— “Невдячна! Хто тебе до столу посадив? Твій дім — старий сарай у селі, і той у тебе заберемо!” — несподівано заявила свекруха.
— Марино, відваж мені, будь ласка, два з половиною кіло яблук, — заспівала худорлява пані у вовняному береті.
— Зараз, Раїсо Василівно! — відгукнулася Марина, спритно перекладаючи бордові яблука з ящика на ваги.
Дівчина працювала продавчинею у невеликій крамниці біля вокзалу вже четвертий рік. Шість днів на тиждень, без кондиціонера, лише з протягом із дверей.
Раїса Василівна навідувалася туди щодня, з хірургічною точністю — за «чимось вітамінним і недорогим». І завжди з обов’язковим коментарем про сина-героя:
— Моєму Олексію треба побільше фруктів — він же водолаз-дослідник! Глибини, холод, а енергії скільки треба! От і беру, тільки перевірене.
Марина чемно кивала, всміхалася — хоча Олексія ніколи в житті не бачила. Знала лише, що до служби він нібито жив то в Одесі, то десь у Вінниці. У її уяві він був високим, мужнім, із запахом моря і м’яти.
Того вечора, коли Марина вже клацнула вимикачем, ховаючи зморені руки в кишені пальта, на порозі з’явився чоловік у спортивній куртці.
— Добрий, — блиснув він усмішкою. — Можна мені тільки хліб?
Вона зітхнула, подала батон, провела оплату й подала пакет. Покупець затримав на ній погляд:
— Ви не проти, якщо я вас проведу? Вокзал — місце підозріле.
Марина лише кивнула — трохи розгублено.
Вони йшли повз трамвайні колії до її орендованої кімнати та розмовляли. Розповіді чоловіка про підводний світ, покинуті маяки, Марина ковтала, як свіже повітря. На прощання він поклав їй у долоню цукерку «Дюшес»:
— Щоб солодко спалося.
За два дні він знову пройшов тим самим маршрутом. За тиждень зайшов до крамниці “просто привітатись”. А ще через два місяці Марина з Олексієм розписалися.
Марина виховувалася в інтернаті, вперше в житті почула: «Ласкаво просимо додому, донечко», — і серце її ніби налилося теплом. Здавалося, Раїса Василівна справді раділа.
Рання осінь пахла мокрим листям і домашньою консервацією. У перший тиждень після весілля Марина вивчила всі правила життя у родині Мірошниченків:
підйом о 6:30 — треба встигнути зварити «експедиційну кашу» Олексію;
після занять у вечірньому педуніверситеті — обід, бо «не дай Боже синові доведеться їсти холодне»;
зарплату з лавки — свекрусі, «у спільний котел, бо молоді все розтринькають».
Марина хотіла заперечити, проте у свекрухи завжди знаходилися відмовки:
— Ти ж інтернатівська, досвіду — нуль. Вчися у матері, — промовляла Раїса Василівна тоном водночас м’яким і владним.
Світло весільних днів згасало, але Марина переконувала себе: «Сім’я — це праця. У мене ніколи її не було. Треба хоча б спробувати».
Минав рік. Зранку — каструлі, вдень — лекції, увечері — каса й хлібці, уночі — прання. Їла на ходу шматочок булки. Щонеділі їздила електричкою в селище, до невеликого будинку з облупленими блакитними дверима, який дістався їй у спадок від бабусі. Грядки з капустою, ромашки вздовж паркану, тиша — тут можна було нарешті вдихнути на повну.
— Це моя печера, — шепотіла вона глиняним стінам.
Невдовзі у подружжя з’явилася Маша — світловолоса, гомінка. Марина плакала від щастя, спостерігаючи, як маленькі пальчики хапаються за її мізинець. Кирило поцілував її в чоло і мовив: «Ти впораєшся, у мене відрядження».
Раїса Василівна принесла у палату вовняні шкарпетки:
— Пора повертатися у стрій, матусю. І не витрачай добро дарма.
Добром вона вважала дитячі виплати, які, за її словами, слід передати їй — «щоб Марина не розгубила». На підгузки грошей не давали — «прати марлю і загартовуватися». Жінка мовчала.
Якось, під час хвороби, у Марини трималася висока температура, подзвонила Олексію:
— Приїдь, у Маші зуби лізуть, я лежу, сил не маю встати…
— Я не можу, сонечко. Ще є справи. Тримайся.
Трубка клацнула. Марина закутала Машу у вологу пелюшку і шепотіла: «Машенько, пробач… Мама поруч».
Наступного тижня чоловік повернувся. Він оглянув облуплені шпалери:
— Треба все переробити. Ламінат, плитка, диван взагалі замінити…
— Так, — підхопила Раїса Василівна, — грошей немає, ти сам усе тягнеш.
— Є варіант, — підхопив чоловік, — Лізо, продай той свій дачний сарай. Яка з нього користь?
Це прозвучало, ніби у Марини хочуть відібрати останнє. Дім — її останній захист, прописка Маші, клаптик безпеки.
— Ні, — тихо, але впевнено сказала вона. — Дім не продається.
Свекруха спалахнула:
— Невдячна! Хто тебе до столу посадив? Твій дім — нічого не вартий! Смієш перечити матері?
Маша заплакала від крику. Марина пригорнула доньку, відчуваючи сором і обурення.
Минув місяць. Марна знову працювала в крамниці — Раїса наказала: «Гроші в дім».
