Нещодавно розлучилася з чоловіком. Старший син запросив погостити в них із дружиною, проте невістка показала моє місце.

Нещодавно розлучилася з чоловіком. Старший син запросив погостити в них із дружиною, проте невістка показала моє місце.

Я стояла в передпокої квартири старшого сина з валізою в руках і намагалася зрозуміти, куди подіти пальто. Ігор обійняв мене швидко, по-чоловічому незграбно, і відразу відійшов до дверей — телефон дзвонив не перестаючи. Наталя вийшла з кухні, витираючи руки об рушник.

— Галино Сергіївно, як доїхали? Втомилися, мабуть? — Вона усміхалася, але очі дивилися кудись повз. — Ось сюди вішайте, на сусідній гачок, там у Ігоря куртка висить.

З кімнати виглянув Михайлик, мій восьмирічний онук. Побачив мене, відразу сховався назад. Соня, молодша, взагалі не вийшла. Чула тільки її тоненький голосок:

— Мамо, а хто це?

Пахло чужим — пральним порошком із запахом яблук, якимось освіжувачем повітря. У моїй квартирі завжди пахло просто чистотою. Тут було надто багато запахів одразу.

— Мамо, ти поки розташовуйся, — Ігор кивнув у бік дальньої кімнати. — Мені зараз треба у справах відійти. Наталю, покажеш усе?

Невістка мовчки взяла мою валізу. Я пішла слідом, роздивляючись їхнє життя: дитячі малюнки на стіні, фотографії в рамках, полиця з книгами. На одній фотографії — Наталчині батьки з онуками на дачі. Усі усміхаються.

Кімната виявилася маленькою, але чистою. Диван застелений свіжою постіллю, на тумбочці — лампа. Наталя поставила валізу біля стіни, поправила покривало.

— Якщо щось не так — кажіть одразу, — сказала вона. — Усе зробимо. Ви тут освоюйтеся потроху, гаразд? Тільки в нас тут режим суворий, діти звикли.

Вона вийшла, причинивши двері. Я сіла на край дивана. Постіль була жорсткою, незвичною. За стіною чулися голоси — Ігор говорив щось швидко, Наталя відповідала тихіше. Розібрати слів не вдавалося, але інтонація читалася чітко: вона була невдоволена.

«Головне — не заважати», — подумала я. Прожити тиждень тихо, допомогти з онуками, може, з прибиранням. Покажу, що я не тягар.

Розлучення з чоловіком сталося два місяці тому. Усе відбулося швидко й буденно — він зібрав речі, сказав, що втомився, що хоче пожити для себе. Мені залишилася двокімнатна квартира й тиша, яка тиснула вечорами. Ігор подзвонив через тиждень після того, як дізнався. Сказав: «Мам, приїжджай до нас, погостюєш, відволічешся». Я зраділа тоді. Думала — ось воно, підтримка, сім’я.

З кухні долинув приглушений голос Наталі:

— А ти не знаєш, це надовго?

Ігор щось відповів — не розчула. Потім грюкнули двері, і в квартирі стало тихо.

Я дістала з сумки домашні капці, переодягнулася. На тумбочці стояла чашка — біла, з відбитою ручкою. Мабуть, спеціально поставили для мене. Інший посуд, який я бачила побіжно на кухні, був цілим, з одного сервізу.

«Нічого», — сказала я собі. Головне — що запросили.

Перші дні минули в дивному напівсні. Я прокидалася рано — все життя звикла вставати о шостій. Ішла на кухню, ставила чайник. Наталя виходила за пів години, вже зачесана, в халаті. Віталася коротко, починала готувати сніданок дітям. Я намагалася допомогти — намазати хліб маслом, налити сік. Вона всміхалася натягнуто:

— Дякую, Галино Сергіївно, я сама. Не турбуйтеся.

Ігор снідав мовчки, втупившись у телефон. Цілував дітей, кивав мені на прощання й ішов на роботу. Наталя збирала Михайлика до школи, Соню — до садочка. Я залишалася сама до обіду.

Квартира залишилася пустою, і я блукала по кімнатах, не знаючи, чим зайнятися. Телевизор дивитися не хотілося. Книжку читати — не йшло. Я мила посуд, який залишали після сніданку, витирала стіл. Одного разу спробувала пропилососити — Наталя повернулася й сказала:

— Ой, ви що! Не треба, я сама ввечері. У нас тут свій порядок.

