Петро стояв на порозі, спираючись на ціпок, і дивився не на неї, а повз неї, у глибину сіней, де на цвяху все ще висіла материна хустка.
Дощ стікав по його плечах, по сивому волоссю, по плащу, який колись був добрим, а тепер висів на ньому, як на жердині.
Катерина тримала двері обома руками, наче боялася, що вони втечуть від неї.
– Двадцять шість років, – сказала вона нарешті. – Двадцять шість років ти не питав, чи я жива, а тепер питаєш про хату.
– Я питаю не про хату.
– А про що?
– Про те, що ми з тобою втратили.
– Ми? – Катерина гірко всміхнулася. – Ти пішов сам. Я тебе не виганяла.
– Не виганяла, – погодився він. – Ти просто вибрала.
Вона відійшла від дверей. Це було не запрошення, і він це зрозумів, але все одно переступив поріг і став, як стоїть чужа людина в домі, де колись був господарем.
Усе почалося тієї осені, коли не стало матері.
Стара Ганна відходила в засвіти довго, три місяці, і весь цей час біля неї була тільки Катерина. Старший брат Степан приїздив із міста двічі, привозив апельсини і розмови про ціни на нерухомість. Сестра Оксана телефонувала з Італії щонеділі, плакала в слухавку і обіцяла, що ось-ось вирветься.
– Не вирвалася, – казала потім Катерина. – Жодна з вас не вирвалася.
Але то було потім. А тоді, на дев’ятий день після похорону, у хаті зібралися всі: Степан у світлій куртці, Оксана, засмагла й напахчена, Петро, який мовчав у кутку, і сама Катерина з почервонілими очима.
– Давайте по-людськи, – почав Степан і постукав пальцями по столу. – Хата стара, але місце гарне. Біля річки, город великий. Покупець уже є.
– Який покупець? – Катерина підвела голову.
– Один чоловік зі Львова. Дає добрі гроші.
– Ти вже шукав покупця? Мама ще не охолола в землі, а ти шукав покупця?
– Не починай. Я не шукав, він сам запитав.
– Сам запитав, – повторила Катерина. – У цьому селі всі самі запитують, коли ти їм розкажеш.
Оксана відсунула чашку.
– Катю, не сердься. Нам усім потрібні гроші. Я в Італії по чужих домах прибираю, Степан у кредитах, ви з Петром теж не в золоті купаєтесь.
– Я не збираюся продавати.
– Це спільна спадщина, – сказав Степан. – Мама не залишила заповіту.
– Залишила, – тихо промовила Катерина.
У кімнаті стало тихо. Навіть годинник на стіні, здавалося, затамував хід.
– Який ще заповіт? – перепитав Степан.
– Вона сказала мені перед смертю. Хата моя. Бо я була поруч, коли ви були далеко.
– Слова не документ, – відрізав брат. – Словами в суді нічого не доведеш.
– А я й не збираюся нічого доводити в суді. Я збираюся тут жити.
Петро вперше підняв очі.
– Катю, – сказав він. – Ходімо вийдемо надвір.
Вони стали під яблунею, яку посадив ще Катеринин батько. Дощ був дрібний, як пилюка.
– Ти серйозно? – спитав Петро.
– Серйозніше нікуди.
– Катю, мені ж пропонують роботу в Польщі. Гарну роботу. Ми могли б за рік-два купити квартиру в Івано-Франківську. Нормальну, з теплою водою, без цих вічних дров.
– Мені не потрібна квартира.
– А що тобі потрібно?
– Мені потрібна ця хата.
– Чому? Це ж просто стіни.
– Це не просто стіни, Петре. Тут мама вчила мене печи хліб. Тут тато колись співав, коли приходив із поля. Тут я народилась, у цій самій кімнаті.
– Я теж люблю цю хату, але я люблю й тебе. І якщо мені доведеться вибирати між стінами і дружиною…
– То що?
Він замовк. Вона дивилась на нього довго, і в тому погляді було більше питання, ніж докору.
