Оксана стояла біля кухонного столу, тримаючи в руках зім’ятий рушник, який вона щойно використала, щоб витерти останню краплю води з тарілки.
Сонце вже сідало за горизонт, забарвлюючи небо в помаранчеві тони, але в її серці панувала темрява.
“Ні сніданків, ні обідів, більше не буде, я йду,” – прошепотіла вона собі під ніс, повторюючи слова, які збиралася сказати чоловікові. “За ці роки я так і не дочекалася від тебе поваги. І моє ім’я не ‘Принеси, подай’, а Оксана.”
Вона згадала, як все почалося. Багато років тому, в маленькому містечку, де річка петляла між зеленими пагорбами, Оксана зустріла Андрія.
Тоді їй було двадцять два, а йому – двадцять п’ять. Він працював механіком у місцевій автосервісній майстерні, а вона – продавчинею в продуктовому магазині.
Їхня перша зустріч відбулася на ярмарку, де грала весела музика, а повітря наповнювалося запахом смажених ковбасок і свіжого хліба.
“Дівчино, а ви не підкажете, де тут продають найкращі яблука?” – запитав Андрій, підходячи до її прилавка з усмішкою, яка здавалася щирою.
Оксана підняла очі від ящиків з овочами. “Ось тут, біля мене. Свіжі, з нашого саду. Беріть, не пошкодуєте.”
Він узяв одне яблуко, надкусив і кивнув. “Смачне! А як вас звати? Я Андрій.”
“Оксана,” – відповіла вона, відчуваючи, як щоки червоніють.
З того дня вони почали зустрічатися. Андрій був чарівним: приносив квіти, водив на прогулянки вздовж річки, розповідав анекдоти, від яких Оксана реготала до сліз.
“Ти моя принцеса,” – шепотів він їй на вухо. “Я ніколи не дам тобі сумувати.”
Вони одружилися через рік. Весілля було скромним, але радісним. Родичі танцювали під гуцульську музику, а Оксана в білій сукні відчувала себе найщасливішою жінкою на світі.
“Обіцяю любити тебе вічно,” – сказав Андрій, надягаючи їй обручку.
Але реальність швидко змінилася. Після весілля Андрій почав більше працювати, а Оксана залишилася вдома, доглядаючи за господарством.
Спочатку це здавалося нормальним. “Принеси мені каву, кохана,” – просив він увечері, повертаючись з роботи втомленим.
Вона посміхалася і бігла на кухню.
Минали місяці, і прохання ставали вимогами. “Подай мені рушник,” – гукав він з ванни. “Принеси морозиво з холодильника.”
Оксана не помічала, як її ім’я зникало з його вуст, замінюючись на “ей, ти” або просто жестами. Вона намагалася говорити про це. “Андрію, чому ти мене так називаєш? Я ж Оксана.”
Він сміявся. “Та що ти, кохана? Це ж жартома. Не будь такою чутливою.”
Але жарти не були жартами. Через два роки народився син, Петрик. Оксана була в захваті.
“Дивися, який він гарний! На тебе схожий,” – сказала вона Андрію в пологовому будинку.
“Так, класний хлопець. Тепер ти будеш зайнята,” – відповів він, не відриваючись від телефону.
З появою дитини обов’язків побільшало. Оксана вставала о п’ятій ранку, щоб приготувати сніданок. “Доброго ранку, Андрію. Ось твоя кава,” – говорила вона, ставлячи чашку на стіл.
“Дякую. А де моя сорочка? Я запізнююсь,” – бурчав він.
Вдень вона годувала Петрика, прибирала, прала. Увечері – вечеря. “Смачно, як завжди,” – казав Андрій, але без ентузіазму.
“Принеси ще хліба.”
Оксана намагалася знайти роботу, але Андрій заперечував. “Навіщо? Я заробляю достатньо. Твоє місце вдома, з дитиною.”
Вона сумувала за своїм життям. “А пам’ятаєш, як ми гуляли біля річки? Давай поїдемо туди з Петриком,” – пропонувала вона.
“Немає часу. Робота,” – відмахувався він.
Роки летіли. Петрик виріс, пішов до школи. Оксана почала читати книги, мріяти про щось більше. Одного разу вона сказала:
“Андрію, я хочу піти на курси. Стати перукарем, наприклад.”
Він розсміявся. “Навіщо? Ти ж удома потрібна. Принеси краще вечерю.”
Того вечора вона заплакала в подушку. “Чому він не бачить мене? Я не слуга, я людина.”
Але вона залишалася. Заради сина, заради стабільності. “Мама, чому тато завжди кричить?” – запитав якось Петрик.
“Він втомлений, синку. Не звертай уваги,” – відповідала вона, але серце боліло.
Одного разу Андрій повернувся пізно, п’яний. “Де вечеря? Чому не гаряча?” – заревів він.
“Я чекала тебе, але ти не подзвонив. Я Оксана, пам’ятаєш? Не ‘принеси, подай’,” – сказала вона тихо.
