— Ні. Неправда. Я не гірша за вас. Я працюю, заробляю гроші, виховую дочку. Я не повинна почуватися прислугою у власній сім’ї, — обурилася невістка. Алла Борисівна всміхнулася. — Оленько, люба, це не твоя сім’я. Це моя сім’я. Максим — мій син. Даша — моя онучка. А ти… Ти просто дружина Максима. Тимчасова складова.

— Ні. Неправда. Я не гірша за вас. Я працюю, заробляю гроші, виховую дочку. Я не повинна почуватися прислугою у власній сім’ї, — обурилася невістка. Алла Борисівна всміхнулася. — Оленько, люба, це не твоя сім’я. Це моя сім’я. Максим — мій син. Даша — моя онучка. А ти… Ти просто дружина Максима. Тимчасова складова.

Я завмерла у дверях вітальні з підносом у руках, на якому диміли чашки з кавою. Гості — дві елегантні пані років п’ятдесяти в дорогих костюмах — з цікавістю дивилися на мене.

— А ви хто? — спитала одна з них, та, що в перловому намисті.

Я відкрила рота, щоб представитися, але Алла Борисівна, моя свекруха, випередила мене:

— Домробітниця наша. Оленька. Дуже старанна дівчинка.

Слова прозвучали легко, буденно, наче вона озвучувала прогноз погоди. Я відчула, як перехопило горло. Піднос ледь здригнувся в руках.

— Зрозуміло, — кивнула дама з перлами. — А я думала, може, родичка.

— Що ви, яка родичка, — засміялася Алла Борисівна. — Просто помічниця по господарству. Став піднос на стіл, Оленько, й іди. Ми тебе покличемо, якщо щось знадобиться.

Я обережно поставила піднос на журнальний столик, розвернулася й вийшла з кімнати. У коридорі зупинилася, притулилася до стіни. Руки тремтіли. Домробітниця. Вона назвала мене домробітницею при своїх подругах. Мене, Ольгу Матвієнко, дружину її сина, матір її онуки, людину, яка живе в цьому домі вже чотири роки.

— Там кава готова? — у коридор вийшов Максим, мій чоловік. Він був у домашніх джинсах і светрі, скуйовджений, задоволений.

— Так, я віднесла.

— Чудово. — Він чмокнув мене в щоку. — Ти як? Усе нормально?

Я подивилася на нього:

— Максе, твоя мама представила мене своїм подругам як домробітницю.

Він нахмурився:

— Що?

— Щойно. Вони спитали, хто я, а вона сказала — домробітниця.

Максим потер перенісся:

— Мабуть, пожартувала.

— Це не схоже на жарт.

— Ну, мама любить іноді підколоти. Не звертай уваги.

— Максе, мене при чужих людях назвали домробітницею. Як я можу не звертати уваги?

Він обійняв мене за плечі:

— Олю, не роздмухуй. Зараз зайду до неї, поговорю.

— Ні, не треба, — я вивільнилася. — Не хочу влаштовувати сцену при гостях.

— Тоді давай увечері обговоримо. Гаразд?

Я кивнула. Максим повернувся до вітальні, а я пішла на кухню — доробляти салат до обіду.

Увечері, коли гості поїхали, а Алла Борисівна пішла до своєї кімнати, Максим зайшов до мене на кухню. Я мила посуд, він присів на табурет.

— Олю, я поговорив із мамою.

— І що вона сказала?

— Що справді пожартувала. Мовляв, ти так гарно накриваєш на стіл, що подруги могли б позаздрити її домробітниці.

Я вимкнула воду, повернулася до нього:

— Максиме, це не жарт. Вона сказала: «Домробітниця наша. Дуже старанна дівчинка». Дослівно.

— Може, ти неправильно зрозуміла інтонацію.

— Я зрозуміла все правильно. Твої гості дивилися на мене як на прислугу. А твоя мама навіть не представила мене на ім’я та прізвище.

Максим встав, підійшов ближче:

— Олю, ну чого ти хочеш? Щоб я з мамою посварився?

