— Невже заради такої невістки я ростила й виховувала синочка, ночами не спала, без чоловіка тягла, освіту дала? Не про таку дружину для Максима мріяла. З цією Світланою й до театру соромно піти. Напевно, з села приїхала.
Раїса Миколаївна сама виростила двох синів. Чоловік ще в молодості поїхав на заробітки. Та так там і загубився — навіть на розлучення не приїхав. Вона заміж більше не вийшла — вирішила не наступати на граблі вдруге. Те, що могло обійтися і без граблів, вона навіть не припускала, була переконана, що всі чоловіки легко обходяться без совісті та почуття обов’язку. Вирішила, що сама виховає синів гідними людьми.
Максим й Макар дуже відрізнялися характером. Максим був веселим, кремезним хлопцем, серйозно займався спортом, грав за збірну з волейболу. А Макар більше любив сидіти за книжками та комп’ютером, але не грати на ньому, а знаходити нову інформацію, вчитися. Він був спокійний і розважливий, у всьому любив знаходити сенс і перспективу на майбутнє.
Хлопці закінчили школу, пішли навчатися. Максим — на будівельний факультет, а Макар — на історичний. Раїса Миколаївна пишалася синами. Якщо з кимось із подруг заходила розмова про дітей, вона починала їх так нахвалювати, що ті, обречено зітхнувши, в сотий раз слухали про її талановитих синів.
Закінчивши навчання, кожен знайшов роботу за фахом. Усе б нічого, та прийшлов час синам одружуватися.
Першим привіз знайомити свою наречену Макар. Марина була донькою професора, викладача в інституті, струнка красуня в елегантному костюмі, в золотих прикрасах, ввічлива й знаюча собі ціну.
— Раїсо Миколаївно, з такою дружиною не соромно в людини з’являтися. Адже Макар — учена людина, мусить і дружину культурну мати.
— А що готувати не вміє — не страшно, навчиться. Коли захоче, щоб чоловік і діти були нагодовані.
Весілля було шикарне. Марина сяяла в неймовірній сукні та діадемі. Батьки нареченої зверхньо дивилися на матір нареченого — всього-то бухгалтерка заводу районного масштабу. Але Раїса Миколаївна цього не помічала, вона була щаслива.
Ось тільки до матері в гості Макар приїжджав сам, та й то дуже рідко і всього на пару годин. Говорив, що Марина зайнята: то на якусь виставку її запросили, то на ділову зустріч. У неї якась комп’ютерна фірма. Раїса Миколаївна в цьому нічого не розуміла, тому й за розпитування не бралася й не ображалася. А коли запитала, чи не збираються вони подарувати їй онука, син навіть обурився.
— Мамо, ти про що? Яка дитина! Робота і бізнес — ось що зараз головне.
Вона вже й не питала більше.
Через півроку Максим привіз знайомити свою дівчину. Світлана була невисокого зросту, трохи повна, красунєю її важко було назвати. Сірі очі й дуже мила посмішка притягували погляд. Але не це обурило Раїсу Миколаївну, а те, що Світлана працювала штукатуром на будівництві.
— Невже заради такої невістки я ростила й виховувала синочка, ночами не спала, без чоловіка тягла, освіту дала? Не про таку дружину для Максима мріяла. З цією Світланою й до театру соромно піти. Напевно, з села приїхала.
— Максимко, навіщо тобі ця жінка? Та ще й негарна, — шепотіла вона сину, коли Світлана зайшла у ванну. — Он подивися, яку дружину собі Макар вибрав. Не соромно перед людьми?
— Мамо, ти ж теж не в місті народилася. А вона дуже хороша. У мене біля неї душа співає, сонце яскравіше світить. А щодо селючки… вона, між іншим, школу на відмінно закінчила. Просто не могла одразу піти вчитися — у неї мами не стало, вона разом із татом четверих молодших братиків тягнула, працювала і виховувала їх. Зараз двоє з них уже самі заробляють. Тож вона зможе на заочне вступити. А ми з малятком діло відкладати не збираємося.
Раїса Миколаївна невдоволено знизала плечима й похмуро глянула на Світлану, яка вийшла з ванної, і тут же спитала, чи може чим допомогти по дому.
