Оксана Петрівна відчула, як усередині закипає важка, гаряча образа. Вона повільно опустилася на табурет, стиснувши пальцями край кухонного стола, який сама ж і вибирала для цієї квартири.
— Невдячна! — видихнула вона, і її голос затремтів від обурення. — Забула вже, доню, як я вам допомагала? Як лікті кусала, аби копійку відкласти? Квартиру цю, між іншим, я допомогла купити! Свої «власні» віддала, щоб ви не по орендованих кутах тинялися. А тепер що — мене за двері?
Аліна зітхнула і закотила очі, демонстративно перекладаючи речі у валізі.
— Мамо, ну не починай цей плач Ярославни. Ніхто тебе не виганяє «назавжди». Це всього на два місяці. Всього шістдесят днів, невже це така трагедія?
— А що такого ти два місяці плануєш робити в цій квартирі без мене? — Оксана Петрівна примружилася. — Чоловіка приведеш? Чи, може, сектантів? Чим я тобі заважаю у власній, по суті, оселі?
— По-перше, не у власній, а в нашій з Ігорем, — різко відрізала Аліна, випрямившись. — Твій внесок був лише чвертю суми, мамо. Решта — наш кредит і мої нерви. А по-друге, ми з Ігорем хочемо пожити як нормальна молода пара. Без твоїх вічних зауважень, що суп недосолений, а пил на плінтусах товщиною в палець!
— Ах, он воно як! Пил їй заважає! — Оксана Петрівна підхопилася з місця. — А те, що я вам шкарпетки перу і котлети смажу, щоб ви з голоду не спухли після своєї роботи — це нічого? Це само собою розуміється? Я тут як безкоштовна прислуга, а як тільки захотіла ввечері серіал подивитися — то я вже заважаю «молодятам»?
— Ти не серіал дивишся, ти коментуєш кожен наш крок! — вигукнула Аліна, кидаючи джинси на підлогу. — «Ігорю, не так тримаєш виделку», «Аліно, чому в тебе голова немита», «Ой, а що це ви так пізно прийшли». Ми дорослі люди! Нам по тридцять років!
— Дорослі? — гірко засміялася мати. — Дорослі люди вміють вдячність мати. Я ж до сестри твоєї поїду, в те село, де зручності на вулиці! Ти про це подумала? Ти матір у холод, у дискомфорт висилаєш, як якусь непотрібну річ!
— У тітки Галі нормальний будинок, і вона сама тебе кликала на літо! — Аліна підійшла до матері й взяла її за плечі, але та різко відштовхнула її руки.
— Мамо, зрозумій, у нас з Ігорем криза. Нам треба побути вдвох, інакше ми просто розлучимося. Невже тобі приємніше бачити мене розлученою, але з тобою під боком?
— Та твій Ігор просто розпещений ледар! — вибухнула Оксана Петрівна. — Це він тебе нацькував, я знаю! Це він хоче мене вижити, щоб потім і квартиру на себе переписати, і тебе покинути! Я ж бачу, як він на мене вовком дивиться, коли я йому кажу, що взуття треба мити одразу після вулиці!
— Досить! — крикнула Аліна, і в кімнаті на мить запала дзвінка тиша. — Досить обзивати мого чоловіка. Ти перетворила наше життя на контрольну роботу, де ми щодня отримуємо «двійки». Ми хочемо дитину, мамо! А як її робити, коли ти за стінкою кашляєш або заходиш без стуку «водички попити» о першій годині ночі?
Оксана Петрівна змінила гнів на маску глибокої скорботи. Вона притиснула руку до серця.
— Ось як… Дитину. Значить, бабця вже не потрібна. Поки гроші давала — була хороша. Поки з документами бігала — була золота. А тепер — «кашляєш за стінкою». Ну що ж, доню. Я піду. Забирай свої ключі.
Вона з театральним жестом виклала в’язку ключів на стіл.
— Тільки запам’ятай: коли ти прибіжиш до мене в сльозах, бо твій благовірний знову не помив тарілку, не шукай розради. Живіть самі. У тиші. У порожнечі.
— Мамо, не драматизуй, через два місяці ти повернешся, — втомлено промовила Аліна, але в її голосі вже не було впевненості.
— Ні, Аліно. Якщо матір виставляють за двері «на канікули», то назад вона може вже й не схотіти. Шукайте собі іншу няньку, економку і спонсора.
Оксана Петрівна гордо розвернулася і пішла до своєї кімнати збирати речі, залишивши доньку посеред напівпорожньої вітальні.
Повітря між ними було наелектризоване так, що, здавалося, чиркни сірником — і все спалахне. Це була битва за територію, де переможців зазвичай не буває.
Минуло рівно десять днів з того моменту, як Оксана Петрівна, театрально грюкнувши дверима, відбула до сестри в село. Аліна очікувала на тріумф свободи, на сніданки в ліжку і вечори в тиші. Але реальність виявилася куди менш романтичною.
Ранок вівторка почався не з кави, а з гучного гуркоту на кухні. Ігор, намагаючись знайти свою улюблену велику чашку, перекинув цілу полицю з контейнерами.
— Аліно! Де мої сині шкарпетки? — прокричав він з ванної, перекрикуючи шум води. — Ті, що з бавовни, які мама твоя завжди на ліву сторону вивертала перед пранням?
