приїхала без гостинців — себе б дотягти, розтоптану й принижену.
Бабуся, побачивши це втілення нещастя на порозі, розпахнула обіймами руки, а потім, цими ж руками притискала Зіну до свого плеча, яке та, плачучи й розповідаючи про квочку й родзинку, рясно зрошувала солоними слізьми.
Виплакавши частину свого горя в улюблену бабусину сукню в трояндочках, Зіна невдовзі заснула на високому старовинному ліжку, уткнувшись носом у м’яку велику подушку й вдихаючи легкий запах лаванди. Бабуся обожнювала цей аромат і клала улюблену травичку у скриню, де зберігала постільну білизну.
Прокинулася Зіна ввечері. У домі було тепло, тихо й пахло пирогами.
— А в мене банька готова, Зіно. Ось тобі рушничок, біжи мийся. Я тобі там і віничок запарила й ромашку.
Через дві години Зіна розпарена й благоухаюча травами повернулася в дім. На столі стояла велика тарілка з пирогами, каструлька з гарячою розсипчастою картоплею з кропом, миска солоних груздів і фірмова бабусина настоянка.
— За нове життя! — запропонувала Варвара Тихонівна, стукнувши своєю скляночкою з рубіновим вишневим вином у Зінину склянку. — За щасливе нове життя! — додала вона…
Через якийсь час, завдяки розчиненому настіж у теплу серпневу ніч вікнам у домівці бабусі Варі, сусіди могли насолоджуватися піснями у виконанні злагодженого жіночого дуету…
А рано-рано вранці в легкому халатику, босоніж Зіна бігла по виблискуючій від роси траві до місцевого озера, де довго потім купалася й милувалася сходженим над селом сонцем.
Онучку, яка щойно повернулася після купання, Варвара Тихонівна зустріла словами:
— Яблука поспіли, будемо варити варення.
З того дня згадувати Зіні про те, що вона нещасна, лежати цілодобово й байдуже дивитися на навколишній світ, як це належить при депресії, було вже ніколи. За два тижні вони з Варварою Тихонівною зварили двадцять баночок яблучного варення, десять — вишневого й п’ятнадцять — сливового. Це не рахуючи банок із малиновим, смородиновим і аґрусовим.
У кожне варення додавалося щось особливе, те що надавало готовому продукту неповторний смак і аромат. У діло йшли ваніль, кориця, листочки вишні, цедра апельсина й лимона, дріблені горіхи, кардамон, імбир, родзинки й ще багато іншого.
З усієї округи на запаморочливі запахи до бабусиної хатинки зліталися бджоли й оси, а ввечері, коли сонце починало ховатися за темним ялиновим лісом, з великою неохотою розліталися по домівках, натикаючись по дорозі на дерева й паркани, бо аромат бабусиного варення затуманював і позбавляв бідних комах орієнтації.
Окрім варення, Зіна й Варвара Тихонівна зробили власними руками ремонт: поклеїли гарними шпалерами кімнатки, усе, що миється — відмили, оновили фіранки на вікнах, випрали доріжки. З кожним днем Зіна ставала веселішою, душевний біль відступав, а бажання жити росло. Вечори, як і раніше, були тихими й теплими.
Втомлені після трудового дня і розм’яклі після гарячої лазні, Зіна й Варвара Тихонівна довго сиділи на кухні й пили чаї з ватрушками, а потім вони виходили на ґанок, де сиділи тісно притулившись одна до одної, вкриті однією великою хусткою й тихенько наспівували улюблену бабусину “Ой, у лузі…”
Нічне небо з темно-синього оксамиту було всипане зорями, які час від часу відривалися від нього й падали в ліс. Напевно, бабуся Місяць пришила їх ненадійними, дуже тонкими ниточками і коли чергова зоря летіла вниз, можна було побачити за нею маленький білий хвостик…
А ще Варвара Тихонівна терпляче вчила Зіну в’язати. Першою, самостійно зв’язаною річчю став шарфик. Яскраво-помаранчевий, як апельсин, м’який й пухнастий.
Перед від’їздом Зіни Варвара Тихонівна почала акуратненько складати в сумки баночки з варенням: — У цій сумці — малинове й яблучне, а в тій — вишневе. Обережно, не розбий.
— Бабусю, ну як я це повезу? Мені ж не підняти ці сумки!
— Нічого, он у сусідки син приїхав на машині з міста, от з ним і поїдеш. Я вже домовилася. Він тобі сумки до квартири доставить.
Син сусідки, Сергій, заніс важкі сумки у передпокій Зіниної квартири, із задоволенням узяв запропоновані на знак подяки дві баночки варення й залишив на тумбочці біля дзеркала візитку з адресою спортклубу, де працював інструктором.
Десь наприкінці зими Аркадій побажав повернутися до Зіни (мабуть у молодій коханці виявилося недостатньо родзинок?), навіть приготував текст на тему «був дурнем, прости, ти найкраща», але телефон Зіни от уже два тижні був «поза зоною доступу». Сама ж Зіна з великим рюкзаком за спиною в цей час підіймалася по крутому пагорбу разом з іншими веселими туристами.
Очолював групу інструктор Сергій у яскраво-помаранчевому пухнастому шарфику, обережно замотаному навколо його шиї турботливими руками коханої жінки.
Через чотири дні вони повернуться у своє місто, щоб накупити купу подарунків, завантажити все в машину й поїхати в село до Варвари Тихонівни. Як-не-як, ювілей у старенької, 80 років!
