Невістка вклала 70 тисяч гривень у ремонт дачі, щоб відпочивати з дітьми влітку, а свекруха пустила на все готове свою дочку. Олена повернулася вночі і забрала навіть лампочки.

Невістка вклала 70 тисяч гривень у ремонт дачі, щоб відпочивати з дітьми влітку, а свекруха пустила на все готове свою дочку. Олена повернулася вночі і забрала навіть лампочки.

Лєна викручувала лампочки в чужому домі о другій годині ночі. Свої лампочки — енергозберігаючі, яскраві, куплені за свої гроші. Замість них вкручувала назад тьмяні «лампочки Ілліча», які висіли тут роками. Чоловік Вітя стояв поруч і дивився на неї так, ніби вона з’їхала з глузду. А вона вперше за десять років шлюбу відчувала, що чинить правильно.

Ідея з дачею виникла ще в березні, коли сніг тільки почав осідати брудними сугробами, а в повітрі запахло мокрим асфальтом і нездійсненними надіями. Лєна стояла на кухні, нарізаючи ковбасу— ту саму, яку чоловік любив, але купували вони її рідко, по акціях.

— Мама дзвонила, — сказав Вітя, не відриваючись від телефону. Він сидів за столом у розтягнутій домашній футболці та ліниво листав стрічку новин. — Каже, цього року на дачу не поїде. Тиск, ноги, та й грядки ці їй уже поперек горла.

Лєна завмерла з ножем у руці. Дача свекрухи, Лариси Павлівни, стояла в непоганому місці — сосновий бір, річка за десять хвилин, повітря таке, що хоча ложкою їж. Але будинок… Будинок був пам’ятником радянському побуту. Лариса Павлівна таскала туди все, що було шкода викинути: тріснуті тарілки, вицвілі килими, старі пальта, побиті меблі.

— І що вона пропонує? — обережно спитала Лєна.

— Пропонує нам заїхати. На все літо. Каже, живіть, відпочивайте, онуків привозьте. Тільки порядок там наведіть трохи, а то вона минулого року не встигла закрити сезон по-людськи.

Лєна прикинула. Оренда дачі в їхній області починалася від сорока тисяч гривень на місяць за щось простеньке і злітала вище за будинок з кращими умовами. А тут — безкоштовно. Ну, майже.

— Віть, ти ж розумієш, що «трохи навести порядок» у виконанні твоєї мами означає генеральне прибирання? Там же пил столітній, миші, напевно, пішком ходять.

— Ну, Лєно, зате своє. Ніхто над душею не стоїть. Вікна помити, підлогу підмести — справи ж. Зате Пашка з Машкою на свіжому повітрі будуть, а не у планшетах все літо.

Лєна зітхнула. Перспектива заощадити на оренді та вивезти дітей на природу переважила здоровий глузд.

Перший візит на дачу відбувся у травні. Будинок зустрів їх запахом сирості, мишачого посліду та старих газет.

— Мамо рідненька, — видохнула Лєна, переступаючи поріг.

На підлозі веранди валялися якісь ганчірки, в куті стояли гумові чоботи, покриті цвіллю. На столі — банка з засохлим варенням, у якій потонула муха. Лариса Павлівна, мабуть, від’їжджала у поспіху. Або просто вирішила, що й так піде.

Вітя почесав потилицю.

— Ну, провітримо.

— Провітримо? — Лєна провела пальцем по підвіконню, залишаючи глибоку борозну в пилу. — Тут не провітрювати треба, тут треба викликати клінінг. А краще — екзорциста.

Вони почали розгрібати. Лєна, надівши старі джинси та замотавши волосся хусткою, драїла, терла, виносила сміття мішками. Вітя лагодив ганок, який скрипів, і намагався реанімувати водопровід.

— Слухай, — сказала Лєна до обіду, розгинаючи спину. — Тут спати неможливо. Матраци — Ще витримати потрібно. Пружини в ребра впиваються, і пахне від них… задушливістю.

— І що робити?

— Купувати нові. І бойлер потрібен. Я не збираюся гріти воду у відрах, щоб помити дітей після річки. І холодильник цей… він реве, як трактор, і морозить так собі.

Вітя зморщився. Він не любив витрачати гроші. Особливо на те, що «і так працює».

— Лєно, ну це ж дача.

— Віть, це три місяці життя. Я хочу жити, а не виживати.

Наступні вихідні вони приїхали на двох машинах. В одній — вони з дітьми, у другій їхала доставка з будівельного гіпермаркету. Лєна купила два ортопедичні матраци, недорогих, але нових, у вакуумній упаковці. Купила водонагрівач на п’ятдесят літрів. Привезла нові штори, щоб сховати потворність віконних рам. А ще — мультиварку, набір пластикових меблів для веранди та великий надувний басейн для дітей.