Аліна, загорнута в халат, з кублом на голові, заглянула в кімнату.
— Звідки я знаю, Ігорю? Я їх не прала. Я взагалі нічого не прала вже тиждень, бо не можу розібратися з тими режимами на машинці. Мама завжди казала, що я її зіпсую.
— Ну то подзвони їй і спитай! — роздратовано буркнув чоловік, натягуючи різні шкарпетки — одну чорну, іншу темно-синю. — І до речі, що на вечерю? Вчорашні пельмені вже в горло не лізуть. Де той борщ, про який ти мріяла, коли ми її випроводжали?
Аліна сіла на край ліжка й обхопила голову руками.
— Борщ вимагає трьох годин життя, Ігорю. А я працюю до шостої. Мама готувала його, поки ми були в офісі. Я й не думала, що це так… масштабно.
— Слухай, — Ігор зупинився посеред кімнати, дивлячись на гору непрасованих сорочок у кутку. — Я, звісно, теж хотів свободи. Але чому в хаті стало так брудно? Звідки цей пил? Він що, раніше соромився Оксани Петрівни й не з’являвся?
— Дуже смішно! — огризнулася Аліна. — Ти замість того, щоб іронізувати, міг би хоч раз пропилососити. Ти ж казав, що вона тобі дихати не дає своїми зауваженнями! Ось, дихай!
— Я дихаю пилом, Аліно! — вигукнув Ігор. — І їм напівфабрикати! Вчора я хотів зробити яєчню, але виявилося, що в нас закінчилася олія. Мама завжди стежила, щоб вона була. А тепер ми як двоє підлітків, яких залишили вдома на вихідні, тільки ці вихідні триватимуть два місяці!
Раптом на кухні задзвонив телефон. Аліна кинулася до нього — на екрані світилося «Мама». Вона вагалася секунду, а потім натиснула «прийняти».
— Алло, мамо?
— Не мамо, а Оксана Петрівна, — пролунав холодний, спокійний голос з того боку. — Я просто дзвоню попередити: у верхній шухляді комода лежать мої квитанції за минулий місяць. Оплатіть їх, бо нарахують пеню. І не здумайте заливати квіти на підвіконні, я бачила прогноз — буде волого.
— Мамо, — голос Аліни здригнувся, — а ти як там? У тітки Галі все добре?
— Ой, доню, тут такий спокій! — з награною солодкістю відповіла мати. — Тиша, пташки співають, ніхто не кричить, що я життя псую. Галя мені таку кімнату виділила — простора, сонячна. Я навіть думаю, може, мені тут і на зиму залишитися? Навіщо я вам там буду «кашляти за стінкою»?
Аліна відчула, як у горлі з’явився клубок. Вона подивилася на розкидані речі, на незаправлене ліжко і на Ігоря, який сердито намагався застебнути сорочку з відірваним ґудзиком.
— Мамо, — почала вона тихіше, — тут Ігор ґудзик відірвав… і сорочки пом’яті…
— То нехай пришиє! Ви ж дорослі люди, Аліно. Самостійні. Самі квартиру купували, самі й господарюйте. Ну, все, мені час — ми з Галею йдемо на чай до сусіда, він такий інтелігентний чоловік, вдівець… Колишній вчитель фізики!
— До сусіда? — Аліна аж підстрибнула. — Якого ще вдівця? Мамо, ти що там робиш?
— Те, що хочу, доню! Нарешті живу для себе. Бувайте здорові, не перевтомлюйтеся там на господарстві!
У слухавці почулися короткі гудки. Аліна повільно опустила руку з телефоном.
— Що вона сказала? — запитав Ігор, заходячи на кухню.
— Вона сказала, що п’є чай з фізиком-вдівцем, — розгублено прошепотіла Аліна. — І що їй там так добре, що вона може не повернутися.
Ігор мовчав хвилину, дивлячись на пусту сковорідку.
— Знаєш що… Може, ми її трохи переоцінили? У сенсі… нашу здатність жити без її «контролю»? Квартира якась холодна стала. І порожня.
— Ігор, ти це серйозно? Ти ж перший казав, що вона тебе «душить»!
— Душила, — погодився він. — Але, мабуть, краще бути трохи «придушеним» і ситим, ніж вільним, голодним і в різних шкарпетках. Може, подзвониш їй ще раз? Скажи, що ми… ну, що ми скучили?
Аліна подивилася на гору посуду в раковині й зітхнула.
— Ні, Ігорю. Вона зараз на коні. Якщо я подзвоню і попрошу повернутися зараз — вона правитиме нами до кінця життя. Треба витримати хоча б ще тиждень.
Але в цей момент з коридору почувся дивний звук — ніби ключ повертається в замку. Двері повільно відчинилися, і в квартиру вкотилася велика валіза, а слідом за нею — сяюча Оксана Петрівна.
— Ну що, «самостійні»? — вона окинула поглядом хаос у вітальні й задоволено посміхнулася. — Чай з фізиком — це добре, але у нього вдома пилу більше, ніж у вас розуму. Відійдіть від плити, Ігорю, ви ж її зараз спалите! Аліно, неси праску, я бачу, ти зовсім розслабилася!
Аліна з Ігорем перезирнулися. Вперше в житті вони відчули, що поразка може бути такою приємною на смак.
Віра Лісова
