Наталія Олександрівна сиділа на підлозі, тримаючи спину рівно, і пильно стежила за Ярославом, який захоплено будував із величезного конструктора космічний корабель.
— Онуку, дивись, яка деталь знайшлася! — її голос, зазвичай різкий і владний, ставав неприродно солодкавим, коли вона зверталася до семирічного хлопчика.
Софія, стояла біля плити й помішувала суп, сильно стиснула ложку. Вона відчувала цей холод щодня — відколи з’явилася на світ її донечка Таїсія. Трирічна дівчинка сиділа на підлозі, зовсім поруч із бабусею, й старанно нанизувала різнокольорові намистини на шнурок.
Тонкі пальчики слухалися важко, робота йшла повільно. Дівчинка час від часу кидала несміливі погляди на бабусю, ніби чекала бодай крихти уваги чи схвалення. Але та не помічала її, наче Таїсія була прозорою.
— Ярославчику, йди борщику поїж, він уже вистиг, — покликала сина Софія, намагаючись говорити рівно.
— Зараз, мамо! — буркнув хлопчик, не відриваючись від конструктора.
Наталія Олександрівна одразу пожвавішала:
— Не заважай генію творити, Софіє. Встигне він і поїсти! Хлопчик повинен розвиватися, а не бігати до столу за першим покликом.
Вона потягнулася до сумки й витягла звідти коробку дорогих бельгійських вафель.
— Ось, Ясику, гостинець для тебе. Розумова праця потребує підживлення.
Хлопчик із захопленням схопив коробку. Софія важко зітхнула. Вафлі, тістечка, нові машинки, абонемент в аквапарк, курси з робототехніки — усе це лилося на сина щедрим потоком, джерелом якого була свекруха.
І все це минало Таїсію. Дівчинка, почувши шарудіння обгортки, підняла голівку. Її великі світло-сірі очі подивилися на бабусю з тихим запитанням.
— Бабусю, а мені? — ледве чутно прошепотіла вона.
Наталія Олександрівна удавала, що не почула. Вона взяла зі столу журнал і, зручно вмостившись, занурилася в читання.
Софія бачила, як дівчинка стримувала сльози. Це було багато разів. Бабуся так себе поводила, адже думала, що Тая не рідна їй онука. Ще й була не схожа на їх рід. Вся у матір вдалася.
— Таїсія, йди до мене, сонечко, — покликала жінка, відчуваючи, як до горла підступає гіркий клубок.
Дівчинка незграбно підвелася з підлоги й кинулася до матері, заховавши личко в її обіймах. Саме в цю мить із роботи повернувся Микола. Його поява завжди була ковтком свіжого повітря. Він був тим рівноважним каменем у хиткому фундаменті сім’ї, який хоч якось стримував майбутній шторм.
— Тату! — Ярослав відразу відволікся від корабля й кинувся до батька.
— Тато прийшов, — прошепотіла Таїсія, все ще не відриваючись від мами.
Микола обійняв сина, підійшов до дружини й доньки, лагідно погладив волосинки Таїсії:
— Як мої дівчатка?
— Нормально, — коротко кинула Софія.
Її погляд, повний докору, зустрівся з його очима. Чоловік усе зрозумів. Він завжди розумів, але його реакція зводилася лише до втомленого зітхання й спроби відгородитися.
Наталія Олександрівна відклавши журнал убік, заговорила:
— Коля, нарешті! Подивися, що твій син змайстрував! Та це ж майбутній інженер!
Микола підійшов до конструктора, похвалив сина, а потім повернувся до матері:
— Мамо, ти могла б і на Таїсію трохи уваги звернути. Вона ж теж твоя онука.
Жінка тільки скривилася.
— Не треба мене вчити, як себе поводити. Я даю увагу й ресурси тому, хто їх потребує й може оцінити. Хлопчик — продовжувач роду, він мусить отримати найкраще. А дівчинка… — вона не договорила, та погляд, що ковзнув по Таїсії, промовив гучніше за слова. — Вона потребує більше підтримки, і ви самі маєте знайти для цього правильний підхід. У мене немає ні моральних, ні фінансових сил на це.
— Вона здорова! — голос Софії затремтів від обурення. — Вона вже знає букви, любить музику! Вона просто розвивається у своєму темпі! Вирівняється до школи, так сказав лікар.
Микола різко відвернувся й пішов на кухню, наче йому було незручно за ці слова, але сили заперечити він так і не знайшов. Чоловік завжди робив саме так — тікав, мовчки погоджуючись із матір’ю.
Решта вечора минула у напрузі. Наталія Олександрівна, просидівши ще з годину, пішла, поцілувавши Ярослава в чоло й кинувши в повітря сухе «До побачення». Таїсія до того часу спала. Коли й Ярослав зачинився у своїй кімнаті, Софія не витримала. Вона зайшла до спальні, де Микола, напівлежачи, гортав на планшеті новини.
— Коля, ми так більше не можемо. Тая відчуває й розуміє, що бабуся її не любить!
— Що я можу зробити, Софіє? У неї свої думки у голові, — Микола відкладав планшет і провів рукою по обличчю.