— Я хочу, щоб мене поважали в цьому домі.

— Мама тебе поважає.

— Правда? Тоді чому я маю готувати обіди для її гостей? Чому прибирати за всіма? Чому подавати каву?

— Тому що ми живемо в її домі.

Слова повисли в повітрі. Я повільно зняла фартух, повісила на гачок.

— Зрозуміло. В її домі.

— Олю, я не це мав на увазі.

— А що ти мав на увазі? Що раз ми живемо тут безкоштовно, я маю бути вдячною? І виконувати роль домробітниці?

— Не треба перекручувати.

— Я не перекручую! Максе, ми одружені чотири роки! У нас дочка! Але твоя мама продовжує ставитися до мене як до тимчасового незручності!

Максим потер обличчя долонями:

— Давай не будемо сваритися.

— Я не сварюся. Я намагаюся до тебе достукатися.

Він промовчав. Я видихнула:

— Гаразд. Забудемо.

Але всередині щось зламалося. І я знала — забути не вийде.

Наступного ранку Алла Борисівна запросила мене до своєї кімнати. Вона сиділа в кріслі, елегантна навіть у домашньому халаті, з чашкою чаю в руках.

— Присядь, Оленько.

Я сіла на край дивана.

— Максим сказав, що ти образилася вчора.

— Так, трохи.

— І цілком даремно. — Вона відпила чай. — Я просто не хотіла вдаватися в подробиці перед подругами. Пояснювати, що ти дружина Максима, що у вас дочка… Це зайняло б час.

— Можна було просто сказати — це Оля, дружина Максима.

— Можна було. Але ти ж розумієш, Оленько, що подруги одразу почали б розпитувати. Де познайомилися, коли весілля було, як дитина… Я не хотіла влаштовувати допит.

— Тобто простіше назвати мене домробітницею.

Алла Борисівна поставила чашку на столик:

— Не перекручуй. Я сказала, що ти допомагаєш по господарству. А це правда, хіба ні?

— Я живу тут. Я член сім’ї.

— Звісно, звісно. Але, погодься, основна робота по дому на тобі. Я вже не молода, мені важко поратися з прибиранням, готуванням. Ти молода, здорова — чому б не допомогти?

Я стиснула руки:

— Алло Борисівно, я не проти допомагати. Але коли мене представляють як домробітницю…

— Ну що ти все про це? — Вона махнула рукою. — Подумаєш, яка різниця. Головне ж — не що говорять, а що є насправді.

— А що є насправді?

Вона подивилася на мене довгим поглядом:

— Насправді ти живеш у моєму домі, який я купила на свої гроші. Я тебе не виганяю, не вимагаю плати за проживання. Хіба цього мало?

— Я дружина вашого сина.

— І я це ціную. Але дай відверто: Максим одружився з тобою імпульсивно. Він був закоханий, це зрозуміло. Але ти… Оленько, ти з іншого кола. Інше виховання, інші звички.

Я відчула, як обличчя палає:

— Я не розумію, про що ви.

— Та годі, не прикидайся. — Алла Борисівна взяла чашку знову. — Максим ріс в інтелігентній сім’ї. Його батько був професором, я все життя працювала в університеті. А ти… Твої батьки хто?

— Батько — водій, мати — медсестра.

— Ось саме. Прості люди. Нічого поганого, звісно. Але різниця в походженні є.

Я встала:

— Алло Борисівно, я не гірша за вас.

— Я не кажу, що гірша. Я кажу — інша. І це нормально. Просто треба знати своє місце.

— Своє місце?

— Ну так. Ти дружина Максима, мати його дитини. Але це не робить тебе автоматично членом нашої сім’ї на рівних. Ти маєш ще довести, що достойна.

Я мовчки вийшла з кімнати. У коридорі зупинилася, притулилася до стіни. Руки тремтіли, перед очима пливло. Довести. Своє місце. Інше коло. Хто вона така, щоб так говорити?