Я відставила пилосос і більше не чіпала.

Після обіду забирала Соню з садочка. Це було єдине, що мені дозволялося робити без застережень. Онучка брала мене за руку, йшла поруч, розповідала щось про виховательку й подружок. Я слухала, кивала, раділа, що хоч так можу бути корисною.

Вдома Соня втікала до матері. Я сідала у своїй кімнаті, гортала телефон. Увечері приходив Михайлик зі школи, вечеряли всі разом. За столом розмови точилися здебільшого між Ігорем і Наталею — про роботу, про плани на вихідні. Діти перебивали, просили то одне, то друге. Я сиділа з краю, їла мовчки.

Одного разу після вечері Михайлик прибіг до мене з конструктором.

— Бабусю, пограєшся зі мною?

Я зраділа. Сіла на підлогу поруч із ним, стала допомагати збирати вежу. Михайлик пояснював, куди яку деталь ставити, сміявся, коли щось падало. Соня прибігла теж, принесла своїх ляльок. Ми сиділи втрьох, гралися, і на душі потепліло вперше за ці дні.

За пів години в кімнату зазирнула Наталя.

— Михайлику, Сонечко, ходімо какао пити, — покликала вона. — Бабуся, мабуть, уже втомилася.

Діти миттю схопилися й побігли. Наталя затрималася на порозі, подивилася на мене:

— Галино Сергіївно, ви не ображайтеся. Просто в нас режим. Вони перед сном повинні заспокоїтися, а то потім їх не вкладеш.

Я кивнула. Вона пішла, причинивши двері. Я залишилася сама серед розкиданих деталей конструктора. У руках ще лишалося тепло від Михайликових липких долоньок — він їв перед грою яблуко.

«Не лізь, — сказала я собі. — Вони живуть своїм життям. Ти тут — гостя».

На четвертий день стався сніданок, який усе змінив. Я вийшла на кухню о сьомій ранку. Наталя вже стояла біля плити, смажила яєчню. Ігор сидів за столом з телефоном. Я сіла на своє місце — з краю, біля вікна. Наталя поставила переді мною тарілку, налила чаю в ту саму чашку з відбитою ручкою.

— Вам цукор потрібен? — спитала вона.

— Дякую, я сама.

Ігор відірвався від екрана:

— Мамо, як спалося?

— Добре, — збрехала я.

Наталя сіла навпроти, присунула до себе тарілку. Почала їсти, не підводячи очей. Ігор знову втупився в телефон. Я пила чай і дивилася у вікно. На вулиці йшов дощ.

— Ігорю, ти не забув, що в суботу до рієлтора? — раптом сказала Наталя.

— Пам’ятаю, — кивнув він.

— Треба вже вирішувати з обміном. Батьки питають, коли ми визначимося.

Я підвела очі. Ігор відклав телефон, потер перенісся.

— Наталю, давай не зараз.

— Чому не зараз? — Вона подивилася на нього, потім ковзнула поглядом по мені. — Галина Сергіївна ж не чужа. Ми от думаємо будинок купити за містом. Наші дві квартири обміняти на великий будинок із ділянкою. Батьки мої переїдуть до нас, їм уже важко самим.

Я тримала чашку обома руками. Чай був гарячий, обпікав пальці.

— Це добре, — сказала я. — Батькам поряд із дітьми краще.

Наталя усміхнулася:

— От і я так думаю. Мама мені стільки допомагає — і з дітьми, і по господарству. Будемо разом, дуже добре буде.

Ігор мовчав. Я дивилася на нього, чекала, що він скаже щось про мене. Що спитає, де я буду жити, як я впораюся сама. Але він тільки кивнув:

— Ну да. Подивимося варіанти в суботу.

Наталя встала, почала прибирати зі столу. Я допила чай. Він став зовсім холодний.

«Про мене ніхто не сказав жодного слова, — подумала я. — Наче мене немає».

Увечері того ж дня подзвонила сестра Люба. Я сиділа у своїй кімнаті, дивилася в стелю. Телефон завібрував — ім’я сестри висвітилося на екрані. Я взяла слухавку.