— Так не має бути! — прошепотіла Софія, сідаючи на край ліжка. — Я не прошу її любити онуку так, як Ярика. Я прошу елементарної уваги! Щоб не приходила щодня лише для того, щоб демонстративно дарувати подарунки одному і дивитися крізь іншу.
— Вона просто літня жінка зі своїми поглядами. Вона не зміниться, — сумно сказав чоловік.
— А ми повинні змінюватися? Ми маємо враховувати інтереси нашої дитини! Якщо ти не можеш поговорити з нею так, щоб вона почула, тоді ми повинні обмежити її візити. Не пускати її сюди! — заявила жінка.
— Ти що таке вигадуєш? Вона цього не зрозуміє, — Микола підняв на дружину очі.
— А наша донька радіє? Я більше не можу цього терпіти. Сьогодні вона знову принесла гостинець лише Ярику. Тася запитала: «А мені?» — і вона не відреагувала на питання дівчинки.
Софія важко стримувала сльози, спостерігаючи за реакцією всіх у кімнаті. Микола підійшов і обійняв її. Він був хорошим чоловіком і батьком, але у стосунках з матір’ю завжди ставав нерішучим хлопчиком.
— Я поговорю з нею ще раз, — пообіцяв він, але в його голосі не було впевненості.
Розмова, що відбулася через кілька днів, нічого не змінила. Наталія Олександрівна обурилася на Софію, що та налаштовує сина проти матері, у невдячності і що любитиме лише того, кого сама вважатиме гідним.
А потім настав день народження Таїсії. Їй виповнилося чотири роки. Софія та Микола прикрасили квартиру, спекли торт і запросили кількох сусідських дітлахів. Софія, зберігаючи надію, зателефонувала свекрусі:
— Наталіє Олександрівно, сьогодні День народження Таї. Ми будемо раді, якщо ви прийдете…
У слухавці повисла пауза.
— Я зайнята. У мене запис до масажиста. Передайте дівчинці… ну, що потрібно…
Вона не прийшла і не надіслала ні подарунка, ні листівки. Ярослав грав з друзями та сміявся. Він спершу не помітив відсутності бабусі. Але Таїся помітила. Коли всі сіли за стіл, дівчинка оглянулася і тихим, трохи зніяковілим голосом спитала:
— Бабуся Наталія не прийде?
— Ні, сонечко, бабуся сьогодні не може, — усміхнулася Софія і знизала плечима.
Дівчинка кивнула і більше не запитувала про бабусю. Вона задмухнула свічки на торті, загадуючи бажання, яке, як знала Софія, було нездійсненним.
Того вечора Софія зрозуміла, що свекруха не зміниться й сподіватися на це немає сенсу. Мовчання — теж вибір, і чоловік обрав цю сторону.
Після того, як усі гості розійшлися й діти заснули, вона зайшла до кімнати Ярослава.
Хлопчик спав, міцно обіймаючи нову іграшку — машинку на радіокеруванні, яку таємно передала йому Наталія Олександрівна вдень, ніби в утіху «непотрібному» святу.
Софія обережно підправила на ньому ковдру. Потім підійшла до ліжечка Таїсії.
Дівчинка спала, притиснувши до себе плюшевого зайця, й відчувала себе, ніби в обіймах мами.
Згодом жінка знову повернулася до вітальні, де Микола сидів на дивані й дивився телевізор.
— Все, — тихо сказала Софія. Її голос був спокійним, але в ньому звучала рішучість, якої чоловік раніше ніколи не чув. — Все, Коля. Твоя мати переступить поріг цього дому тільки тоді, коли вона буде готова бачити обох онуків, а не одного. До того часу — і кроку її тут не буде!
Микола різко обернувся. Він хотів щось сказати, заперечити або знайти компроміс, але, побачивши рішуче обличчя дружини, замовк.
— Так і скажи їй, якщо вона завтра подзвонить! — холодно проговорила Софія. — Ти мене почув?
Микола розвів руками і важко зітхнув. Він її дійсно почув і зрозумів.
Наступного дня Наталія Олександрівна подзвонила сину й попросила передати невістці, що завітає після обіду.
— Сьогодні ніяк не вийде, — заперечив Микола.
— Чому? — здивувалася мати. — Ярослав чимось буде зайнятий? Наскільки я знаю його розклад, він буде вдома.
Микола спершу зам’явся, а потім вирішив не ходити колами й сказати правду.
— Софія не хоче, щоб ти приходила. Вона сердиться через розмежування між Яриком і Таєю, — серйозним тоном проговорив син.
— Чого? Вона хоче таким чином змусити мене полюбити цю дівчинку? — обурилася у слухавку Наталія Олександрівна. — Я не можу цього зробити! Я люблю тільки Ярослава! Раз так, то будеш приводити його до мене на вихідні.
Сперечатися було марно і заборонити бабусі бачити онука — теж. Тож, син приводив до неї Ярослава тільки на вихідні, і їй цього було достатньо, аби уникати контакту з Таїсією.
Бабуся обрала дистанцію у стосунках із онучкою й рідко з нею спілкувалася.
