Невже тобі не цікаво зовсім як я живу? – спитала здивовано, навіть з деяким розчаруванням Тетяна, тримаючи телефон біля вуха.
Вона сиділа на балконі своєї квартири в Барселоні, дивлячись на Середземне море, яке блищало під сонцем. Вітер легенько колихав її волосся, а в повітрі витав запах солі та свіжої кави з сусіднього кафе.
– Та що там у тебе цікавого, одні моря і пляжі, краще б була вийшла заміж і дітей виховувала, – відповіла мати різко, її голос лунав крізь динамік з далекої України.
Тетяна уявила, як мати сидить у своїй старій кухні в Києві, з чашкою чаю в руках, і хитає головою, як завжди, коли мова заходить про доньчине життя.
– Мамо, ти знову за своє? – зітхнула Тетяна. – Я ж не просто на пляжі валяюся. Я працюю, подорожую, зустрічаю нових людей. Ось учора була на конференції в Мадриді, говорила про екологічні проекти. Це ж важливо!
– Екологічні проекти? – пирхнула мати. – А хто тобі пенсію забезпечить? Чоловік і діти – ось що важливо. Тобі вже тридцять п’ять, Таню, час подумати про сім’ю. Пам’ятаєш сусідку Олю? Вона в твоєму віці вже двох синів має, і чоловік у неї – директор заводу.
– Ой, мамо, не починай про Олю. Вона щаслива? – запитала Тетяна, намагаючись стримати роздратування. – Я бачила її фото в соцмережах – втомлена, завжди з дітьми, ніяких подорожей. А я… я вільна, як птах. Хочу – лечу в Італію, хочу – в Грецію. Минулого місяця була в Афінах, дивилася на Акрополь при заході сонця. Це ж казка!
– Казка? – перепитала мати. – Казки для дітей, а ти доросла жінка. Твій батько, царство йому небесне, завжди казав: “Сім’я – це основа”. А ти що? Бігаєш по світу, як циганка. Хто тобі в старості склянку води подасть?
Тетяна заплющила очі, відчуваючи, як знайомий біль стискає серце. Ці розмови повторювалися щоразу, коли вона дзвонила додому.
Мати, Галина Іванівна, була типовою українською жінкою старшого покоління – все життя працювала на фабриці, виховувала дітей, доглядала за чоловіком. Для неї щастя полягало в стабільності, в домашньому затишку, в онуках, які бігають по квартирі.
– Мамо, я не хочу бути як Оля чи як ти, – тихо сказала Тетяна. – Я люблю своє життя. Тут, в Іспанії, я знайшла себе. Працюю фрілансером, пишу статті про подорожі, веду блог. Люди читають, коментують.
Ось учора один читач написав: “Дякую, Тетяно, твої історії надихають мене мандрувати!”
– Блог? – зневажливо хмикнула мати. – Це не робота, це забавка. А пам’ятаєш, як ти вчилася в університеті на журналіста? Ми з батьком всі гроші відкладали, щоб ти мала освіту. А ти що? Кинула все і поїхала за кордон.
– Я не кинула, мамо. Я використала освіту по-іншому. В Україні важко знайти гарну роботу, а тут – можливості скрізь. Я ж тобі гроші надсилаю щомісяця, допомагаю.
– Гроші? – голос матері пом’якшав на мить. – Так, дякую, дитино. Але гроші – не все. Мені онуків хочеться. Хочеться, щоб ти була поруч, а не десь за морями.
Тетяна встала з крісла, підійшла до балюстради. Море було спокійним, хвилі ледь торкалися берега. Вона згадала, як приїхала сюди п’ять років тому – після розлучення з Андрієм, який хотів, щоб вона сиділа вдома і варила борщі.
“Ти ж жінка, – казав він. – Твоє місце на кухні”. Вона втекла від того життя, шукаючи свободи.
– Мамо, а ти коли-небудь мріяла про щось інше? – запитала Тетяна. – Про подорожі, про нові країни?
