Невістка Люді не подобалась. Не подобалась із самого початку, коли Семен привів її знайомитись. Йому тоді було двадцять, і Люда звикла, що в нього постійно якась дівчина маячить на горизонті, але додому він нікого не приводив: Люда йому одразу сказала, що їй тут черга не потрібна.
— Ось знайдеш наречену – тоді приводь.
Люда мала на увазі, що наречену він знайде, коли відучиться, на ноги стане, буде заробляти достатньо, щоб сім’ю утримувати. Так вони з батьком сина вчили. Тому коли він сказав, що приведе Женю знайомитись, вона здивувалася.
— Це ще навіщо?
— Ну, ти ж казала – знайдеш наречену – приводь. От я і знайшов.
— Яка наречена в двадцять років? З глузду з’їхав?
Вони посварилися: Люда чути не хотіла ні про яку наречену, а син казав, що це його справа – на кому і коли одружуватись. Чоловік втрутився і помирив їх, але знайомство пройшло собі так: дівчина була сільська, хоч і розумна, нічого за душею в неї не було, і в сина Людиного була закохана.
— Що, мати – схоже, треба до весілля готуватися, — усміхнувся ввечері чоловік.
А Люді було не до сміху: не вірила вона, що з цього щось путнє вийде. Обоє молоді, зелені – ну яке весілля?
— Дід з бабою взагалі в сімнадцять одружилися, — заспокоював її чоловік. — І нічого – до золотого весілля дожили.
— Зараз інші часи, — заперечила Люда. — Вони одне одного три місяці знають! Ну куди поспішати? Нехай познайомляться, придивляться одне до одного. Поживуть, якщо їм так кортить!
— А це думка! Може, виженеш квартирантів – все одно на них сусіди скаржаться, і пустимо туди молодих. Нехай поживуть, подивляться, як воно.
Люді сподобалася ця думка. Вона вмовила Семена не поспішати з весіллям і пожити поки так.
— Оце так, — зрадів син. — Я думав, ти проти будеш. Скажеш, що жити без весілля – непристойно.
— Та з чого я так скажу?
— Ну, мама Жені так вважає, — зізнався син.
— Це тому що сільська, — знайшлася Люда. — А ми в тебе батьки сучасні. Живи, тільки це… Дітей вам ще рано.
Люда, як у воду дивилася: через пів року спільного життя Женя дізналася, що при надії. І син, звичайно ж, вирішив одружитися. Це Женя його змусила, Люда знала.
Весілля пройшло собі так. Женя була зелена і бігала весь час до вбиральні, Семен напився і посварився зі свідком, чоловік теж перебрав і заснув за столом, так що ледве добудилась. Сама Люда дивилася на все це сумно: і як ці двоє зібралися жити, ще й дитину виховувати – незрозуміло.
Онука з’явилася криклива. Сваха приїхала на тиждень нібито допомагати. А сама більше по магазинах ходила.
— Гаразд, у мене город, я поїхала, — заявила вона. — Як сповивати і годувати, я показала.
Довелося Люді молодим допомагати: вона приносила їм котлети в лоточках, купувала підгузки й одяг дитині, підкидала грошей, яких тепер вічно не вистачало.
— Говорила я тобі – не поспішай! — бурчала Люда на сина.
Женя ця теж: на роботу тільки влаштувалася і в декрет, зрозуміло, що виплати мінімальні. А дівчина молода ж, усього їй хочеться, і прийнялася Семена пиляти. Ще й свекрусі на нього скаржилася:
— Я в нього прошу гроші на колготки, а він мені: навіщо тобі колготки? Ходи в джинсах. А сам заглядається на дівчат у спідницях, це нормально?
Люда трималася і мовчала. Заради онуки мовчала: дитина ж ні в чому не була винна.
— Я теж таким голосним був у дитинстві? — питав Семен. — Я так втомлююся від цих криків. Можна я хоча б іноді у вас ночуватиму?
— Ще чого! — обурилася мати. — Сам поспішав дорослим бути. От тобі й будь ласка.
