Світлана відчинила двері квартири, і з передпокою одразу пахнуло свіжим борщем та дитячим шампунем. На вішалці висіло чотири маленькі курточки, хоча в хаті була тільки одна дитина.
Яринка, семирічна донька Христини, уже третій місяць жила у Світлани. Три місяці, як сестри вирішили «виправити несправедливість долі».
Все почалося в травні, у Христині на кухні.
Світлана сиділа за столом, тримаючи в руках чашку з холодним чаєм, і раптом сказала те, що довго носила в собі:
— Христю… мені сорок два. Я вже не зможу мати дитину. Розумієш? Ніколи.
Христина саме різала цибулю для салату, не обертаючись.
— Ну й що? Ти ж не старенька ще.
— Для материнства — вже так. Я була в дитячому будинку на консультації. Там такі очі… такі діти… Я вже документи почала збирати.
Христина поклала ніж, витерла руки об рушник і сіла навпроти.
— Світло, ти серйозно хочеш чужу дитину?
— Я хочу хоч якусь. Свою вже не буде.
Христина довго мовчала. Потім підвела очі — в них було щось дивне.
— А якщо… свою? Рідну?
— Ти що, пропонуєш мені твого сина? — Світлана спробувала пожартувати.
— Ні. Яринку.
Світлана завмерла.
— Ти жартуєш.
— Ні. Подумай. Яринці сім. Вона наймолодша, найспокійніша. Ти ж її любиш. Вона тебе обожнює.
Ти ж завжди казала: «Якби в мене була донька, я б хотіла, щоб вона була як Яринка». Ось тобі Яринка.
— Христю… це ж твоя дитина.
— У мене четверо. Я люблю їх усіх до нестями, але… чесно? Я іноді не встигаю. Яринка в мене завжди «четверта», завжди після всіх. А в тебе вона буде єдина.
Перша й остання. І ти їй даси те, що я не можу — час, увагу, спокій, окрему кімнату, подорожі…
Світлана похитала головою.
— Ти не розумієш, що кажеш. Ти не можеш просто так віддати дитину.
— Я не віддаю. Я… передаю. Тимчасово? Назавжди? Побачимо. Але спробувати можна. Вона ж рідна племінниця. Ти її не з дитбудинку візьмеш, ти візьмеш свою.
Світлана мовчала цілий вечір. А на ранок сказала:
— Гаразд. Нехай поживе в мене літо. Побачимо.
Літо минуло як казка.
Яринка приїхала з маленькою валізкою, плюшевим зайцем і очима, повними подиву. Квартира Світлани, де раніше панувала ідеальна тиша, раптом наповнилася сміхом, розсипаним конструктором і запахом дитячих млинців.
— Тьотю Світло, а ми підемо в зоопарк?
— Підемо!
— А купимо мені сукню, як у Ельзи?
— Купимо дві!
— А ти будеш мені казки читати на ніч?
— Кожного вечора.
Яринка обнімала її за шию й шепотіла:
— Я так люблю, коли ти мене забираєш з садочка. Там усі питають: «А хто це в тебе така гарна мама?» А я кажу: «Це моя тьотя Світлана, але вона майже мама».
Світлана розцвітала. Вона записала Яринку на англійську, на танці, на малювання. Купила їй ліжко-машинку, хоча Яринка просила для принцеси. Купила шафу, повну одягу. На роботі хвалилася фотографіями.
Христина дзвонила щотижня:
— Ну як ви там, мої хороші?
— Ми щасливі, Христю! Вона така розумничка!
— Бачиш, я ж казала…
А потім прийшла осінь.
Спочатку дрібниці.
Яринка почала плакати, коли Світлана йшла на роботу.
— Не йди! Я боюся одна!
— Яринко, ти ж у садочку цілий день!
— Але ввечері ти пізно приходиш…
Потім істерики в магазині.
— Я хочу цю ляльку! Зараз! Вона остання!
— Яринко, ми вже три купили цього тижня.
— Ти мене не любиш! Мама б купила!
Світлана купувала.
Потім дзвінки з садочка:
— Світлано Сергіївно, Ярина сьогодні вкусила дитину. І кидалася іграшками.
— Як вкусила?!
— Каже, що то «її місце» було.
Вдома Світлана намагалася говорити спокійно:
— Яринко, не можна кусатися. Це погано.
— А я хочу! Я буду робити, що хочу!
— Ні, не будеш. Ти тепер живеш у мене, і в мене є правила.
— Я хочу до мами!!!