– Договорюй, – попросила вона.
– Не змушуй мене.
– Договорюй, Петре.
– То я виберу тебе. Але хочу, щоб і ти вибрала мене.
– Я не вибираю між вами, – сказала Катерина. – Ви не повинні стояти на одних терезах.
– Але вони вже стоять, – відповів Петро і пішов у хату по куртку.
Степан не став чекати. Через два тижні Катерина отримала повістку з районного суду.
– Ти подав на мене до суду? – кричала вона йому по телефону, хоч голосу не підвищувала, а тільки стискала зуби до болю. – На рідну сестру?
– Це не особисте, Катю. Це просто закон.
– Закон, – повторила вона. – У тебе все закон, коли йдеться про гроші.
– А в тебе все почуття, коли йдеться про чужі гроші.
– Чужі? Це хата наших батьків.
– Саме так. Наших. Не твоя, а наших. І я маю таке саме право.
– Ти мав право приїжджати, коли мама просила води.
– Не починай, будь ласка.
– Ні, я почну. Ти не приїхав, коли вона перестала впізнавати людей. Ти не приїхав, коли їй міняли постіль. Ти приїхав тільки тоді, коли запахло грошима.
– Це несправедливо.
– Несправедливо те, що ти зараз робиш.
Вона поклала слухавку і довго дивилася на стіну, де висів знімок батьків. Мати на ньому була молода, з густою косою, і дивилась кудись убік, ніби знала наперед, чим це все закінчиться.
Суд тривав дев’ять місяців. Катерина продала корову, щоб заплатити адвокатові. Петро поїхав до Польщі, обіцяв повернутись за пів року, але повернувся тільки на Різдво, схудлий і мовчазний.
– Ну що там? – спитав він, скидаючи чоботи на порозі.
– Ще не вирішили.
– Скільки це ще триватиме?
– Не знаю.
– А якби ти погодилась на пропозицію Степана, то вже мали б гроші.
– Яку пропозицію?
– Він казав мені по телефону. Хата продається, гроші ділимо на трьох, а тобі додатково віддає свою частку землі за рікою.
– Він казав тобі? Тобі, а не мені?
– Бо ти не слухаєш.
– Я слухаю, але не хочу чути.
– Це різне, Катю.
– Для тебе різне, – відповіла вона. – А для мене те саме.
Він сів за стіл, поклав на нього великі втомлені руки.
– Я працюю на чужих людей, – сказав він. – Мерзну на будові, сплю в бараку з вісьмома чоловіками. Для чого, питається? Щоб ти сиділа тут, у цій стародавній хаті, і чекала, що вона нас нагодує?
– Я не просила тебе їхати.
– А що мені було робити? Дивитись, як ти судишся з рідним братом і продаєш худобу?
– Ти міг залишитись зі мною.
– І що робити? Чекати вироку?
– Хоча б бути поруч.
– Я й був поруч, – сказав Петро. – Просто ти цього не помітила.
Вона хотіла щось відповісти, але в цей момент у вікно щось гупнуло. Потім ще раз. І в небо над подвір’ям піднявся оранжевий стовп вогню.
– Господи, – прошепотіла Катерина. – Хлів.
Вони вибігли разом. Хлів горів уже весь, і сухе сіно палало так, що жар бив у лице. Сусіди збігалися з відрами, хтось тягнув шланг, хтось кричав, що треба рятувати теля.
Петро кинувся в полум’я без слова, виніс на руках налякане тварину, упав на коліна в багнюку, закашлявся.
– Ти здурів, – плакала Катерина, обіймаючи його за плечі. – Ти міг там лишитись.
– Не лишився ж.
– Хто це зробив?
– Не знаю.
– А я знаю.
– Не кажи того, чого не можеш довести.
– Це Степан.
– Катю.
– Хто ще? Хто ще виграє, якщо ми зламаємось?
– Ти не можеш звинувачувати без доказів.
– А ти не можеш його захищати.