— Ну що, як ти там? — Люба говорила голосно, як завжди. На фоні чувся телевізор. — Обжилася в Ігорка?

— Нормально, — відповіла я. — Тихенько живемо.

— Тихенько — це добре чи погано? — Сестра засміялася. — Ти мені давай чесно. Як невістка? Рада тобі?

Я помовчала. У горлі став клубок.

— Любо, вона просто… вони живуть своїм життям. У них свої плани.

— Ага, — протягла сестра. — Я так і знала. Слухай, Галю, я тобі сто разів казала: із синами в старості — проблема. Треба було дочку в саіт привести. От у мене Лєнка — я до неї в будь-який момент прийду, завжди мені раді. Дочка — це опора. А сини… вони чужим людям дістаються. Жінкам своїм. Ти сама винна, що другий син у тебе, а не дочка.

Я стиснула телефон. Слова сестри різали, як ніж.

— Любо, що за дурниці.

— Які дурниці? — Вона засміялася знову, але сміх був колючий. — Ти от зараз де? У сина на пташиних правах сидиш. А могла б у дочки бути як удома. Роби висновки, Галочко. Я в твої роки щовечора з онуками. Лєнка мене не вижене ніколи.

Я поклала слухавку, не попрощавшись. Руки тремтіли. У скронях стукало. «Може, вона права? — подумала я. — Може, я й справді сама винна?» За стіною засміялися діти. Потім грюкнули двері — Ігор прийшов із роботи. Я лягла на диван, заплющила очі. Спати не хотілося. Хотілося просто зникнути.

На шостий день була вечеря, після якої я зрозуміла — лишатися тут більше не можна. Ми сиділи за столом — уся сім’я. Наталя приготувала курку з картоплею. Діти їли шумно, Соня розмазувала підливу по тарілці. Ігор розповідав щось про роботу. Наталя слухала, кивала, підливала дітям компот. Я сиділа з краю й колупала виделкою картоплю. Їсти не хотілося.

— Ігорю, а Сергій дзвонив? — спитала раптом Наталя. — Про той будинок, що ми дивилися?

Ігор кивнув:

— Каже, варіант хороший. На вихідних з’їздимо ще раз, з твоїми батьками. Нехай подивляться, оцінять.

— Точно, — зраділа Наталя. — Мама вже питає, коли переїжджатимемо. Їй не терпиться.

Михайлик підвів голову:

— А дідусь із бабусею будуть із нами жити?

— Звичайно, — усміхнулася Наталя. — Будемо всі разом. Тобі ж буде добре, правда?

Михайлик задумався, потім подивився на мене:

— А бабуся Галя теж буде з нами жити?

Запала тиша. Ігор поперхнувся, відкашлявся. Наталя перестала всміхатися. Вона подивилася на сина, потім на мене. В її очах майнуло щось — роздратування? Зніяковілість?

— Ні, Михайлику, — сказала вона м’яко. — Бабуся Галя буде жити в себе. У неї ж своя квартира є.

Михайлик насупився:

— А чому?

— Тому що так зручніше, — швидко відповіла Наталя. — Бабусі Галі в себе краще. Правда ж, Галино Сергіївно?

Вона подивилася на мене. Я кивнула. Слів не було.

Ігор встав з-за столу:

— Усе, я пішов на балкон, подихаю повітрям.

Він вийшов. Діти знову втупилися в тарілки. Наталя почала прибирати посуд. Я сиділа не рухаючись. «Усе вирішено, — думала я. — Давно вже вирішено. Про мене навіть не думали».

Тиск стукав у скронях. Руки стиснулися в кулаки під столом — пальці побіліли. «Я тут ніхто».

Уночі я не спала. Лежала на дивані, дивилася в темряву. За стіною щось говорили Ігор із Наталею — тихо, нерозбірливо. Потім стихло. Я встала, ввімкнула лампу. Дістала з шафи свою валізу, почала складати речі. Повільно, акуратно. Сорочки, кофти, брюки. Усе, що взяла із собою тиждень тому.

На дні сумки намацала щось м’яке. Витягла — старий шарф. Сірий, в’язаний. Він пахнув одеколоном колишнього чоловіка. Я не одразу зрозуміла, звідки він тут узявся, потім згадала — збирала речі нашвидкуруч після розлучення, мабуть, випадково поклала.

