— Невже ти не бачиш, що ця дитина навіть не схожа на тебе? — мати шпурнула фотографію на стіл перед сином. — Подивись уважно! Де твої карі очі? Де твій ніс з горбинкою? Та в нього навіть вушка відтопирені, як у того сусіда з третього поверху!
— Мам, годі! — Андрій стиснув кулаки. — Це мій син!
— Дурень ти, Андрію. Три роки ростиш чужу дитину, а Лєнка з тебе кепкує!
— Вийди з мого дому. Зараз же!
Все почалося зі звичайної недільної вечері. Валентина Петрівна приїхала до сина вперше за півроку — образилася, що на її шістдесятиріччя вони не подарували путівку в санаторій, а відбулися букетом і тортом.
Трирічний Мішка крутився біля бабусі під ногами, показував машинки. Валентина Петрівна мовчки спостерігала, як онук тягнеться до Лєни, як та гладить його по світлому волоссю. У Андрія волосся було чорне, як смола. У Лєни — каштанове.
— Мішенько, покажи бабусі, як ти вмієш рахувати, — Лєна підштовхнула сина.
— Один, два, тли, сотили…
Валентина Петрівна скривилася. У три роки Андрій уже читав по складах. Гени — вперта річ.
За столом повисла тиша. Андрій різав курку, стукав виделкою по тарілці голосніше, ніж зазвичай. Лєна нервово поправляла серветку.
— Сусід ваш як, усе ремонт робить? — ненароком запитала Валентина Петрівна. — Ігор, здається?
Лєна здригнулася, пролила компот на скатертину.
— Мам, яка різниця? — Андрій насупився.
— Та так, цікавлюся. Симпатичний чоловік. Блондин. З блакитними очима.
Після того, як матір пішла, Андрій довго сидів на кухні. Лєна укладала Мішку, співала колискову. Її голос тремтів.
Він дістав сімейний альбом. Весільні фотографії — чотири роки тому вони були такими щасливими. Лєна у білій сукні, він у фраку. Сміються.
Ось фото з медового місяця в Болгарії. Лєна на пляжі, засмагла, у червоному купальнику. Поруч якась компанія відпочиваючих — випадково потрапили в кадр.
Стоп.
Андрій придивився. Серед відпочиваючих — світловолосий хлопець. Дуже схожий на їхнього сусіда Ігоря. Але не може бути…
Наступне фото. День народження Лєни, два роки тому. Вона вагітна, сяюча. А на задньому плані — знову Ігор. Тепер Андрій упізнав його точно. Чому він не помічав раніше?
Пам’ять услужливо підкинула епізоди. Як Лєна червоніла, зустрічаючи сусіда на сходах. Як Ігор завжди вітався першим, питав про здоров’я. Як одного разу Андрій повернувся раніше з роботи і застав біля дверей Ігоря — той щось лагодив. «Лєна попросила», — пробурчав сусід і швидко пішов.
— Лєно, нам треба поговорити.
Було третя година ночі. Лєна не спала — лежала, втупившись у подушку.
— Я все чула. Те, що твоя мати сказала.
— Це правда?
Мовчання.
— Лєно, це правда?!
Вона сіла на ліжку, ввімкнула нічник. Очі червоні, опухлі.
— Я не знаю, Андрію. Чесно, не знаю.
— Як це — не знаєш?! У вас щось було з ним чи ні?
— Було… один раз. Ти поїхав у відрядження на місяць. Ми посварилися по телефону, пам’ятаєш? Ти сказав, що я істеричка, що тобі потрібна перерва у стосунках.
Андрій пам’ятав. Вони тоді ледь не розлучилися.
— Я напилася. Ігор допоміг донести продукти. Зайшов на чай. А потім… потім я не пам’ятаю. Прокинулася одна.
— І ти мовчала три роки?!
— А що я мала сказати? Що, можливо, зрадила тобі п’яна? Що не впевнена, чия дитина? Ти б простив?
— Тест ДНК. Завтра ж.
— Андрію…
— Завтра!
Клініка знаходилася в центрі міста. Стерильні коридори, запах хлорки. Мішка плакав, коли в нього брали кров. Чіплявся за Андрія, кликав тата.
Результати обіцяли через два тижні. Найдовші два тижні в житті.
Андрій переїхав до матері. Валентина Петрівна тріумфувала, але мовчала — бачила, як син мучиться. Вночі він не спав, курив на балконі. Вдень механічно ходив на роботу.
Лєна дзвонила кожен день. Андрій не брав слухавки. Вона надсилала відео Мішки:
«Тато, ти де? Чому не читаєш казку?»
Ігоря Андрій зустрів біля під’їзда на десятий день. Сусід йшов з роботи, у руках пакети з магазину.
— Стій, — Андрій перегородив шлях.
— Андрію, послухай…
Удар у щелепу збив Ігоря з ніг. Пакети розлетілися, яйця розлетілися по асфальту.
— Це за все, — Андрій розвернувся і пішов.
Ігор не став подавати заяву.
