Несподівано Тамара Валеріївна усвідомила, що порівняно з Машею, її перша невістка була просто золотом. Скромна й акуратна, делікатна й добра Наталочка прагнула догодити, порадувати свою свекруху. Вона щодня зустрічала її з усмішкою і була готова щедро ділитися всім, що мала.

Несподівано Тамара Валеріївна усвідомила, що порівняно з Машею, її перша невістка була просто золотом. Скромна й акуратна, делікатна й добра Наталочка прагнула догодити, порадувати свою свекруху. Вона щодня зустрічала її з усмішкою і була готова щедро ділитися всім, що мала.

— Мій син зробив помилку, одружившись на тобі, — сказала Тамара Валеріївна. — Але я вирішу цю проблему.

Наталка сиділа за столом, на якому стояло все для чаювання. Від почутого вона завмерла. Жінка нічого не відповіла, лише остаточно зрозуміла, що в сім’ї коханого чоловіка для неї немає місця. А починалося все зовсім інакше.

Наталка і син Тамари Валеріївни, Андрій, познайомилися у на вахті. Він працював фахівцем з обслуговування складної техніки, а вона готувала на кухні. Одного разу Наталку попросили замінити роздавальницю, яка пішла на лікарняний.

— Новенька у нас, — посміхнувся Андрій, вперше побачивши її.

— Я тут довше за тебе, — усміхнулася у відповідь Наталка. — Просто непомітна. Я кухар.

— Так ось завдяки кому я за маминою кухнею зовсім не сумую, — пожартував він. — А котлети курячі смачні?

— Дуже, — відповіла вона. — Але я впевнена, твоя мама готує краще. У всіх мам так виходить.

— Скоро у відпустку. Через місяць лише, — зітхнув Андрій.

— А можна чергу не затримувати? — обурився інший робітник, що чекав свою порцію.

І спілкування довелося припинити.

Але невдовзі Андрій знайшов її. Якось так легко вийшло, що вони розмовляли дві години. І їм здавалося, ніби знають одне одного все життя. Рівно через два тижні Андрій зробив Наталці пропозицію, а вона погодилася. Подруги, з якими вона спілкувалася серед колег на вахтовій кухні, хитали головами:

— Не поспішай.

— Мої тато з мамою теж швидко одружилися, — заспокоїла їх Наталка, — і все життя прожили щасливо.

Дівчина була впевнена, що її обранець неодмінно сподобався б її батькам, але знайомство було неможливим — вона осиротіла п’ять років тому. Залишилася лише віра в кохання та міцне щастя, яке треба лише знайти, а далі в житті все саме собою складеться добре.

І ось такою довірливою Наталка приїхала до дому чоловіка. Квартира з мамою розташовувалася в центрі міста. З одного боку вікна виходили на проспект, а з іншого — на парк. Три кімнати, плюс балкон і лоджія, на якій мама майбутнього чоловіка розводила фіалки, троянди та багато інших квітів.

Наталка хвилювалася. Їй належало знайомитися зі свекрухою. І вона була готова зробити все можливе, аби заслужити любов цієї жінки. Справа була в тому, що Тамара Валеріївна виховувала сина сама. Її чоловіка не стало, коли Андрійкові було всього десять років. Більше жодного чоловіка Тамара Валеріївна до дому не привела. Особисте щастя вона без жалю проміняла на турботу про кохану дитину.

— Ну, здравствуй, — сказала Наталці мама Андрія, коли син з нареченою переступили поріг. — Так ось ти яка.

І вона оцінила майбутню невістку вивчальним поглядом. Відразу у Наталки виникло дивне відчуття, ніби вона не знає всієї правди. Але вона тоді від цього почуття відмахнулася, вирішивши, що просто перенервувала. Та й не треба було слухати всі ці історії заміжніх подруг, яким не пощастило зі свекрухами.

Андрій наполягав на швидкому весіллі, тож одружилися вони всього через місяць після повернення додому. Урочистість була скромною — не тільки через обмежений бюджет, а й тому, що Наталка з Андрієм не бачили сенсу у великому весіллі. Їм здавалося, що для відзначення події достатньо запросити родичів, найкращих друзів і разом з’їсти торт. Наталка все ж таки купила білу сукню — елегантну й скромну, силуету «русалка» і в кольорі слонової кістки.