Я притулила шарф до обличчя. Запах ударив у ніс — різкий, чужий. Я відкинула його на підлогу. «Минуле, — подумала я. — Усе в минулому. І чоловік, і сім’я, і дім. Мене ніде немає».

Я підняла шарф, поклала в пакет. Викину потім, на виході. Зачинила валізу. Сиділа на краю дивана, дивилася на зачинені двері. Хотілося плакати, але сліз не було.

Пішла на кухню. У раковині стояла та сама чашка з відбитою ручкою. Я вимила її, витерла, відчинила шафку. Поставила на саму верхню полицю, куди не дістати без табуретки. «Нехай стоїть, — подумала я. — Нікому не заважає». Повернулася в кімнату. Сіла на диван. Чекала ранку.

Уранці я вийшла з кімнати з валізою. У квартирі було тихо. Ігор вийшов зі спальні, побачив мене з речами — зупинився.

— Мам, ти куди?

— Додому, — сказала я. — Дякую вам за все.

Він підійшов ближче, насупився:

— Як це додому? Ти ж на два тижні приїхала.

— Я знаю. Але мені час.

— Мамо, ти що, образилася?

Я подивилася на нього. Очі в Ігоря були сонні, розгублені. Він не розумів. Щиро не розумів.

— Ні, — сказала я. — Не образилася. Просто мені час.

Наталя вийшла з кухні, витираючи руки об рушник. Побачила валізу, підвела брови:

— Галино Сергіївно, щось сталося?

— Нічого. Мені додому треба.

Вона перезирнулася з Ігорем. Він знизав плечима. Наталя кивнула:

— Ну, якщо вирішили… Ігорю, проведи маму хоча б.

— Не треба, — сказала я. — Сама дійду.

Я вдягла пальто, взяла валізу. Ігор стояв посеред передпокою, дивився на мене. Наталя пішла назад на кухню.

— Мам, ти правда не образилася? — спитав він тихо. — Якщо щось не так — скажи.

Я обійняла його. Він обійняв у відповідь — незграбно, швидко.

— Усе добре, сину, — сказала я. — Бережи сім’ю.

Вийшла на сходовий майданчик. Двері зачинилися за спиною. Я стояла, тримаючись за ручку валізи. У серці було порожньо.

Спустилася вниз. У під’їзді пахло вогкістю. Біля дверей стояла урна, переповнена сміттям. Я вийшла на вулицю. Вітер ударив в обличчя — холодний, різкий. Я заплющила очі. Потім випростала плечі, пішла до зупинки.

За спиною грюкнули двері під’їзду. Обернулася — біг Михайлик. У піжамі й капцях.

— Бабусю! — крикнув він. — Бабусю, стій!

Я зупинилася. Він підбіг, схопив мене за руку:

— Ти повернешся ще? До мене?

Я присіла, обійняла його. Він був теплий, пах дитячим милом.

— Можливо, Михайлику, — сказала я. — Колись.

— Обов’язково приїжджай! — Він міцно притулився до мене. — Я тебе люблю, бабусю.

Я поцілувала його в маківку. Відпустила. Він побіг назад — маленький, у піжамі й капцях.

Я пішла далі. У кишені завібрував телефон. Дістала — повідомлення від молодшого сина, Сашка: «Мамо, як справи? Зателефонуй, коли буде час». Я прибрала телефон. Йшла, не озираючись.

Зупинка була порожня. Я сіла на лавку, поставила валізу поруч. Вітер тріпав волосся. У кишені намацала щось маленьке, тверде. Витягла — пластмасова іграшка, маленька машинка. Соня, мабуть, сунула колись, коли я забирала її з садочка. Я стиснула машинку в долоні. Пластик був теплий.

«Я більше не мама, — подумала я. — Я просто жінка. Самотня. Але це моє життя».

Під’їхав автобус. Я встала, взяла валізу. Сіла біля вікна. Автобус рушив. Я дивилася на будинки за вікном, на сіре небо, на людей на зупинках. Попереду була моя порожня квартира. Тиша. Самотність. Але це була тільки моя тиша. Тільки моя самотність.