Увечері я розповіла Максиму про розмову. Ми сиділи в нашій кімнаті, дочка вже спала.

— Вона так і сказала — «знати своє місце»? — перепитав він.

— Так. Дослівно.

Максим встав, пройшовся по кімнаті:

— Мама іноді перегинає.

— Іноді? Максе, вона постійно мені натякає, що я недостойна вас!

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую! Вона каже мені, що я з іншого кола, що маю доводити своє право бути у вашій сім’ї!

Максим сів поруч, узяв мене за руку:

— Потерпи ще трохи. Я влаштуюсь на нову роботу, ми почнемо збирати гроші, через рік-два знімемо свою квартиру.

— Через рік-два?

— Ну так. Треба ж накопичити на заставу, на перші місяці.

Я вивільнила руку:

— Максе, я не витримаю два роки.

— Олю, куди поспішати? Тут же зручно. Великий будинок, мама з Дашею сидить, поки ми на роботі.

— Зручно для кого? Для тебе? Ти приходиш додому — вечеря готова, все чисто, дитина нагодована. А я цілий день в офісі, потім вдома готую, прибираю, перу. І ще вислуховую натяки твоєї матері.

— Вона ж допомагає з Дашею.

— Допомагає? Чи робить ласку, за яку я маю бути вдячна?

Максим утомлено зітхнув:

— Чого ти хочеш, Олю?

— З’їхати. Зняти квартиру. Хоча б однокімнатну.

— У нас немає грошей на оренду.

— Є. У мене відкладено п’ятдесят тисяч гривень, у тебе, мабуть, теж щось є.

— Моя зарплата йде на кредит за машину і на поточні витрати.

— Значить, тільки моя зарплата на оренду?

— Ну… так.

Я встала:

— Зрозуміло. Значить, ти не готовий з’їжджати.

— Я готовий. Просто не зараз.

— Коли?

— Коли буде фінансова стабільність.

— Тобто ніколи.

— Олю, не треба драми.

Я вийшла з кімнати, зачинилася у ванній. Сіла на край ванни, зарилася обличчям у долоні. Він не хоче з’їжджати. Йому зручно тут, у маминій квартирі, де мама все вирішує, мама всім керує. А я — додаток до цієї сім’ї. Домробітниця, як вона і сказала.

Минув тиждень. Алла Борисівна поводилася так, ніби розмови не було. Привітно віталася, просила приготувати ту чи іншу страву, давала поради з виховання Даші. Я робила все, що вона просила. Мовчки. Механічно.

У суботу вона влаштувала ще одну зустріч — тепер уже з колегами по університету. Я накрила на стіл, подала закуски, розлила напій.

— А це хто? — спитав літній чоловік в окулярах, киваючи на мене.

— Невістка, — відповіла Алла Борисівна. — Дружина Максима.

Я завмерла. Невістка. Не домробітниця.

— Ах, невістка! — пожвавішав чоловік. — Дуже приємно. А Максим де?

— Він на роботі затримався. Скоро буде.

Я вийшла на кухню, притулилася до стільниці. Невістка. Отже, коли гості потрібні — я невістка. А коли випадкові подруги — домробітниця. У двері зазирнула Алла Борисівна:

— Оленько, принеси ще тарілочок, будь ласка.

— Зараз.

Я дістала тарілки, поставила на піднос. Вона дивилася на мене, примружившись:

— Ти щось не в дусі?

— Усе нормально.

— Не бреши. Бачу ж, що щось не так.

Я видихнула:

— Алло Борисівно, чому сьогодні я невістка, а тиждень тому була домробітницею?

Вона всміхнулася:

— Ти ще про це? Оленько, люба, учися розуміти контекст. З подругами мені не хотілося поширюватися про сімейні справи. А з колегами — чому б і ні. Вони знають Максима з дитинства.

— Тобто я маю міняти статус залежно від гостей?

— Ти маєш розуміти, коли доречно казати правду, а коли — спростити ситуацію.

— Правда — це що я ваша невістка. А спрощення — що я домробітниця?

