— Неважливо, що вона негарна, зате в її батька зв’язки є, — сказав чоловік, не знаючи, що я чую.

— Неважливо, що вона негарна, зате в її батька зв’язки є, — сказав чоловік, не знаючи, що я чую.

Я стояла в дверях вітальні й чула кожне слово. Гліб розмовляв телефоном зі своїм другом Олегом, не підозрюючи, що я повернулася додому раніше.

— Слухай, я справді шкодую, що одружився на Насті, — голос чоловіка звучав утомлено. — Думав, змирюся з її зовнішністю, почну цінувати за розум, за характер. Але не виходить.

Серце впало кудись вниз. Я притулилася до стіни, не в силах поворухнутися.

— Та годі тобі, подивися на те, що тесть тобі дав! — відповів Олег. — На такій машині їздиш, у такому домі живеш.

— Знаю. Заради цього й терплю, — Гліб замовк на секунду. — Не важливо, що вона негарна, зате в її батька зв’язки є. Заради них буду далі терпіти.

Я зайшла до кімнати. Гліб обернувся, і по його обличчю я зрозуміла — він усе усвідомив. Мовчки пройшла повз нього на кухню, ввімкнула чайник. Руки тремтіли. Два роки тому я була щаслива. Думала, зустріла кохання.

Ми познайомилися у фітнес-клубі, де я працювала адміністраторкою. Зал належав моєму батькові — впливовій людині в нашому місті. Тато збудував бізнес із нуля, допомагав багатьом, і його всі знали. Гліб був звичайним клієнтом. Високий, спортивний, із відкритою усмішкою. Ми віталися, іноді перекидалися парою фраз. Я не розраховувала на більше — чудово розуміла, що зовнішність у мене далека від модельної.

Усе змінилося, коли Гліб дізнався, чия я донька. Він став затримуватися після тренувань, запрошувати на каву. Я була на сьомому небі. Мені здавалося, що він нарешті розгледів мене справжню.

За пів року він запропонував з’їхатися. Я погодилася не роздумуючи. Думала, правильно придивитися одне до одного до весілля. Коли ми прожили разом пів року, Гліб покликав мене заміж. Я сказала «так» одразу ж. Кохала його всім серцем. Тато взяв на себе організацію весілля. Свято вийшло шикарним — він не шкодував грошей для єдиної доньки.

Знайомство з друзями Гліба стало першим дзвіночком. Батьки нареченого прийняли мене тепло, але приятелі дивилися якось дивно. Ввічливо розмовляли, ставили запитання, але я бачила розчарування в їхніх очах. На весіллі друзі розслабилися, а от Гліб був якимось похмурим. Жодного разу не усміхнувся по-справжньому. Я списала це на хвилювання.

Після весільної подорожі Гліб узявся за кар’єру. Він мріяв розвиватися у спорті, і тато йому допоміг. Привів клієнтів, дав рекомендації, відчинив двері в потрібні кабінети. Батько не забував допомагати й нам. Купив дім, у якому ми жили. Подарував дорогу машину. Влаштував Гліба у престижний фітнес-центр на посаду старшого тренера. Чоловік користувався всім цим і дякував тестеві. Я заспокоїлася, вирішила, що все добре.

Після першої річниці я почала помічати зміни. Гліб віддалявся, мало цікавився моїм життям. Я шукала причину в собі — може, погладшала, може, стала нудною? Нічого не допомагало. Я не розуміла, у чому справа.

— Настю, нам треба поговорити, — Гліб зайшов на кухню. Обличчя бліде, руки в кишенях.

Я налила собі чаю. Не дивилася на нього.

— Про що говорити? — мій голос звучав напрочуд спокійно. — Я все чула.

— Настю, вибач. Я не хотів, щоб ти дізналася, — він зробив крок ближче. — Це просто слова. Олег дістав своїми розпитуваннями про тебе, я сказав зайвого.

— Сказав зайвого? — я обернулася. — Ти сказав, що терпиш мене заради грошей мого батька. Це правда чи ні?

Він мовчав. Цього мовчання було достатньо.

— Іди, — сказала я тихо. — Збери речі й іди. Сьогодні.

— Настю, давай поговоримо нормально! — він спробував взяти мене за руку. — Я був неправий, але ми ж можемо все налагодити!

— Ні, — я відсторонилася. — Ти два роки брехав мені. Два роки грав роль люблячого чоловіка. А насправді просто використовував.

— Я не використовував! Я намагався бути хорошим чоловіком!

— Заради зв’язків тата, — я подивилася йому в очі. — Не заради мене. Іди, Глібе. Поки я не зателефонувала батькові.

Він зблід ще сильніше. Зрозумів, що я не жартую. За годину він поїхав. Узяв тільки найнеобхідніше. Я сиділа на кухні й пила охололий чай. Сліз не було. Була тільки порожнеча всередині й образа. На нього, на себе, на всіх. Уранці я зателефонувала татові. Розповіла все.

— Доню, приїжджай до мене, — голос батька був спокійним, але я чула стримане роздратування. — Негайно приїжджай.