І полетіли, помчали вперед дні нового сімейного життя. Наталка намагалася у всьому догодити свекрусі: мийка посуду, прибирання з пилососом і шваброю, походи по магазинах. Всю цю побутову рутину вона взяла на себе. Більше того, дівчина спробувала отримати симпатію свекрухи через крапельку лестощів: попросила Тамару Валеріївну навчити її готувати улюблені страви Андрія.

Кожного дня Наталка намагалася зрозуміти: чи стала до неї краще ставитися мама чоловіка? Чи вже прийняла її як рідну?

Так минув тиждень, потім місяць і ще час. Потім Андрій сказав, що йому час їхати на вахту.

— Як — ти не зі мною? — здивувався він.

Тільки тепер Наталка розповіла, що звільнилася напередодні їх від’їзду, бо їй здавалося правильнішим знайти роботу в рідному місті чоловіка.

— Не сумуй, — сказала Андрієві дружина. — Я буду допомагати твоїй мамі. Ми разом тебе дуже-дуже чекатимемо.

— Ну добре, — погодився Андрій і поїхав.

Взагалі-то Наталка не говорила про свою свекруху нічого поганого. Вона просто чекала, коли та прийме її, і на різні шорсткості у спілкуванні намагалася не звертати уваги. Вірила, що Тамарі Валеріївні потрібен час, аби прийняти зміни у житті. Ось коли зрозуміє, що Наталка людина хороша, то полюбить її як рідну. Інакше й бути не може.

Але дівчина не очікувала, що після від’їзду чоловіка її життя стане тільки гіршим. Тепер свекруха відкрито критикувала її. Наталка все робила не так: нарізала картоплю, витрачала гроші в супермаркеті, надто голосно дивилася фільми, без смаку вдягалася, шаркала капцями. Отже, вона, на думку Тамари Валеріївни, складалася суцільно з недоліків.

А потім якось вечором Тамара Валеріївна запросила невістку на чай і сказала ті самі слова про помилку та рішення проблеми.

Дівчина мовчки підвелася зі столу і пішла в кімнату, яку займали вони з чоловіком. Її обхопило дивне почуття, ніби все потаємне нарешті стало явним.

“А я ж думала” — задумливо дивлячись у вікно, по якому барабанив холодний дощ, — “даремно старалася їй сподобатися. Усі мої зусилля були марними з того моменту, як вона дізналася про моє існування. Схоже, все було вирішено.”

Наталка стиснула зуби, відкинула в сторону бажання піти й спробувати поговорити зі свекрухою по душам, запитати: та чим же я негожа як дружина вашому синові, у чому конкретні претензії? Але вона заздалегідь знала: це ні до чого не призведе.

І нехай Наталці було всього 28 років, і це були її перші по-справжньому серйозні стосунки, вона все ж таки дещо розуміла, набула досвіду і могла з упевненістю сказати: «Їм зі свекрухою не вжитися». Залишався єдиний варіант — поговорити з Андрієм про великі зміни. Наталка хотіла попросити його зняти квартиру і з’їхати, а потім, об’єднавши зусилля, взяти разом іпотеку. У наступні дні, що залишалися до повернення чоловіка з вахти, Наталка була незвично тихою і не намагалася більше нічим догодити свекрусі.

І ось нарешті Андрій повернувся. Він приїхав додому, коли дружина пішла на ринок, і до її повернення встиг поспілкуватися зі своєю матір’ю. Наталія за одним поглядом чоловіка зрозуміла, як він налаштований.

— Мама мені все розповіла, — промовив Андрій холодним тоном. — Ось ти яка, виявляється.

І далі він обрушив на жінку потік докорів. Вона вислухала їх мовчки, не перебиваючи, не виправдовуючись. Нічого нового в них не було — свекруха просто об’єднала свої претензії, наче змішала інгредієнти в салат й трохи прикрасила. Вийшло так, ніби Наталка була найнестерпнішою невісткою на світі, ніби сама сварилася.

— А мене ти не хочеш послухати? — запитала Наталка, коли Андрій нарешті все висловив.

Його мати, до речі, в цей час була на кухні, розігрівала обід для сина.

— Чи ти віриш їй, а не одному моєму слову? Андрію!

Наталка все ж таки піддалася емоціям.

— Та хіба ти сам не розумієш, якісь дурниці? Ти ж знаєш мене і покохав, сам привіз до себе додому. Ти ж вірив… — вона втягнула повітря, — що я хороша людина, і ми будемо щасливі.

— Кохання засліплює, — Андрій відвів погляд. — Вибач, Наталко, але мама — головна людина в моєму житті. І якщо вона каже, що не може з тобою жити разом, значить, нам краще розлучитися.