– Я не захищаю, – сказав Петро. – Я просто боюся, що ти вже бачиш ворогів навіть там, де їх немає.
– Ворогів? Хлів згорів, Петре. Мій хлів. Мамин хлів.
– Він згорів, а ми живі.
– Це ти так вважаєш?
Він глянув на неї так, наче бачив уперше.
– Знаєш, – промовив він. – Мені іноді здається, що ти любиш цю хату більше, ніж любила мене.
– Не кажи так.
– Я не кажу, я питаю.
– Це дурне питання.
– Тоді відповідь легка. Скажи, що це не так.
Вона мовчала. Над подвір’ям ще тліли залишки крокв, іскри летіли в чорне небо і гасли, не долетівши до зірок.
– Ось і все, – сказав Петро. – Ось і вся відповідь.
Він пішов рано-вранці, не прощаючись. Залишив на столі гроші, які заробив, і записку з одним рядком: «Рахуй, що я теж згорів».
Вона відсудила хату наступної весни. Адвокат пояснив, що в справі знайшовся свідок, старий сусід Дмитро, який бачив, як мати перед відходом в присутності двох людей підписувала папір. Папір цей так і не знайшли, але слова трьох свідків важили більше, ніж пошуки Степана.
Степан прийшов до неї після вироку. Він стояв біля хвіртки й мнув у руках кашкет.
– Ти виграла, – сказав він.
– Виграла, – кивнула Катерина.
– Сподіваюсь, ти задоволена.
– А ти?
– Я втратив сестру.
– Ти втратив її ще тоді, коли подав до суду.
– Я думав, що роблю як краще.
– Для кого?
– Для всіх нас.
– Ні, Степане. Для себе.
Він довго мовчав, дивлячись на згарище хліва.
– Хлів, – сказав він раптом. – Це не я.
– Звісно, не ти.
– Катю, я клянусь, це не я.
– Клянись чим хочеш.
– Я міг зробити багато гидоти. Але палити материн хлів я б не став.
Вона глянула на нього, і щось у його обличчі, у втомлених очах, у зморшках, яких раніше не було, змусило її вперше за довгий час засумніватися.
– Тоді хто?
– Не знаю, – відповів він. – Але я дізнаюсь.
Він не дізнався. Пішов за дванадцять років сам. Оксана приїхала на похорон, постояла , а потім довго сиділа з Катериною на кухні, п’ючи чай із материної чашки.
– Знаєш, – сказала Оксана. – Він ніколи не казав тобі, але все життя шкодував.
– Про що?
– Про суд. Про те, що ви так і не помирились.
– Він міг прийти.
– А ти могла покликати.
– Я не вміла.
– Ми всі не вміли, – зітхнула Оксана. – У нашій родині ніхто не вмів перепрошувати.
Катерина мовчала. Чай у чашці вже охолов.
І ось тепер, у цій самій кухні, сидів Петро, мокрий і постарілий, і пив гарячий чай обома руками, щоб ті не тремтіли.
– Мене послали до тебе, – сказав він.
– Хто послав?
– Лікар. Каже, що мені лишилося небагато. Каже, треба привести до ладу справи.
– І ти почав зі мною?
– Я почав із того, чого не доробив.
– Не доробив, – повторила Катерина. – Гарно сказано. Покинути жінку серед згарища і назвати це недоробленою справою.
– Я не покинув. Я пішов, бо ти мене не зупинила.
– А ти чекав, що зупиню?
– Чекав.
– Двадцять шість років?
– Перші десять, – чесно відповів він. – Решту я просто звик.
Вона підвелась, підійшла до вікна. Надворі вже темніло, у калюжах відбивалось сіре небо.
– Ти хоч знаєш, що я жила тут сама? – спитала вона, не обертаючись.
– Знаю.
– Звідки?
– Мені розповідали. Люди завжди все розповідають.
– І тебе не тягнуло повернутись?
– Тягнуло щодня, – сказав Петро. – Але я думав, що ти мене вже не чекаєш.
– Не чекала, – зізналась вона. – Але й не забула.
