Ольга Іванівна здригнулася, але не підвела очей від в’язання. Спиці продовжували клацати рівно, наче нічого не сталося. Вона вже знала, що зараз буде. Знала вже тижнями.
З кухні вийшла Наталка — щоки червоні, очі блищать, немов після хорошої оковитої, хоча пила вона хіба що півсклянки компоту за вечерею.
У руці тримала тонкий чорний гаманець — той самий, що Ольга Іванівна купила собі ще в дев’яносто дев’ятому році на базарі в Черкасах. Тоді за нього віддала півтора місячної пенсії.
Наталка кинула гаманець на стіл. Точніше — кинула гроші. Товстий пучок зім’ятих купюр різного кольору та номіналу шльопнувся прямо перед Ольгою Іванівною, розлетівся віялом, кілька сотеньок сповзли на скатертину й упали на підлогу.
— Оце, — сказала Наталка голосно й чітко, наче в театрі на першому ряду. — Заробіток за тиждень. Мій. І Андріїв. Забирайтесь. Щоб духу вашого більше тут не було.
Ольга Іванівна повільно поклала в’язання на коліна. Підняла очі. Дуже спокійно запитала:
— Це ти зараз серйозно?
— Абсолютно серйозно, — Наталка склала руки. — Я втомилася. Три роки втомилася. Три роки я приходжу додому, а тут вже розставлені тарілки, вимита підлога, випрана білизна, на плиті стоїть каструля з борщем, а ви сидите отак, як королева, і чекаєте подяки.
Я не наймичка. Я не ваша прислуга. І Андрій не ваш синок-підліток, якому треба міняти білизну й готувати манну кашу.
Ольга Іванівна повільно посміхнулася. Не приємно. Не гірко. Просто — посміхнулася, як людина, яка вже давно все про себе знає.
— А хто, по-твоєму, пратиме білизну, коли ти на своїх курсах англійської до півночі? Хто готуватиме їжу, коли ви повертатиметесь о десятій з офісів ваших модних? Хто сидітиме з дитиною, коли в тебе місячні й голова тріщить, а Андрій у відрядженні?
— Ми наймемо няню, — відрізала Наталка. — Нормальну. З дипломом. Яку не треба буде годувати, слухати, як «в наш час дівчата знали, як поводитися», і яка не буде сипати сіль у всі страви, бо «так смачніше».
Ольга Іванівна мовчки підняла з підлоги впавшу купюру. Розгладила її долонею. Подивилося на цифру — двісті гривень.
Підняла ще одну. П’ятсот. Потім десятку. Усе акуратно складала стопкою.
— Ти думаєш, — тихо сказала вона, — що ці гроші щось змінюють?
— Вони змінюють те, що я більше не буду терпіти, — Наталка майже кричала. — Я не буду терпіти, як ви щоранку заходите в нашу спальню без стуку! Як ви переставляєте мої каструлі!
Як ви викидаєте мої спеції, бо «це якась хімія, від неї шлунок псується»! Як ви розказуєте сусідам, що я «не вмію варити нормальний борщ»!
Як ви кожного разу, коли я купую щось нове для дитини, робите кислу міну й кажете: «А ми в ваш час обходилися й без цього»!
Ольга Іванівна підвелася. Дуже повільно. Зібрала всі купюри в акуратну стопку, придавила зверху долонею.
— Сідай, — сказала вона раптом дуже тихо.
— Я не хочу сідати.
— Сідай, Наталю. П’ять хвилин. Якщо за п’ять хвилин ти не передумаєш — я піду пакувати речі. Прямо зараз. Але спочатку ти мене вислухаєш.
Наталка фиркнула, але все ж сіла. На краєчок стільця, ніби збиралася в будь-яку секунду скочити.
Ольга Іванівна теж сіла. Навпроти. Руки склала на столі, як на переговорах.
— Коли Андрій привів тебе вперше, — почала вона, — ти була при надії на п’ятому місяці. Пам’ятаєш? Ви прийшли разом, ти вся така тоненька, довгонога, в коротенькій сукні, волосся рожеве.
А я тоді подумала: «Господи, він же її завтра ж кине». Бо такі, як ти, зазвичай не залишаються з нашими хлопцями. А він не кинув. І ти не пішла. І я тоді вперше за двадцять років відчула, що в мене знову є сім’я. Не просто син, а справжня сім’я.