Чек вийшов відчутним — понад сімдесят тисяч гривень. Лєна старанно складала всі чеки у файл. Не для звіту свекрусі, а для себе — щоб розуміти масштаб вкладень.

— Ого, ти розмахнулася, — присвиснув Вітя, встановлюючи бойлер. — Мати приїде — не впізнає.

— Ось саме. Нехай радіє. Ми їй будинок до ладу привели.

До кінця травня дача перетворилася. Пахло тепер не мишами, а лимонним засобом для миття підлоги та свіжою фарбою — Лєна перефарбувала веранду у теплий персиковий колір. На вікнах висіли нові штори, на ліжках лежали нормальні матраци, застелені свіжою постіллю. В кутку кухні тихо працював холодильник, куплений з рук, але чистий і справний.

— Краса, — із задоволенням сказала Лєна, оглядаючи результат. — Тепер можна жити.

Лариса Павлівна приїхала з інспекцією на початку червня. Вона вийшла з машини, спираючись на паличку, і стиснула губи, оглядаючи перефарбовану веранду.

— Персиковий? — запитала вона замість вітання. — Був же зелений. Гарна фарба була, ще дід фарбував.

— Дід фарбував у вісімдесят п’ятому, — спокійно парирувала Лєна, виставляючи на стіл тарілку з нарізкою. — Ларисо Павлівно, сідайте, чай питимемо. Я пиріг спекла. Шарлотку.

Свекруха зайшла у будинок. Лєна спостерігала за нею, затаївши подих. Лариса Павлівна поторкала нові штори, заглянула у ванну, де висів бойлер, провела рукою по матрацу у спальні.

— М’яко, — констатувала вона. — А старі матраци де?

— На горище подали. Вони ж продавлені, спати неможливо.

— Гарні були матраци, ватяні. Зараз таких не роблять. Ну гаразд, нехай лежать.

За столом Лариса Павлівна з’їла два шматки шарлотки, випила три чашки чаю з цукерками, які Лєна спеціально купила до її приїзду.

— Ну що, Лєнко, молодець, — нарешті видавила свекруха. — Чисто. Затишно. Я знала, що тобі можна довірити. Вітька-то не господарський, а ти — молодець.

Лєна розквітла. Похвала від Лариси Павлівни — подія рідкісна. Майже свято.

— Так, значить, ми з першого липня заїжджаємо? — уточнила Лєна. — Я відпустку взяла, дітей заберемо — і одразу сюди.

— Заїжджайте, заїжджайте, — махнула рукою свекруха, загортаючи конфети, що залишилися, у серветку. — Що будинку пустувати. Живіть.

Вона поїхала, а Лєна з Вітею залишилися святкувати маленьку перемогу.

— Бачиш, — говорив Вітя, перевертаючи шашлик на новому мангалі. — Мама задоволена. І ми все літо на природі. А ти переживала.

— Я не переживала, я знаю твою маму, — усміхнулася Лєна, підставляючи обличчя вечірньому сонцю. — Але наче обійшлося.

Червень пролетів у приємних клопотах. Лєна докупила дрібниці: килимки у ванну, яскраві кружки, гамак, який повісили між яблунями. Діти приїжджали на вихідні з бабусею — маминою мамою, — верещали від захвату, плескаючись у басейні. Вітя навіть скосив траву на ділянці, перетворивши зарослі на подобу газону.

Двадцять восьмого червня, за три дні до початку Лєниної відпустки, задзвонив телефон. Жінка якраз пакувала валізи. На ліжку горою лежали дитячі футболки, шорти, засоби від комарів, книги. Телефон завібрував на тумбочці. На екрані висвітилося: «Лариса Павлівна».

— Лєночко, здраствуй, — голос свекрухи був незвично м’яким, що одразу насторожило. Зазвичай вона говорила уривчасто й до справи.

— Доброго дня, Ларисо Павлівно. Щось трапилося?

— Та ні, нічого такого… Просто тут справа одна. Свєточка дзвонила.

Свєточка — це зовиця. Молодша Вітина сестра, мамина улюблениця, «нещасна дівчинка», якій постійно не щастило з чоловіками, роботами та життям загалом. Світі було сорок два, у неї росли двоє синів, десяти та одинадцяти років, яких Лєна про себе називала «торнадо».

— І що Свєта? — всередині в Олени все стиснулося.

— Ой, у неї так все складно. З чоловіком знову не ладнається, мало не до розлучення. Нерви ніякі. Лікар сказав — потрібен спокій, природа. А грошей-то в неї немає, сама знаєш, аліменти копійчані від першого шлюбу, зарплата невелика.