Алла Борисівна скривилася:

— Яка ж ти занудна. Іди, неси тарілки.

Я взяла піднос і пішла до вітальні. Уночі я не спала. Лежала й дивилася в стелю. Максим спав поруч, сопучи. Уранці встала рано, зібрала речі — свої та Дашині. Дві сумки. Максим прокинувся від шурхоту:

— Олю? Що ти робиш?

— Виїжджаю.

— Куди?

— До подруги. Поки не знайду, де зняти квартиру.

Він сів на ліжку:

— Ти з глузду з’їхала? Яка квартира?

— Будь-яка. Хоч студія на околиці. Головне — не тут.

— Олю, давай поговоримо.

— Нема про що говорити. Я втомилася бути домробітницею в домі твоєї матері.

— Вона ж пояснила, що пожартувала!

Я повернулася до нього:

— Максе, це не жарт. Вона дійсно вважає мене прислугою. Людиною другого сорту. І ти це дозволяєш.

— Я не дозволяю! Я розмовляв із нею!

— І що змінилося? Нічого. Вона як ображала мене, так і продовжує.

— Олю, будь ласка, не йди.

Я взяла сумки:

— Максиме, я люблю тебе. Але я не можу більше жити в цьому домі. Якщо хочеш сім’ю — знайди нам житло. Знімеш квартиру — подзвони. А поки я їду.

Я вийшла з кімнати. У коридорі зіткнулася з Аллою Борисівною — вона стояла біля дверей, мабуть, чула розмову.

— Куди це ти зібралася?

— З’їжджаю.

— З дитиною?

— Даша — моя дочка.

— І Максима теж. Ти не маєш права забирати її без його згоди.

Я поставила сумки:

— Алло Борисівно, я втомилася терпіти ваші образи. Ви можете ставитися до мене як хочете, але я не зобов’язана це терпіти.

— Образи? — Вона схрестила руки. — Я тебе нагодувала, одягла, дала дах над головою. І це образа?

— Ви дали дах над головою, але щодня нагадуєте, що я маю бути вдячна. Що я з іншого кола. Що я маю знати своє місце.

— І це неправда?

Я подивилася їй в очі:

— Ні. Неправда. Я не гірша за вас. Я працюю, заробляю гроші, виховую дочку. Я не повинна почуватися прислугою у власній сім’ї.

— Власній? — Алла Борисівна всміхнулася. — Оленько, люба, це не твоя сім’я. Це моя сім’я. Максим — мій син. Даша — моя онучка. А ти… Ти просто дружина Максима. Тимчасова складова.

— Тимчасова?

— Ну так. Шлюби розпадаються, люди розходяться. Але мати залишається матір’ю, бабуся — бабусею. А дружини змінюються.

Я відчула, як усередині все похололо:

— Ви хочете, щоб ми розлучилися?

— Я хочу, щоб ти зрозуміла своє місце.

За моєю спиною почулися кроки — з кімнати вийшов Максим.

— Мамо, годі.

Алла Борисівна повернулася до нього:

— Що «годі»? Я просто пояснюю дівчинці реальність.

— Реальність у тому, що Оля — моя дружина. І якщо вона йде, я йду з нею.

Я обернулася. Максим стояв, стиснувши кулаки, обличчя бліде, але рішуче. Алла Борисівна засміялася:

— Ти? Підеш? Максиме, не сміши мене. Ти навіть кредит за машину без моєї допомоги не виплатиш.

— Виплачу.

— На які гроші?

— На свої. Перестану платити тобі за проживання.

Я здригнулася:

— Ти платиш їй за проживання?

Максим опустив очі:

— Так. Двадцять тисяч на місяць.

— І ти мені не казав?

— Не хотів засмучувати.

Алла Борисівна задоволено кивнула:

— Ось бачиш, Оленько. Навіть за те, що живеш тут, платить Максим. А не ти. Тож помовч про права.

Я взяла сумки:

— Ходімо, Максе.

— Куди?

— Звідси. Куди завгодно.