Якось, самопочуття Марини погіршилося й власниця відпустила її раніше. Жінка відчинила двері й застигла: Раїса стояла над Машею й запихала кашу їй у рот.
— Їж, мала! З матір’ю твоєю самі муки!
Дитина розплакалася. Марина вирвала Машу з рук, пригорнула, не відчуваючи під собою ніг. Усередині щось клацнуло.
Вранці, коли свекруха пішла на педикюр, а чоловік — у спортзал, Марина кинула в рюкзак дитячі речі, документи, кілька своїх хустинок та речі. Таксі до вокзалу. Електричка до села.
Серце билося гучніше:
— Встигнути. Поки не повернулися.
Там, у селі, на неї чекало нове випробування, буревій зірвав половину шиферу, горище зяяло під небом, підлога у хаті промокла.
Марина сіла на перекошену лавку, обняла Машу й заридала так гірко, що чув не один сусід.
Із сусідського подвір’я вийшла сива Пелагея Микитівна:
— Марино, це ти? Ой-йой, що ж сталося? Ходімо, не стій на вітрі.
Марина крізь схлипування розповіла про дах, утечу та свої неприємності. Сусідка ввела її в дім, нагодувала борщем, уклала Машу спати, а ввечері подзвонила онукові — архітектору, що на вихідні навідував бабусю, провітрити голову після тижня роботи.
Віктор приїхав в суботу з причепом дощок.
— Дах — не проблема, — сказав він, дивлячись на Маринині заплакані очі. — Післязавтра все перекриємо.
День за днем він лагодив дах, міняв трухляві балки, притяг стару буржуйку, аби «не змерзнути». Марина носила чай з малиною, возила Машу по двору. Уперше за рік сміялася — тихо, здивовано, наче забула, як це робиться.
Наступної суботи. Віктор забивав штахетник, коли до хати Марини припаркувалася автівка. Та сама, на якій їздив її чоловік Олексій. Він почав з претензій:
— Вкрала дитину! Збирай свої речі й повертайся додому!
Марина відступила, серце тремтіло. Віктор поклав молоток:
— Вона не хоче додому, ясно? Їдь сам.
— А ти хто такий, щоб за неї вирішувати?! — спалахнув Олексій й рушив уперед.
Віктор не підвищив голосу:
— У мене свідок — бабуся. Поліцію викликати?
Олексій ще кинув кілька образливий фраз, сів у машину, й поїхав.
Марина прихилилася до хвіртки, дихання рвалося. Віктор торкнувся її плеча:
— Більше він не прийде. Це його стиль, образити та піти.
Після того вечора Віктор заїжджав щодня. Лагодив дверні ручки, робив дрібну роботу по господарству. А через місяць виставив Марині рахунок. Вісімдесят тисяч гривень, це тільки матеріали, свою роботу я не рахував, допоміг по сусідськи. Тобі добре і я радий, що у Пелагеї Микитівни тепер буде така сусідка, з дитиною Тепер бабуся не втручатиметься у моє особисте життя, не контролюватиме.
Марина взяла лист аркушу, на якому були зазначені роботи та витрати на них і гірко заплакала. Їздити на роботу було далеко, а в селі немає чим зайнятися, крім городу. Чим віддавати борг вона не знала. І Віктор розумів, що вона не віддасть йому гроші, але все ж продовжував навідувати бабусю щовихідних.
— Аби не змерзли до весни, — не раз казав Віктор.
Вечорами Марина з дочкою приходили до сусідки. Пили трав’яний чай, слухали її байки про повоєнну молодість, а іноді просто мовчали. Мовчання було теплим, як вовняна ковдра.
До кінця жовтня дах сяяв новеньким шифером, дім тримав тепло, а в сільраді Марина дізналася, що потрібна продавчиня, в одну з крамничом. Досвід у неї був, тож її взяли.
Пелагея Микитівна невдовзі запропонувала:
— Я знаю, що Віктор тобі рахунок виставив за матеріали, але ти на нього не сердся. Він добрий і багато людям допомагає. Тільки вдячності чує мало. Допоможи мені з курами, городом, оце й буде твоя плата за матеріали. Хтось має мені воду наносити — руки ж не ті вже. А ти — як донька.
Марина погодилася — з радістю. Вона вставала рано, годувала Машу, допомагала сусідці, а потім йшла на роботу. Життя ставало простим, але вперше — її власним.
Раїса Василівна ще дзвонила. З дорікала, благала повернутися:
— Ти забрала дитину! Ми подаватимемо в суд! А сарай той узагалі на нас перепишемо — от побачиш!
Але ці слова вже нічого не значили. Вона більше не була дівчинкою, якою можна керувати. У неї був дім, робота, донька і тиша. А ще — борщ у глиняній мисці, хатні капці й сусідка, яка знала, коли треба мовчати, а коли — обійняти.
Віктор приїздив частіше. Просто приходив, коли міг, щось лагодив, привозив Маші розмальовки і казав:
— Ви з мамою — мої улюблені дівчата.
Марина усміхалася. Вперше — без напруги. Вперше — щиро.
Бо іноді справжня сім’я — це не ті, хто тебе “посадив до столу”, а ті, хто сідає поруч, коли світ валиться. І тримає за руку. До останнього.
Згодом Віктор пробачив борг, адже знав, скільки Марина робить для його бабусі. Проте пов’язувати своє життя з нею не поспішав. Не хотів брати на себе відповідальність за чужу дитину. Марина сприймала бабусю, як рідну, адже пам’ятала її ще з глибокого дитинства.