– Мріяла? – мати помовчала. – В молодості, може, й мріяла. Але життя – не мрія. Треба було працювати, дітей ростити. Твій батько працював на заводі, я – на фабриці. Ми будували дім, саджали город. Де там мандри?
– Але ж тепер можна, мамо. Приїжджай до мене, я тобі покажу Барселону. Гауді, собори, море. Ти ж ніколи не була за кордоном.
– Я? В Барселону? – засміялася мати. – Та куди мені, старій. Мені й тут добре. Сусіди, подруги, церква по неділях. А ти… ти одна там, без рідних.
– Я не одна, мамо. Маю друзів. Ось Марія, іспанка, ми разом працюємо над проектом. Вона розлучена, як і я, і каже: “Життя занадто коротке, щоб жити за правилами інших”.
– Розлучена? – мати зітхнула. – Бач, всі розлучені. А чому? Бо не цінують сім’ю. Твій Андрій був гарним хлопцем, чому ти його кинула?
– Він мене не розумів, мамо. Хотів, щоб я була домогосподаркою. А я хочу жити.
Розмова тривала ще довго. Тетяна розповідала про свої пригоди: як плавала в морі з дельфінами біля Коста-Брави, як танцювала фламенко в Севільї.
Мати слухала, але щоразу поверталася до свого: “Краще б заміж вийшла”.
Нарешті Тетяна попрощалася, обіцяючи подзвонити завтра. Вона поклала телефон і пішла на пляж. Сонце сідало, фарбуючи небо в помаранчеві тони.
“Чому вона не розуміє?” – думала Тетяна.
Але глибоко в душі вона знала: мати любить її, просто по-своєму. І може, одного дня, вона приїде і побачить це життя.
Наступного дня Тетяна вирішила написати листа матері – не дзвонити, а написати, щоб слова залишилися. Вона сіла за комп’ютер.
“Дорога мамо, – почала вона. – Я знаю, ти хочеш для мене найкращого. Але найкраще для мене – це свобода. Розкажу тобі одну історію з мого життя тут.
Минулого року я поїхала в Португалію, в Лісабон. Там я зустріла жінку на ім’я Анна. Їй було шістдесят, як тобі. Вона розповіла:
“В молодості я вийшла заміж, народила дітей, працювала. Але після того як чоловіка не стало вирішила подорожувати. Тепер я щаслива”. Вона показала фото з Африки, Азії. Мамо, життя не закінчується на сім’ї.
А пам’ятаєш, як я в дитинстві мріяла стати мандрівницею? Ти сміялася, казала: “Дівчатка мріють про принців”. Але я мріяла про моря.
Приїжджай, мамо. Я покажу тобі свій світ.”
Вона надіслала листа, але відповіді не чекала відразу. Замість того пішла гуляти містом.
Тим часом у Києві Галина Іванівна читала листа, сльози котилися по щоках. “Може, вона права?” – подумала вона.
Галю, що там? – запитала сусідка, зайшовши на чай.
Донька пише, – відповіла мати. – Про подорожі свої. Каже, приїжджай.
То їдь! – сказала сусідка. – Життя одне.
І мати задумалася.
Минув тиждень. Тетяна була на ринку в Барселоні, купувала свіжі фрукти, коли задзвонив телефон.
– Таню, це мама. Я подумала… може, приїду до тебе на тиждень?
– Серйозно? – зраділа Тетяна. – Я куплю квиток!
– Добре, – сказала мати. – Але тільки на тиждень. І розкажи мені про ті твої проекти.
Так почався новий розділ у їхніх стосунках. Мати приїхала, побачила море, пляжі, спробувала паелью. Вони гуляли, розмовляли.
– Знаєш, Таню, – сказала мати одного вечора, сидячи на балконі. – Я помилялася. Твоє життя – це не тільки моря і пляжі. Це свобода. Але все ж… онуків хочу.
– Мамо! – засміялася Тетяна. – Може, колись.
І вони обійнялися, дивлячись на зорі над морем.
Галина Червона