— Добре, — кивнула жінка. — Значить, все вирішено.

— Вирішено, — Андрій склав руки. — Я допоможу тобі з переїздом назад.

— Не треба, — усміхнулася Наталка. — Я б не прийняла допомогу з принципу, але вона мені й не потрібна. Я знайшла роботу в цьому місті. Взяли в ресторан.

— Мені не цікаво, як ти житимеш, — різко перервав чоловік і вийшов з кімнати.

Вийти з цього епізоду своєї долі виявилося для Натаії на диво легше, ніж вона думала. «Немилу невістку» прихистила одна знайома, і ще через три дні вона вже подала документи на розлучення. Розрив дався легко.

Але в той день, коли таксі відвозило Наталку від дому, який вона вже мало не почала вважати своїм, вона подумала, що ніщо не заподіє їй більше болю, ніж втрата батьків. А отже, вона обов’язково впорається, вистоїть і ще зуміє стати щасливою.

І ось минуло шість років. Стояв похмурий осінній ранок. Тамара Валеріївна не терпіла такої погоди, але ще більше її пригнічувало, що знову невістка влаштувала сварку.

Маша з’явилася в їхній сім’ї два роки тому. Ця особа спершу припала Тамарі Валеріївні до смаку, бо була донької її подруги, знайомої ще з інститутських часів. Правда, останні десятиліття вони майже не спілкувалися. Подруга разом з чоловіком і донькою жила в іншому місті, але з нагоди зміни роботи глави сім’ї вирішилася на переїзд назад.

— Машенька хороша дівчинка, — так рекомендувала свою доньку ця подруга. — Так, розлучилася нещодавно, але я тебе запевняю, це він у всьому був винен. Та й зі свекрухою не пощастило.

Тамара Валеріївна кивала, а потім запросила Машу на чай. Напередодні приходу гостей вона довго переконувала сина, вмовляючи, що досить бути самому, що час вже влаштовувати особисте життя. Андрій знизав плечима і сказав, що одружиться, коли вважатиме за потрібне. Його матір невдоволено стиснула губи. Її непокоїла самотність сина.

Але коли Маша прийшла в гості вперше, а потім ще пару разів, у серці матері затепліла надія. Здавалося, Андрій зацікавився. Взагалі Маша здавалася Тамарі Валеріївні спершу дуже хорошою: диплом про вищу освіту, знання двох іноземних мов, робота в офісі, власна машина. Порівняно з тією першою невдалою кухаркою сільського походження, Маша здавалася просто принцесою.

Весілля зіграли швидко. І цього разу, як належить, все було: і сукня пишна, і ресторан, і гості, перед якими не було соромно за невістку. Тамара зітхнула з полегшенням — влаштувала сина. Ще вона сподівалася, що полегшає і самій. З’явиться помічниця, розумна дівчинка, яка точно не буде дратувати, як та перша.

Але потім прийшли зміни. Не гримнули одразу, а тихенько. Тамара Валеріївна й не помітила, як Маша взяла під контроль її сина. І ось уже Андрій приймав рішення ті, які радила йому дружина, а не мати, яка начебто краще знала, що робити.

Більше того, незабаром Тамара Валеріївна перестала почуватися господаркою у власному домі. Маша виявилася вмілою інтриганкою: хитрo, спритнo вдавала, що образилася, і скаржилася чоловікові, а той вимагав у рідної матері вибачень, говорячи, що не дозволить ображати свою кохану.

Несподівано Андрій, не без впливу Машеньки — заговорив про продаж квартири.

— Ти з’їхав з глузду? — скрикнула мати. — Як ти не розумієш, чого вона хоче? Зрозуміло ж, вкладеш гроші в квартиру разом з нею, а потім вона на розлучення подасть і все відбере.

— Не кажи дурниць, мамо, — скривився Андрій. — І взагалі, я довго терпів, але стомився. Я не дам тобі знову зіпсувати мій шлюб.

Остання кинута фраза виявилася тим самим, образно кажучи, ключиком, що раптом відкрив Тамарі Валеріївні новий погляд на речі. Вона ясно усвідомила, що порівняно з Машею, її перша невістка була просто золотом. Скромна й акуратна, делікатна й добра Наталочка прагнула догодити, порадувати свою свекруху. Вона щодня зустрічала її з усмішкою і була готова щедро ділитися всім, що мала.