Наталка відвела погляд. Щось у горлі заворушилося, але вона вперто ковтнула.
— Я знаю, що ти мене не любиш, — продовжувала Ольга Іванівна. — І я тебе не прошу любити. Але я тебе поважаю.
Бо ти витягла мого сина з того болота, в якому він тонув. Ти подарувала йому доньку. Ти зробила з нього чоловіка. А я… я просто стара баба, яка боїться залишитися одна в цій квартирі, де кожна тріщина на шпалерах — це спогад.
Наталка мовчала. Дуже довго.
Потім раптом сказала, майже пошепки:
— Ви ніколи не питали, чого я хочу.
— А ти ніколи не казала.
— Бо ви б усе одно зробили по-своєму.
— Можливо, — Ольга Іванівна зітхнула. — Я стара. І вперта. І звикла думати, що знаю краще. Але я не хотіла тебе образити.
Я хотіла… щоб ти відчула, що тебе тут приймають. Навіть якщо я це погано вмію показувати.
Наталка раптом засміялася — коротко, нервово.
— Ви знаєте, що я сьогодні зробила? Я віднесла ваші квашені помідори в смітник. Усі три банки. Бо мені набридло, що ви щоранку кажете: «А помідорчик би не завадив». І я їх викинула.
А потім стояла над смітником і плакала, бо зрозуміла — я вже не можу так більше. Не можу жити в постійному відчутті, що я все роблю неправильно.
Ольга Іванівна довго дивилася на невістку. Потім дуже повільно підсунула до неї стопку грошей.
— Візьми назад.
— Ні.
— Візьми. Це твої гроші. Я їх не заслужила. І ніколи не просила.
Наталка подивилася на купюри, потім на свекруху. Очі раптом стали мокрі.
— Я не хочу, щоб ви йшли, — сказала вона дуже тихо. — Я хочу, щоб ви перестали мене ненавидіти.
— Я тебе не ненавиджу, — Ольга Іванівна раптом простягла руку й торкнулася долоні Наталки. Дуже обережно. — Я тебе боюся.
— Мене? — Наталка здивовано підняла брови.
— Тебе. Ти молода. Красива. Розумна. У тебе все попереду. А я… я вже нікуди не поспішаю. І мені страшно, що одного дня ви з Андрієм зрозумієте, що я вам більше не потрібна. І тоді я залишуся отут, у цій квартирі, з в’язанням і телевізором. І буду чекати, коли хтось прийде провідати. Раз на три місяці.
Наталка заплющила очі. Сльоза скотилася по щоці.
— Я не кину вас, — сказала вона хрипко. — Але я більше не витримаю, якщо ви не почнете мене чути. Хоча б трохи.
Ольга Іванівна кивнула.
— Добре. Я спробую.
— Ви скажете Андрію?
— Ні. Це ваша розмова. Я вмію тримати язик за зубами, коли треба.
Наталка раптом усміхнулася — вперше за весь вечір щиро.
— Ви вмієте. Це правда.
Вони сиділи мовчки ще хвилин десять. Потім Наталка підвелася.
— Я піду… помию обличчя. А ви… не треба збирати речі. Нікуди ви не поїдете.
Ольга Іванівна тільки кивнула.
Коли Наталка вийшла з ванної, свекруха вже стояла біля плити. На столі — дві чашки чаю. І маленька вазочка з трьома цукерками «Світоч», які Ольга Іванівна завжди ховала «на чорний день».
— Сідай, — сказала вона. — Зараз розкажу тобі, як правильно солити помідори, щоб вони були хрумкі, а не як ганчірки. Але тільки якщо захочеш послухати.
Наталка сіла. Взяла цукерку. Розгорнула.
— Розказуйте, — сказала вона. — Тільки без солі в голосі.
Ольга Іванівна посміхнулася — цього разу по-справжньому.
— Без солі. Обіцяю.
І вони просиділи так до півночі.
Гроші так і лежали на столі — акуратною стопочкою.
Ніхто їх не забрав.
Але з того вечора в домі стало трохи тихіше.
І трохи тепліше.
І набагато чесніше.
Галина Червона