Конверт лежав у поштовій скриньці. Звичайний білий конверт із логотипом клініки.
Андрій стояв у під’їзді десять хвилин, не наважуючись відкрити. Руки тремтіли.
«Ймовірність батьківства — 0%»
Світ обрушився.
Він піднявся до квартири. Лєна сиділа на кухні, Мішка грав у кімнаті.
— Отримав?
Андрій мовчки поклав листок на стіл.
Лена прочитала, закрила обличчя руками.
— Іди, — тихо сказав Андрій. — Забирай речі й іди.
— А Мішка?
— Мішка залишиться зі мною.
— Ти з глузду з’їхав? Це мій син!
— А мій де?! Де мій син, якого я чекав, якого я три роки виховував?! Де він, Лєно?!
— Тато, чому ти кричиш?
Мішка стояв у дверях, притискаючи до грудей плюшевого зайця. Очі блакитні, величезні, перелякані.
Лєна найняла адвоката. Хорошого, дорогого. Андрій теж.
Суд призначили через місяць. Мішка тимчасово залишився з матір’ю — Лєна виграла попереднє слухання.
Андрій бачився з сином — ні, вже не з сином — по вихідних. Водив у парк, купував морозиво. Мішка не розумів, що відбувається.
— Тато, ти більше не любиш маму?
— Все складно, малий.
— А мене любиш?
Андрій не міг відповісти. Як пояснити трирічній дитині, що тато — не тато?
Ігор намагався брати участь. Приходив до Лєни, пропонував допомогу. Вона виганяла його.
— Ти все зруйнував!
— Лєно, я люблю тебе. Завжди любив. І Мішка — мій син, я хочу…
— Забирайся!
Валентина Петрівна ходила по квартирі, як переможниця:
— Я ж казала! Відчувало материнське серце! Тепер знайдеш собі нормальну дружину, матимеш своїх дітей.
— Мам, стули пельку.
— Як ти зі мною розмовляєш?!
— Як з людиною, яка зруйнувала мою родину. Задоволена?
За тиждень до суду Андрію подзвонили з клініки.
— Андрію Валерійовичу? Це лабораторія «Генетика». У нас сталася помилка.
— Що?
— Переплутали зразки. Ваш аналіз… Нам дуже шкода. Приїжджайте, ми все пояснимо.
Андрій примчав за півгодини. Завідувач лабораторії, сивий чоловік в окулярах, нервозно крутив ручку.
— Розумієте, у нас новий лаборант. Переплутав маркування. Ваш справжній результат…
Він простягнув новий листок.
«Ймовірність батьківства — 99,9%»
Андрій читав і перечитував. Знову і знову.
— Це точно? Не помилка?
— Ми тричі перевірили. Михайло — ваш біологічний син. Прийміть наші вибачення. Ми готові компенсувати моральну шкоду…
Андрій вибіг із клініки. Серце калатало, як божевільне.
Мішка — його син. Його рідний син!
А він… він ледь не втратив його.
Андрій стояв під дверима своєї квартири. Тієї, де прожив з Лєною чотири роки. Де робив ремонт, де планував дитячу.
Дзвінок.
Лєна відчинила не одразу. Схудла, з темними колами під очима.
— Якщо ти прийшов сваритися перед судом…
Андрій простягнув листок.
Лєна прочитала. Сіла просто в передпокої на підлогу.
— Боже… Боже мій…
— Тато! — Мішка вибіг із кімнати, кинувся на шию. — Тато повернувся!
Андрій підняв сина, притиснув до себе. Рідний. Його хлопчик.
— Лєно, прости мене. Прости…
— Вже пізно, Андрію. Ти не повірив мені. Ти був готовий відібрати в мене дитину.
— Але результати…
— Ти мав вірити мені, а не папірцю! Я твоя дружина! Була твоєю дружиною…
— Ти сама ж нічого не знала.
Вона встала, забрала Мішку з рук Андрія.
— Ми переїжджаємо. До моїх батьків в інше місто. Документи на розлучення я вже подала.
— Лєно, давай поговоримо!
— Про що? Про те, як ти вигнав мене з дитиною? Як твоя матір знищувала мене всі ці роки, а ти мовчав? Як ти повірив першій же плітці?
— Але ти ж сама сказала про Ігоря…
— Я була п’яна! Він доніс мене до квартири й пішов! Я прокинулася одягнена, на дивані! Просто мені було соромно, що напилася через наші сварки!
Двері грюкнули.
Андрій залишився стояти в під’їзді. В кишені завібрував телефон. Мати.
— Ну що, вигнав нарешті цю гуляку?
Він скинув виклик. Потім заблокував номер.
У квартирі на третьому поверсі грюкнули двері. Ігор вийшов із сміттям, побачив Андрія.
— Вибач, мужик. Я справді нічого… Вона твоя жінка. Я б ніколи…
Андрій кивнув і пішов до виходу.
На вулиці починався дощ. Холодний, жовтневий. Андрій йшов під ним без парасольки, не відчуваючи крапель.
Його син. Його родина. Все було справжнім.
І все зруйновано його ж руками.