Він поставив чашку на стіл.
– Катю, я прийшов не тільки за цим. Я прийшов сказати одну річ. Ту, що мав сказати давно.
– Кажи.
– Хлів підпалив не Степан.
Вона повільно обернулась.
– Звідки ти знаєш?
– Бо його підпалив я.
Тиша впала на кухню важка, як мокрий сніг.
– Що ти сказав? – прошепотіла Катерина.
– Я був п’яний і розлючений. Ти не хотіла нікуди їхати, не хотіла нічого продавати, а я вже півроку жив у бараку і рахував дні. Я вийшов на подвір’я покурити, і в мене в руках була запальничка, і я думав, що якщо не буде хліва, то, може, ти зрозумієш, що це все лише речі.
– Ти хотів, щоб я зрозуміла.
– Так.
– І тому ти рятував теля?
– Бо в ту мить, коли зайнялось, я збагнув, що накоїв. І мені стало страшно.
– Ти дозволив мені двадцять шість років думати на брата.
– Знаю.
– Ти дозволив мені ненавидіти його.
– Знаю, Катю.
– Він пішов, так і не дізнавшись, що в нього просили вибачення не ті люди.
– Знаю.
Вона підійшла до столу і сіла навпроти нього. Руки лежали на скатертині, нерухомі.
– Чому ти не сказав раніше?
– Бо боявся.
– Чого?
– Що ти мене не пробачиш.
– А тепер не боїшся?
– Тепер мені вже все одно.
– Ні, – сказала вона тихо. – Тобі не все одно. Інакше б ти не приїхав.
Він підняв на неї очі, повні втоми й чогось такого, що в чоловіків його віку називають соромом.
– То що ти скажеш? – спитав він.
– Нічого не скажу.
– Тобто ти мене не пробачаєш?
– Я не знаю, – відповіла Катерина. – Я ще не знаю, що це таке після такого.
– Я розумію.
– Ти нічого не розумієш. Ти думаєш, що можна прийти з однією правдою і закрити нею двадцять шість років.
– Я не думаю так.
– Думаєш. Бо інакше не питав би те, з чого почав.
Він схилив голову.
– Невже та хата вартувала того, Катерино, – повторив він ледь чутно.
Вона довго мовчала, дивлячись на стіни, на піч, на материну хустку в сінях, яку так і не наважилась зняти.
– Не вартувала, – сказала вона нарешті. – Тепер я це знаю. Але тоді я не могла інакше.
– А тепер?
– А тепер маю те, що маю. Хату без хліва, брата без прощення і чоловіка без двадцяти шести років.
– Це небагато.
– Це все, що я нажила.
Петро кивнув. Потім повільно підвівся, взявся за ціпок.
– Піду, – сказав він. – Не буду заважати.
– Куди ти підеш у таку негоду?
– До автобуса.
– Автобус вже не ходить.
– Тоді до сусідів.
– До кого? Дмитро помер, його хата порожня.
– Тоді не знаю.
Катерина встала, пройшла до печі й підкинула в неї полінце.
– Лишайся до ранку, – промовила вона, не обертаючись.
– Катю.
– Не питай нічого. Лишайся до ранку, а там побачимо.
Він сів назад на лаву, і вперше за вечір в його обличчі з’явилося щось схоже на полегшення. За вікном дощ не вщухав, але в печі тихо потріскувало, і в цій кухні, де колись навчили її пекти хліб, знову пахло теплом.
Вона налила йому ще чаю, поставила на стіл тарілку з учорашнім пирогом і сіла напроти.
– Їж, – сказала вона. – А про все інше поговоримо завтра.
– А якщо завтра ти пошкодуєш?
– Тоді вигоню.
– Справедливо, – кивнув Петро.
– Справедливо, – погодилась вона.
І вони замовкли, слухаючи, як вогонь у печі доїдає сухе дерево, а за стінами хати, яка вистояла проти всіх, повільно ішов старий осінній дощ.
Віра Лісова