— У своєму домі я ще в силах сама впоратися, — буркнула Раїса Миколаївна.
А Світлана навіть зблідла від такого холодного тону, але Гена так ласкаво її обійняв, що вона тут же знову засміялася.
Весілля вони зіграли скромне. Зате маму не обділили: багато тостів і добрих слів було сказано за столом. Та тільки розтопити серце Раїси Миколаївни молодим так і не вдалося. Не полюбила вона нову невістку.
Через рік приїхали Максим зі Світланою вже з маленьким Славчиком. Свекруха подивилася на малюка й скривилася.
— Чого це він рудий? Не схожий на тебе, Максимко. Не твій, напевно?
— Мамо, навіщо ти так? У Світлани всі братики рудуваті. Славчик на діда схожий, Світчиного тата. А підросте — й на мене схожий стане.
— Ось стане на тебе схожим — тоді й приїжджайте. А чужого мені не треба.
Не витримала Світлана, заплакала. І поїхали вони додому, а на столі залишили нерозпаковані гостинці.
Минуло п’ять років. Макар з дружиною за цей час приїжджали всього раз, хоч їзди-то пару годин на машині. Та й то проїздом — їхали до друзів на море відпочивати. Про дитину вони навіть думати не хотіли, казали, що ще мало грошей заробили — їхній майбутній спадкоємець не повинен ні в чому потребувати. Та й матері не допомагали — не приходило їм на думку, що їй це потрібно. Вона нічого не просила, вони ж на малятко збирали.
Максим не приїжджав, дзвонив правда часто, питав, як здоров’я у матері, чи не треба чого, грошей присилав — небагато, адже у них ще й дівчинка з’явилася, Оксанка. А Світлана ще й вчитися на заочне вступила, на архітектурне. Як вони справлялися? Не могла знати. Скучала вона сама. Але Макару було не до неї, а Максима першою покликати не могла — гордість не дозволяла. Тільки серце стискалося, коли під час розмови з сином чула, як дзвінко сміються малюки й із ними ласкаво розмовляє невістка.
Так би вони й жили всі на відстані. Та одного разу захворіла Раїса Миколаївна — підхопила навесні грип, а він дав ускладнення на серце. Злягла вона зовсім. Лікар оглянула її й сказала, що лікуватися потрібно вдома, але необхідний добрий догляд. Виписала рецепт на ліки й уколів, та й спитала:
— У вас є кому за вами доглядати?
— Так, звичайно, — впевнено відповіла Раїса Миколаївна.
І після відходу лікарі набрала номер Макара.
— Синочку, я захворіла. Мені не можна вставати з ліжка. Ви б приїхали, пожили б у мене. Мені уколи потрібно робити, та й їсти я собі не приготую.
— Мамо, ми не можемо одразу, — відрізав син. — Марина зараз обстежується. Ми думаємо про дитинку. Та не виходить, їй треба багато аналізів здавати, на це купа часу потрібна й багато грошей.
Раїса Миколаївна мовчала, чула, як шепотіла біля телефона Марина:
— Я не збираюся в вашу діру їхати, за свекрухою дивитися.
Серце знову стиснуло, їй стало погано, і вона, не прощаючись, вимкнула телефон. Зі сльозами на очах вона набрала номер Максима. Голос її тремтів, коли вона промовила:
— Максимко, мені погано. Ти можеш приїхати?
— Так, звичайно. Ти захворіла? Тобі що привести?
Максим не на жарт злякався, а поруч почувся шепіт Світлани:
— Запитай, чи можу я теж чимось допомогти.
— Привези мені, синочку, ліки.
— Мамо, я все привезу. Тільки б ти одужала.
— Привези мені свою сім’ю. Я дуже хочу вас усіх обійняти. Тоді й на поправку піду. І попроси за мене вибачення в Світлани — за дурість і гординю.
Раїса Миколаївна рішуче витерла сльози й усміхнулась. Скоро приїдуть її онуки. Вони не повинні побачити невдоволену, буркотливу старуху. Вони побачать найдобрішу, люблячу бабусю. І вона обов’язково одужає — адже скоро почне суниця, треба буде малюкам варення наварити. Так воно далі й сталося.