Лєна мовчала. Вона вже зрозуміла, до чого йде розмова.

— Отже, я їй сказала: їдь на дачу, дочко. Відпочинь, розважся. Хлопцям там воля буде.

— Ларисо Павлівно, — Лєна намагалася говорити спокійно, хоча голос зрадницьки дризжав. — Ми ж домовилися. У мене відпустка з першого числа. Ми речі зібрали. Ми грошей вклали у цей будинок — понад сімдесят тисяч гривень.

— Ой, ну що ти одразу про гроші! — тон свекрухи миттєво змінився на образливий. — Рідні ж люди! Не чужі. Куди Свєтці діватися? На вулицю?

— А нам куди?

— Ну ви ж багатше живете. Можете й зняти щось, якщо вже так хочеться. Або… — свекруха зробила паузу. — Приїжджайте теж. Місця всім вистачить. Свєта з хлопцями у великій кімнаті та на веранді влаштуються, там світло, добре. А ви з Вітею у маленькій, ну, тій, що за кухнею.

Маленька кімната за кухнею була коморою. Шість квадратних метрів, без вікна, із запахом старих калош.

— А діти наші де?

— Ну, розкладачку поставите у проході. Що ви, пани які? У тісноті, та не в образі. Зате веселіше! Двоюрідні брати поспілкуються.

Лєна уявила ці «веселощі». Свєтині хлопці, які руйнують все, до чого торкаються. Свєта, яка лежатиме у гамаку з книжкою і проситиме принести їй чай, бо в неї «нервове виснаження». І вона, Лєна, біля плити на всю компанію, у черзі в єдиний туалет, з ночівлею у коморі.

— Ларисо Павлівно, ви зараз серйозно? Ми вклали у будинок великі гроші. Бойлер, матраци, холодильник, фарба… Ми це для себе робили, за вашою згодою.

— Ти мені рахунок не виставляй! — скрикнула свекруха. — Це мій будинок! Кого хочу, того й пускаю! Свєта — дочка моя, їй зараз потрібніше. А ви егоїсти, тільки про себе думаєте. Усе, розмова закінчена. Свєта першого числа заїжджає. Хочете — приїжджайте, не хочете — як хочете.

Гудки. Лєна сіла на ліжко, прямо на стопку дитячих речей. Руки тряслися. Не від страху. Від образи.

— Що там, мати дзвонила? — у кімнату заглянув Вітя.

Лєна переказала розмову. Спокійно, без крику. Просто факти.

Чоловік зблід.

— Ну… може, правда, помістимося? Мати ж не виганяє зовсім…

Лєна подивилася на чоловіка так, що він утихомирився.

— Помістимося? У коморі? З твоєю сестрою, яка палець об палець не вдарить? Віть, ти зараз серйозно?

— Ну а що робити? Сваритися з матір’ю?

— Ні, — Лєна встала. — Сваритися ми не будемо. Ми будемо відновлювати справедливість. Збирайся.

— Куди?

— На дачу. Прямо зараз.

Вони приїхали у темряві. Лєна мовчки відкрила багажник, дістала порожні коробки та великі сміттєві пакети.

— Лєно, ти що задумала? — Вітя налякано йшов слідом.

— Забираю своє. Все, що купила.

— Та ти що! Мати дізнається — сварка буде! Свєта приїде…

— Ось нехай Свєта й привозить своє. Я не благодійний фонд.

Лєна працювала швидко та чітко. Спочатку — матраци. Вона скрутила їх, стягнула ременями, які передбачливо захопила з дому. Потім — штори. Зняла з карнизів — і персикове розкішшя полетіло у пакет. Вікна знову стали голими й похмурими.

Бойлер.

— Віть, знімай, — сказала дружина.

— Лєно, ну як я його зніму? Там же вода, труби…

— Зливай воду й знімай. Або я сама зніму.

Вітя, важко зітхаючи, поліз відкручувати шланги.

Холодильник. Жінка вивантажила з нього залишки продуктів, які вони залишали на минулих вихідних: кетчуп, масло, банку огірків. Все у пакет. Полиці протерла. Вітя з труднощами доволік білий агрегат до машини. На його місце жінка з задоволенням поставила старий, іржавий «Саратов», який вони не викинули, а виставили у сарай. Включила у розетку. Агрегат затрясся і видав звук помираючого механізму.

— Працює, — кивнула Лєна.

Мультиварка, чайник, килимки, новий посуд, мангал, гамак, пластиковий стіл та стільці — все відправилося у машину. Басейн здули й згорнули. Навіть лампочки Лєна викрутила — свої, енергозберігаючі — і вкрутила назад тьмяні, які висіли тут роками.