Світлана дзвонила Христині о півночі, шепотіла в трубку:
— Христю… вона не слухається. Я не знаю, що робити. Я кричу. Я плачу. Я не справляюся.
— Світло, ти ж мати тепер. А матері втомлюються. Це нормально.
— Але я не мати! Я тьотя! Я не підписувалася на це щодня!
— Ти підписалася, коли сказала «так».
Зима стала пеклом.
Яринка почала брехати. Красти гроші з гаманця. Кричати на вулиці: «Ви не моя мама! Ви мене вкрали!»
Світлана схудла на сім кілограмів. Під очима з’явилися сині кола. На роботі взяла відпустку за свій рахунок.
Одного вечора, після чергової істерики (Яринка розбила улюблену вазу Світлани й кричала «мені байдуже!»), Світлана набрала Христину.
— Христю. Забирай її. Я не можу. Я зламалася. Я не витримую. Вибач.
Тиша в трубці була довга.
— Ні, — нарешті сказала Христина тихо, але твердо.
— Що «ні»?
— Ні, сестро. Так не вийде. Ти ж сама просила дитину. Я тобі дала. Тепер Яринка — твоя донька. По-справжньому. І ти сама думай, як її виховувати, годувати, любити. Я не заберу назад.
Світлана закричала в трубку:
— Ти що, з глузду з’їхала?! Це твоя дитина!
— Була. Тепер — твоя. Я ж попереджала: це не на літо. Це назавжди. Ти хотіла материнство? Отримуй. Повне. З істериками, з зубними лікарями, з батьківськими зборами, з «ти мене не любиш». Все, як у всіх.
— Христю, я благаю…
— Світло. Послухай мене уважно. Яринка вже три місяці називає тебе мамою. Вона в садочку каже всім, що в неї нова мама. Вона тебе малює на всіх малюнках. Ти вже не тьотя. Ти — мама. І назад дороги немає.
Світлана кинула трубку й розплакалася.
Яринка стояла в дверях, тримаючи плюшевого зайця.
— Ти плачеш, мамо?
Світлана підняла очі. Вперше Яринка назвала її «мамою» при ній.
— Плачу, доню.
— Через мене?
— І через тебе теж. І через себе.
Яринка підійшла, обняла її за шию.
— Вибач, що я погана…
Світлана притисла її до себе й вперше відчула: це її дитина. По-справжньому. З усіма труднощами.
Вона записалася до дитячого психолога. Пішла на курси для прийомних батьків. Почала читати книжки про виховання «складних» дітей.
Вона навчилася не кричати. Навчилася обіймати, навіть коли Яринка штовхає. Навчилася казати «я тебе люблю» навіть у найгірші дні.
Через рік Христина прийшла в гості.
Яринка кинулася до неї:
— Тьотю Христю! Дивись, я вже в першому класі! І я відмінниця! І мама мені купила собаку!
Христина подивилася на Світлану — та стояла струнка, спокійна, з теплими очима.
— Ну що, мамо? — тихо запитала Христина.
Світлана посміхнулася.
— Важко було?
— Дуже.
— Жалієш?
— Ніколи.
Яринка тягнула обох за руки:
— Ходіть, я вам покажу мою кімнату! Я сама прибираю! І мама каже, що я вже доросла!
Христина йшла коридором і шепотіла:
— Вибач, що так жорстко тоді…
— Не вибачай. Ти врятувала нас обох. Мене — від самотності. Її — від того, щоб бути «четвертою».
На кухні Яринка поставила три чашки.
— Я заварю чай! Я вже вмію!
Світлана й Христина сіли поруч і дивилися, як маленька дівчинка старанно наливає окріп.
— Знаєш, — сказала Світлана, — я думала, що материнство — це коли легко й радісно. А воно виявляється тоді, коли ти встаєш о п’ятій ранку, бо в дитини температура, і все одно йдеш на роботу, і все одно посміхаєшся, бо вона тебе чекає.
Христина взяла її за руку.
— Вітаю з материнством, сестро.
— Дякую, що подарувала мені його. Хоч і боляче.
Яринка поставила перед ними чашки.
— Мамо, а тьотя Христина може в нас ночувати?
— Звісно, доню.
— Ура! Я буду спати між вами, як колись у мами вдома!
Вона залізла до них на коліна й обняла обох.
І в той момент Світлана зрозуміла: сім’я — це не тільки ті, хто привів у цей світ. Це ті, хто залишився. Навіть коли було важко. Навіть коли хотілося втекти.
Це ті, хто обрав один одного.
Назавжди.
Віра Лісова