Жили молоді не дуже. Дівчинка росла, але весь час хворіла. Семен просив у матері грошей, Женя продовжувала скаржитися. Одного разу Люда застала сварку, коли Женя плакала і пред’являла Семену листування з якоюсь дівчиною, а він запевняв, що це просто сестра друга.
— Та ти в цього друга частіше, ніж удома буваєш! — обурилася Женя.
Неврівноважена — вирішила про себе Люда. Правда, в критичній ситуації дівчина виявилася іншою: коли свекру раптово стало зле, це Женя перша зрозуміла, в чому річ: викликала швидку й дала правильні ліки.
— Нас в університеті вчили, — пояснила вона.
Люда сильно переймалася: вона життя без чоловіка не уявляла. І сама злягла раптово. А Женя приходила доглядати за нею, супи варила, свекра в лікарні навідувала. На відміну від Семена, який вічно був на роботі.
Що то за робота, Люда скоро дізналася. Син сам зізнався.
— Мам, я, здається, розлучаюся.
— У сенсі?
— Ну, Женя виявилася зовсім не такою, як я думав. Вічно всім невдоволена, сварить мене, недоглянута. Десять кілограмів набрала! Після пологового уже два роки минуло, а вона все як бочка!
— І що? Це привід розлучатися, чи що?
— Мам… Я іншу покохав.
Недарма Женя плакала: та сестра друга виявилася не просто знайомою.
— Говорила тобі – не поспішай! І що тепер? Як з Дашенькою? Вона ж маленька зовсім.
— Ой, буду на вихідні її забирати. Нормально все.
Нормального нічого не було. Але що тут Люда може вдіяти? Женя їй зателефонувала за тиждень. Голос хрипкий, розгублений.
— Людмило Петрівно… Можна ми хоча б місяць тут поживемо? Ви ж знаєте – у Даші масаж у поліклініці, не можу я зараз у село з нею. Та й взагалі. Не хочу я в село. Сама там виросла: ну яка у Даші буде освіта? Я б кімнату зняла, але допомога мала, а аліменти, самі знаєте…
Люда нічого не розуміла: вони ніби з сином домовилися, що Женя з дівчинкою в квартирі поживуть. Принаймні, поки все не вляжеться. Син додому повернувся, його кімната неторкана стояла.
— Зажди. Ти про що зараз?
— Семен сказав, що в мене тиждень є на те, щоб виїхати. Що ви сказали виїжджати, це ж ваша квартира. Тут він житиме зі своєю…
Женя розплакалася, так що жодного слова не можна було розібрати.
— Так, — сказала Люда. — Не плач. Ну все, буде тобі. Я зараз приїду.
Дорогою Люда обмірковувала різні варіанти. Але, як не крути, найвірнішим був один.
— Збирайся, — сказала вона.
Женя, у якої на обличчі промайнула було усмішка, знову скривилася.
— Та заспокойся ти, — поморщилася Люда. — До нас поїдеш жити.
— Що? — розгубилася Женя.
— А нічого. Раз я такого телепня виховала, буду за нього відповідальність нести. Ну а як ти тут сама? Без грошей і без допомоги. У нас тобі краще буде. Нехай приводить свою дівчину, подивимося, наскільки її вистачить. Грошей я їм давати не буду, а він, сама знаєш, працювати не любить. Повернеться до вас. Але я тобі скажу – я б на твоєму місці не поспішала його приймати. Може, воно й на краще все. Чоловік мій мене не кинув, коли я через хворобу поправилася. І я була вірною йому, коли під суд його віддали. Любов, Женько, це не ваші оці шури-мури. Поспішили ви з Семеном, ну нічого. Зустрінеш ти ще свою любов. А поки будеш замість доньки в нас.
Син, звичайно, обурився. Але мати його не слухала – нехай робить що хоче. Ще раз одружиться, раз йому так заманулося. Ні, звичайно, вона його любить і допоможе йому. Але онуку не залишить. І Женю теж. Не така вже вона й погана невістка…