За три години будинок повернувся у первісний стан. Пильний і темний. Тільки слабкий запах лимонного засобу для підлоги ще нагадував про те, що тут нещодавно було чисто й затишно.

— Усе? — спитав Вітя, витираючи чоло. Багажник і заднє сидіння його машини були забиті під зав’язку. Машина држини теж просіла під вагою речей.

— Ні, не все, — Лєна зайшла в будинок, поклала ключі на стіл, поруч із банкою засохлого варення, яку повернула на місце з сараю. — Ось тепер усе.

Наступного дня Лєна відкрила сайт оренди.

— Ось, дивись, — показала чоловікові. — Будинок з банею, гаряча вода, дві спальні. Господарі адекватні, я дзвонила. Вісімдесят тисяч гривень за два місяці, якщо одразу оплатимо.

— Вісімдесят… — Вітя скривився. — Лєно, це ж…

— Це ціна мого спокою та нашого нормального відпочинку, Вітю. Чи ти хочеш до мами у комору?

Вітя мовчки перевів гроші. Довелося у кредит брати. Добре, що сучасні технології дозволяють це зробити віддалено, й чоловіку не довелося їхати у банк.

Вони заїхали в орендований будинок першого липня. Розклали свої матраци — вони відмінно лягли на господарські ліжка. Повісили гамак, надули басейн. Лєна наповнила холодильник нормальною їжею: сир, добрі стейки, овочі, фрукти. Ввечері вони сиділи на терасі, пили чай і слухали цвіркунів.

Другого липня подзвонила Світлана. Лєна ввімкнула гучний зв’язок.

— Лєна! Це що таке?! — голос зовиці зривався на крик. — Ви що, з глузду з’їхали?!

— Привіт, Свєта. Що трапилося? — Лєна спокійно намазувала паштет на грінку.

— Ми приїхали! Тут пусто! Де штори? Де матраци? Діти лягли на ці… старі ганчірки, у них алергія почалася від пилу!

— Матраци мої були. Я їх забрала.

— А холодильник?! Він ледве працює! Продукти зіпсувалися! Я ковбасу купила, сир — усе пропало!

— Старий холодильник справний, просто йому потрібен час набрати температуру. Години три-чотири.

— А вода?! — Свєта майже плакала. — Я хотіла дітей помити з дороги, а там тільки крижана! Де бойлер? Мама казала, ви поставили!

— Поставили. І зняли. Це наш бойлер. Ми його купили за свої гроші.

— Ви… ви скупі! Як так можна? З родичами! Я мамі все розповім!

— Розповідай. Нехай мама тобі бойлер купить. Або сама купиш. Ти ж відпочивати приїхала — от і відпочивай. Річка поруч, там вода тепла.

— Ви ще пошкодуєте! — крикнула Свєта і кинула трубку.

Вітя сидів, уткнувшись у тарілку.

— Суворо ти з нею, — тихо сказав він.

— Суворо? — Лєна відкусила грінку. — Вітю, ми їм залишили чистий будинок. Вимитий, без мишей і сміття. Цього мало? А те, що вони звикли на чужому горбі у рай в’їжджати — це їх проблеми. Їж, стейк остигає.

Через годину подзвонила Лариса Павлівна. Лєна не відповіла. Потім прийшло повідомлення: «Не очікувала від тебе такої підлості. Залишила сестру з дітьми в пустому домі. Бог тобі суддя».

Лєна прочитала, усміхнулася й заблокувала номер. Тимчасово. До осені.

— Хто там? — спитав Вітя.

— Реклама, — відповіла Лєна. — Пропонують кредити на вигідних умовах. Але нам не треба. У нас все є.

Вона подивилася на чоловіка, на дітей, що плескалися у басейні, на стіл з їжею, купленою на свої гроші. І вперше за довгий час відчула себе абсолютно правою.

— Вітю, передай салат, будь ласка.

Вітя передав. Він теж виглядав спокійним. Здається, почав розуміти, що спати на хорошому матраці й митися гарячою водою — це не розкіш. Це норма. І за цю норму іноді доводиться постояти. Навіть перед родичами.

Вечір опускався на дачне селище, теплий і тихий. Десь далеко, в іншому дачному кооперативі, Свєта, напевно, гріла воду у чайнику й сварила рідню. Але тут, на цій веранді, було добре. І це «добре» вони створили самі. Без подачок і чужих умов.

— А в наступному році, — раптом сказав Вітя, дивлячись на захід сонця, — може, свою дачу подивимося? В іпотеку?

Лєна усміхнулася.

— Подивимося, Віть. Обов’язково подивимося.

Вона налила собі ще чаю. Життя налагоджувалося.