Я приїхала за півгодини. Тато зустрів мене на порозі, обійняв міцно.

— Усе буде добре, — сказав він тихо. — Я обіцяю.

Ми сиділи на веранді. Тато слухав, не перебиваючи. Коли я закінчила, він налив мені чаю з медом.

— Настю, ти молодець, що одразу його вигнала, — сказав він. — Не всі жінки на таке здатні.

— Мені просто набридло бути зручною, — зізналася я. — Набридло вірити в те, чого немає.

— Я знайду тобі хорошого адвоката, — тато дістав телефон. — Розлучимося швидко й правильно. Дім і машина залишаться в тебе — це твоє дошлюбне майно, через мене оформлене.

— А він?

— А він отримає те, що заслужив, — тато всміхнувся. — Усі зв’язки, які я йому дав, завтра ж дізнаються правду. Клієнти підуть. У центрі його звільнять. Нехай пошукає іншого тестя. Мені стало легше. Вперше за добу я відчула полегшення.

Розлучення оформили за три місяці. Адвокат тата виявився професіоналом — Гліб не отримав нічого. Навіть намагався оскаржити через суд, але програв. Я чула, що в нього все погано. Залишився без роботи, без грошей, без зв’язків. Живе в батьків і перебивається випадковими заробітками. Мені було шкода? Ні. Я сердилася на себе — як я могла бути такою наївною? Роботу в залі я залишила. Тато запропонував мені посаду в його компанії — допомагати з документами та договорами. Я погодилася.

Минув рік. Життя налагодилося. Я записалася на курси з бухобліку, почала більше часу проводити з подругами. І тут до офісу прийшов новий співробітник. Максим працював юристом. Високий, серйозний, із розумними очима. Ми часто перетиналися по роботі. Він ставився до мене як до колеги. Питав поради, ділився думками. Не дивився оцінювально, не відвертався. 

Одного разу ми затрималися в офісі допізна. Розбирали складний контракт.

— Настю, давай зробимо перерву, — запропонував Максим. — Голова вже не варить.

Ми спустилися в кафе на першому поверсі. Замовили каву й тістечка.

— Ти дуже тямущий спеціаліст, — сказав Максим несподівано. — Із тобою приємно працювати.

— Дякую, — я всміхнулася. — Ти теж хороший юрист.

Ми розговорилися. Виявилося, у нас багато спільного — любимо одні й ті самі книги, слухаємо схожу музику. Із того вечора ми стали частіше спілкуватися. Максим запрошував мене на обід, проводжав до машини. За пів року він покликав мене до театру. Я погодилася.

Після вистави ми гуляли містом. Жовтневий вечір був теплим, на вулицях горіли ліхтарі.

— Настю, мені з тобою добре, — сказав Максим, зупиняючись біля фонтану. — Дуже добре.

Я подивилася на нього. У його очах не було розрахунку. Тільки щирість.

— Мені теж, — зізналася я тихо.

Він узяв мене за руку. Я не відсторонилася.

Через рік ми розписалися. Тихо, без пишного торжества. Тільки найближчі. Мама Максима прийняла мене як рідну доньку. Дякувала за те, що я роблю її сина щасливим. Ще через рік з’явилася Поліна. Блакитноока, з татовими рисами обличчя. Свекруха не могла натішитися. Приїжджала щотижня, привозила гостинці, сиділа з онучкою.

Я зрозуміла одну просту річ — справжні люди бачать тебе, а не твої зв’язки. Максим полюбив мене такою, якою я є. А Гліб? Про нього я майже не згадую. Нещодавно дізналася, що він одружився на доньці місцевого депутата. Цікаво, цього разу кохання справжнє? Втім, це вже не моя історія.

Минуло три роки з тієї ночі, коли я почула правду. Сьогодні я сиділа на кухні свого нового будинку й годувала Поліну сніданком. Максим вийшов із душу, поцілував мене в маківку.

— Доброго ранку, красуне, — сказав він, як зазвичай.

Я всміхнулася. Він називав мене так щодня. І щоразу я вірила йому. Телефон задзвонив. Невідомий номер.

— Алло?

— Настю, це Гліб, — голос колишнього чоловіка звучав напружено. — Мені треба з тобою поговорити. Терміново.

Я подивилася на Максима, потім на донечку.

— Про що?

— Зустрінемося сьогодні? Це важливо. Дуже важливо.

Я збиралася відмовити, але щось у його голосі змусило мене задуматися.

— Добре. О третій біля кафе «Арт».

— Дякую, — він скинув дзвінок.

Максим подивився на мене з питанням в очах.

— Чого він хоче?

— Не знаю, — я знизала плечима. — Але скоро дізнаюся…

О третій я під’їхала до кафе. Гліб уже чекав біля входу. Виглядав він кепсько — потерта куртка, втомлене обличчя, темні кола під очима.

— Дякую, що прийшла, — він нервово смикав ремінець сумки. — Ходімо всередину?

Ми сіли за столик біля вікна.

— То що тобі потрібно? — я не стала тягнути з розпитуваннями.