Максим секунду вагався, потім кивнув:

— Дай мені десять хвилин зібратися.

Він повернувся в кімнату. Алла Борисівна дивилася на мене з крижаною усмішкою:

— Думаєш, він піде?

— Він сам сказав.

— Сказати — одне. Зробити — інше. Максим слабкий. Завжди був слабким. Мамин синочок.

— Тоді я зроблю його сильним.

— Спробуй. — Вона розвернулася й пішла до своєї кімнати.

Ми зняли однокімнатну квартиру на околиці міста. Маленьку, з обшарпаними шпалерами та старими меблями. Але нашу. Перші тижні були важкими. Гроші йшли на оренду, на їжу, на дитячий садок для Даші. Максим працював допізна, я теж. Зустрічалися тільки пізно ввечері, втомлені, мовчазні. Але поступово налагодилося. Знайшли ритм, навчилися розподіляти обов’язки. Максим готував вечері, я прибирала. Він відводив Дашу в садок, я забирала.

Алла Борисівна дзвонила щодня — спочатку сварилася, вимагала повернутися, потім стала просити. Говорила, що сумує за внучкою, що готова вибачитися. Максим їздив до неї раз на тиждень, брав Дашу. Я не їздила — не хотіла.

Одного вечора, через два місяці після виїзду, він повернувся від матері задумливим.

— Що сталося? — спитала я.

— Мама просила передати тобі вибачення.

— Правда?

— Так. Сказала, що була неправа. Що хоче налагодити стосунки.

Я поставила чашку на стіл:

— І ти їй віриш?

— Не знаю. Але вона справді виглядала винною.

— Максе, твоя мати ніколи не буває винною. Вона просто хоче, щоб ми повернулися.

— Можливо. Але пропозицію вибачитися вона зробила.

Я подумала:

— Гаразд. Нехай приїжджає сюди. У нашу квартиру. І вибачиться особисто.

Максим кивнув:

— Передам.

Алла Борисівна приїхала в неділю. Ми накрили простий стіл — чай, печиво, бутерброди. Вона сіла, оглянула квартиру, скривилася.

— Ну й житло ви собі знайшли.

— Зате наше, — спокійно відповіла я.

Вона зітхнула:

— Оленько, я приїхала вибачитися. Я була неправа. Не мала говорити ті слова. Про домробітницю, про місце… Це було грубо. Пробач мені. Я звикла все контролювати. Мені здавалося, що так буде правильно.

Я подивилася їй в очі — щирість чи гра?

— Алло Борисівно, знаєте, що мене найбільше образило? Не слова. А те, що ви дійсно так думаєте. Що я нижча за вас. Недостойна вашого сина.

— Я не думаю, що ти недостойна.

— Думаєте. Ви так і сказали — інше коло, інше виховання.

Вона помовчала:

— Може, й думаю. Звичок не зміниш. Але я готова спробувати ставитися інакше.

— Чому?

— Тому що Максим страждає. Він розривається між мною і тобою. І я бачу, що він обирає тебе.

Максим, який сидів поруч, узяв мою руку. Алла Борисівна продовжила:

— Я не хочу втрачати сина. І внучку. Тому готова на компроміс. Приїжджайте до мене в гості. Раз на тиждень, наприклад. З Дашею. Я не втручатимусь у ваше життя. Але хочу бачити сім’ю.

Я обмінялася поглядом із Максимом. Він кивнув — твоє рішення.

— Гаразд, — сказала я. — Будемо приїжджати. Але з умовою: більше жодних натяків на моє походження, жодних «знай своє місце» і «домробітниця». Я ваша невістка. Завжди. При будь-яких гостях.

Алла Борисівна кивнула:

— Домовилися.

Вона простягнула руку. Я потиснула її — холодну, суху. Не знаю, чи зміниться вона. Не знаю, наскільки щирі її слова. Але хоча б спроба є. І найголовніше — я більше не в її домі. Я у своєму. Нехай маленькому, нехай обшарпаному. Але тут я не домробітниця. Тут я господиня.