“Не мороч мені голову” – крикнув він.
Тоді щось у ній зламалося. Наступного дня вона зібрала речі. “Петрику, ми поїдемо до бабусі на деякий час,” – сказала вона сину.
“А тато?” – запитав хлопчик.
“Він залишиться тут. Нам потрібно подумати.”
Коли Андрій повернувся з роботи, Оксана стояла в коридорі з валізою. “Ні сніданків, ні обідів, ні вечерь більше не буде, я йду,” – сказала вона твердо.
Він здивувався. “Що? Куди? Ти жартуєш?”
“За ці роки я так і не дочекалася від тебе поваги. І моє ім’я не ‘Принеси, подай’, а Оксана.”
Андрій сів на стілець, тримаючись за голову. “Оксана, почекай. Давай поговоримо. Я не хотів образити тебе.”
“Поговоримо? Тепер? Після десяти років? Ні, Андрію. Я втомилася бути невидимою.”
Вона взяла Петрика за руку і вийшла. Двері грюкнули за нею, як крапка в кінці розділу.
На вулиці свіже повітря наповнило її легені. “Мама, куди ми?” – запитав Петрик.
“До нового життя, синку. До бабусі спочатку, а потім – побачимо.”
Вони сіли в автобус, що їхав до села, де жила мати Оксани. Дорога була довгою, петляла через поля і ліси. Оксана дивилася у вікно, згадуючи дитинство.
“Колись я мріяла стати вчителькою,” – подумала вона. “Може, ще не пізно.”
У бабусі їх зустріли теплими обіймами. “Оксанко, що сталося?” – запитала мати, побачивши валізу.
“Я пішла від Андрія, мамо. Він не поважав мене.”
Мати зітхнула. “Я бачила, як ти мучишся. Добре, що наважилася. Залишайся тут, скільки потрібно.”
Наступні дні були сповнені розмов. “Чому ти так довго терпіла?” – запитувала мати за чаєм.
“Заради Петрика. Думала, зміниться. Але ні. Він бачить у мені тільки кухарку.”
“Ти заслуговуєш на краще, доню. Пам’ятаєш, як ти любила малювати? Може, повернешся до того?”
Оксана посміхнулася. “Може. Спочатку влаштуюся на роботу.”
Вона знайшла місце в місцевому кафе – офіціанткою. “Добрий день, що бажаєте?” – говорила вона клієнтам з усмішкою.
“Каву і тістечко,” – відповідали вони.
Там вона зустріла нових людей. Одного разу за барною стійкою сів чоловік на ім’я Роман. “Ви нова тут?” – запитав він.
“Так, тільки почала. Оксана,” – представилася вона.
“Роман. Приємно. Ви з місцевих?”
“З сусіднього села. А ви?”
“Я вчитель у школі. Люблю читати. А ви?”
“Я теж люблю книги. Останнім часом читаю про сильних жінок.”
Вони розговорилися. “Розкажіть про себе,” – запропонував Роман.
Оксана вагалася, але розповіла. “Я щойно пішла від чоловіка. Втомилася від неповаги.”
Він кивнув. “Розумію. Моя дружина померла п’ять років тому. З тих пір сам.”
“Співчуваю.”
“Життя йде далі. Головне – знайти сили.”
З того дня вони зустрічалися частіше. Роман запрошував на прогулянки. “Давай підемо до річки. Там гарно,” – казав він.
“З радістю,” – відповідала Оксана.
Петрик теж звикав. “Мама, Роман класний. Він показав мені, як ловити рибу,” – сказав якось син.
“Радий, що тобі подобається.”
Андрій дзвонив. “Оксана, повертайся. Я змінився,” – благав він.
“Доведеш? Почни з поваги,” – відповідала вона.
Але він не змінювався. “Приїдь, приготуй вечерю,” – казав.
“Ні, Андрію. Я не слуга.”
З часом Оксана записалася на курси перукарів. “Я хочу мати свою справу,” – сказала вона Роману.
“Підтримую. Ти талановита,” – відповів він.
Минали місяці. Оксана відкрила маленьку перукарню в селі. “Добрий день, сідайте,” – говорила клієнткам.
“Оксана, ти чарівниця!” – хвалили вони.
Її життя розквітало. З Романом вони стали парою. “Я поважаю тебе, Оксана. Ти сильна жінка,” – сказав він одного вечора.
“Дякую. Це те, чого я чекала все життя.”
Петрик ріс щасливим. “Мама, я люблю наше нове життя,” – казав він.
Але минуле не відпускало. Одного разу Андрій приїхав. “Оксана, давай помиримося. Заради сина,” – сказав він.
Вона подивилася на нього. “Ні. Я знайшла повагу деінде. Прощавай.”
Він пішов, а Оксана відчула свободу.
Історія Оксани стала прикладом для багатьох. Вона писала в щоденнику: “Життя починається, коли ти наважишся піти від неповаги.”
Олеся Срібна