Гліб дивився в чашку з кавою. Мовчав хвилину, може, дві.

— Мені потрібна твоя допомога, — нарешті вичавив він. — Точніше, допомога твого батька.

Я всміхнулася. Ось воно що.

— Серйозно? Після всього, що було?

— Настю, я розумію, як це звучить, — він підвів очі. — Але в мене немає вибору.

Він розповів. Після нашого розлучення все посипалося — втратив роботу, клієнтів, репутацію. Намагався знайти щось нове, але всюди були зачинені двері. Познайомився з дівчиною Вікою. Донька місцевого чиновника. Вирішив, що це шанс почати все заново.

— Одружився на ній пів року тому, — Гліб стиснув руки. — Думав, життя налагодиться. Її батько обіцяв допомогти з роботою.

— І що пішло не так?

— Віка виявилася не тією, за кого себе видавала, — він гірко всміхнувся. — Залазила в кредити. Накупила одягу, прикрас. А тепер вимагає повернути борг — чотириста тисяч гривень. Якщо не поверну за місяць, подадуть до суду.

Я відпила кави. Усередині не було ні жалю, ні зловтіхи. Тільки порожнеча.

— І ти вирішив прийти до мене?

— До твого батька, — поправив Гліб. — Настю, я знаю, що не маю права просити. Знаю, що був повним нікчемою. Але я не знаю, до кого ще звернутися.

— А Вікін батько?

— Він сам у боргах, — Гліб провів рукою по обличчю. — Нещодавно звільнився з посади. Скандал якийсь вийшов.

Я подивилася на нього. Ця людина колись була моїм чоловіком. Я кохала його, вірила йому. А він використовував мене.

— Глібе, я нічим не можу допомогти, — сказала я спокійно. — Не хочу.

— Настю, благаю! — він нахилився через стіл. — Я виправлюся. Я зрозумів свою помилку. Дай мені шанс!

— Ти втратив право на шанси три роки тому, — я встала. — Коли сказав другові, що терпиш мене заради татових зв’язків.

Він зблід.

— Я тоді був неправим…

— Був. І залишився ним, — я взяла сумку. — Знову прийшов за зв’язками. Не за прощенням, не щоб вибачитися. А за грошима й допомогою.

— Настю, зачекай!

Але я вже йшла до виходу. Озирнулася на прощання.

— Знаєш, Глібе, все повертається. Ти використовував мене — тепер тебе використовують. Справедливо, правда?

Я сіла в машину й завела мотор. Руки не тремтіли. Серце билося рівно. Зателефонувала Максиму.

— Як зустріч? — спитав він одразу.

— Він хотів грошей через тата, — я всміхнулася. — Я відмовила.

— Молодець, — у голосі Максима чулася гордість. — Скоро будеш?

— За двадцять хвилин.

Вдома мене зустріла Поліна й чоловік.

Я обняла їх обох. Ось воно, моє щастя. Справжнє, без розрахунку й ігор. Увечері, коли Поліна заснула, ми з Максимом сиділи на балконі. Пили чай з тортом.

— Ти вчинила правильно, — сказав він. — Не шкодуєш?

— Ні, — я похитала головою. — Я йому нічого не винна. Він сам обрав свій шлях.

— А якби попросив вибачення? Просто вибачення, без прохань про допомогу?

Я задумалася.

— Можливо, пробачила б. З часом. Але він навіть не подумав вибачитися. Йому потрібні були тільки гроші.

Максим обійняв мене за плечі.

— Знаєш, я радий, що ми зустрілися, — сказав він тихо. — Радий, що ти обрала мене.

— Я теж, — я притулилася до нього. — Ти навчив мене, що таке справжнє кохання.

Ми сиділи мовчки. У вікнах будинків навпроти запалювалися вогні. Місто жило своїм життям. А в мене було своє — правильне, чесне, щасливе.

За тиждень тато розповів новини. Гліб таки не впорався з боргами. Віка подала на розлучення й відсудила останнє, що в нього було — стареньку машину. Тепер він живе в батьків, працює вантажником у будівельному магазині. Мені не було його шкода. Я просто перестала про нього думати. Того ж дня Максим прийшов із роботи з букетом троянд.

— За що? — здивувалася я.

— Просто так, — він поцілував мене. — За те, що ти є.

Поліна вибігла з кімнати, вимагаючи уваги. Максим підхопив її на руки, закружляв.

Я дивилася на них і розуміла — ось воно, моє багатство. Не татові гроші, не зв’язки, не дім із машиною. А кохання. Справжнє, без умов і розрахунку.

Іноді я згадую ту жовтневу ніч, коли почула розмову Гліба. Чи важко було? Звісно. Але той біль привів мене до Максима. До Поліни. До себе справжньої. Я більше не та наївна дівчинка, яка вірила кожному слову. Я навчилася бачити людей. Навчилася цінувати себе. І навчилася відпускати минуле.

Гліб зробив мені боляче, але він же дав мені урок. Не всі люблять тебе за тебе. Деякі люблять за те, що ти можеш дати. Але коли знаходиш людину, яка любить просто так — це і є щастя.