Тамара Валеріївна завжди вважала себе сильною в емоційному плані жінкою, але тут їй стало дуже важко від розуміння, що вона своїми руками позбулася Наталки. Жінка погано ставилася до цієї милої дівчини, навіть не прагнула її прийняти. І ось чим усе закінчилося. Усі ці думки знову проносилися в голові Тамари Валеріївни того похмурого ранку.

— Ну, годі вже, — проворкотала вона самій собі і стала збиратися.

Сьогодні вона хотіла зайти до Галини, далекої родички, в гості. З нею Тамара Валеріївна сподівалася поспілкуватися, пожалітися на життя. Від цього завжди ставало легше.

— Ой, здається, я не вчасно, — сказала вона, коли, переступивши поріг квартири Галини, почула з кухні веселий жіночий сміх і енергійний чоловічий голос. — До тебе ж хтось прийшов.

— Та це сусіди, — махнула рукою Галина. — Квартиру навпроти купили. Ну ось якось ми й познайомилися. Така приємна пара. Він, між іншим, бізнесмен, — понизила вона голос. — Ремонтом займається. Ціла фірма в нього. І ти не повіриш: я про послуги-то спитала, а він по-сусідськи вже й знижку обіцяв.

— Швидка ти, — усміхнулася Тамара Валеріївна, поставила сумочку на тумбочку.

— І дружина в нього розумниця, — продовжувала родичка з відтінком заздрості. — Ти не повіриш, але він їй допоміг своє кафе відкрити. Здається, тепер знаю, де можна на великі свята гостей збирати, — хитрo підморгнула вона. — Тож може, й знижечка буде.

— Так довго ти мене на порозі тримати збираєшся? — насупилася Тамара Валеріївна.

Вона зрозуміла, що пожалітися на долю не вийде. Не той настрій був у родички, та й гості завадять.

— Та йди, йди, — замахала руками господиня дому. — Зараз я вас познайомлю.

Але ледь увійшовши на кухню, Тамара Валеріївна вже не чула, що там говорить родичка. Вона завмерла, бо побачила свою колишню невістку.

Наталка теж її впізнала, природно. Жінки стикнулися поглядами, і ці миті здалися обом їм вічністю.

— Ну, Томо, сідай за стіл-но. Ти чого стоїш? — Галина вже наливала їй чай.

Тамара кивнула й сіла. Не відчуваючи смаку, вона пила чай і їла, чим частували. Олег і його дружина й справді виявилися дуже приємними в спілкуванні людьми. Хоча сама Тамара майже весь час мовчала.

Пізніше, коли подружжя збиралися йти, Галина поманила Олега за собою — треба було задати пару питань щодо оздоблення лоджії. Тамара Валеріївна і її колишня невістка залишилися самі.

— Отже… — власний голос звучав сипко для Тамари. — Значить, ти вийшла заміж. Вітаю.

— Дякую, — ледве усміхнулася Наталка.

— Як життя? — Тамара опустила погляд. — У тебе все добре?

— Я щаслива, — одним словом, але так, що більше не хотілося нічого питати, відповіла жінка.

— Зрозуміло, — кивнула Тамара.

— А ви як? — Наталка схилила голову. — У вас все добре?

Тамара Валеріївна важко ковтнула. Що вона могла сказати? Що рідний син уже почав на неї прикрикувати, коли сваряться? Що Маша ні в що її не ставить? Що вона вже згодна квартиру продати й переїхати куди завгодно, аби лише жилося спокійно?

— У мене все гаразд, — нарешті відповіла Тамара Валеріївна.

Вона вирішила не ділитися з Наташею своїми проблемами. Не тому, що боялася зловтішання — навпаки, Тамара знала, що Наталка здатна щиро співчувати. Справа була в тому, що Тамара зрозуміла: вона просто не має права цього робити, бо сама свого часу заподіяла Наталці занадто багато образ.

— Я піду.

Тамара важко підвелася, часто заморгала — так не хотілося розплакатися.

— Наташо… — не втрималася вона, і слова вирвалися назовні, — вибач мені, будь ласка. Колись… якщо зможеш.

— Тамаро Валеріївно, — Наталка швидко встала, — я давно вже пробачила.

— Я дуже хотіла б, щоб і ви жили щасливо.

— Дякую.

Тамара усміхнулася у відповідь, а потім пішла.

І так дивно це було, але чомусь їй стало легше. У тисячу, у мільйон разів. Знову розцвіла в серці надія, що все в неї ще буде добре. І син опам’ятається, і перестане ображати, і з невісткою поладнає. Адже ж може бути таке, правда? Адже ж трапляються ж дива в житті.