У маленькому карпатському селі Верховина, де гори дихають хвойним вітром, а хати стоять під стріхами, наче старі мудреці, жив дідусь Михайло.
Йому було вже за вісімдесят п’ять, але спина ще пряма, очі ясні, а голос гучний, ніби в молодого гуцула на весіллі.
У нього була одна дочка — Марія, якої не стало дуже рано, яка також залишила двох онучок: старшу Оксану і молодшу Світлану.
Оксана вийшла заміж за вчителя, поїхала до Івано-Франківська, має двох дітей і рідко приїздить — раз на рік, на Великдень. А Світлана залишилася з дідом.
Вона доглядала його, готувала, прала, опалювала хату, носила воду з криниці. Коли дідусь захворів, саме Світлана ночами не спала, міряла температуру, варила трав’яні чаї, водила до лікарів у район.
Усі в селі казали: «Світланка — золота дівчина. Без неї дід Михайло давно б на кладовищі лежав».
Але люди — істоти складні. З роками Світлана почала відчувати, що її життя проходить повз. Їй уже тридцять п’ять, а ні сім’ї, ні дітей, ні своєї хати. Усе крутиться навколо діда.
Іноді, коли залишалася сама, вона тихо плакала на кухні: «Господи, коли ж я поживу для себе?»
Одного осіннього вечора, коли дощ стукав по вікнах, а в печі потріскували дрова, дід Михайло покликав Світлану до себе в кімнату.
— Сідай, доню, — сказав він, сидячи в кріслі-гойдалці. — Поговорити треба. Серйозно.
Світлана сіла навпроти, тримаючи в руках чашку з липовим чаєм.
— Що сталося, дідусю? Знову болить щось?
— Ні, ще тримаюся. Але я старий, Світланко. Чую, як та уже за дверима стоїть і кашляє. Треба порядок навести.
Він витяг з-під подушки пожовклий зошит і олівець.
— Я хочу заповіт написати. Сам. Без нотаріуса. Бо в нас у селі так заведено — слово міцніше паперу. Але ти маєш знати.
Світлана кивнула, хоча серце в неї стиснулося.
— Дідусю, не треба про таке говорити. Ви ще довго проживете.
— Проживу стільки, скільки Бог дасть. Але слухай. Хата ця, город, пасіка, усе, що маю — тобі залишиться. Ти мені як дочка була. Все життя мені віддала. Оксана… вона хороша, але далеко. Приїде, поцілує в щоку, подарунок привезе і поїде. А ти тут, зі мною, день у день.
Світлана опустила очі. У грудях щось тепло розлилося, але водночас і важко стало.
— Дякую, дідусю. Але… може, все-таки і Оксані щось залишити? Вона ж теж ваша онука.
— Ні, — твердо сказав дід Михайло. — Вона має чоловіка, квартиру в місті, роботу. А ти — нічого. Тільки мене мала. Тож усе тобі.
Тієї ночі Світлана довго не спала. Вона думала про сестру. Оксана завжди була «міською», гарно вбраною, з освітою. А вона, Світлана, — сільська, з мозолистими руками. І раптом у голові з’явилася думка, тиха, наче шепіт:
«А якщо дід напише тільки на мене… то я нарешті зможу жити. Куплю собі квартиру в місті, поїду кудись, вийду заміж…»
Наступного дня Світлана пішла до сусідки, тітки Ганни, яка колись працювала в сільраді і знала, як правильно оформлювати папери.
— Тітку Ганно, — почала вона тихенько, — а якщо дід хоче заповіт написати… чи треба нотаріуса?
— Треба, доню, — відповіла Ганна. — Саморучний заповіт — це добре, але краще засвідчити. А що, Михайло щось пише?
— Так… каже, усе мені залишити хоче.
Ганна підняла брови.
— Усе тобі? А Оксані нічого?
— Так каже.
— Ну, ти ж справді все життя йому віддала. Заслужила.
Світлана кивнула, але всередині щось гризло.
Через тиждень дід Михайло знову покликав її.
— Світланко, я написав. Ось, подивись.
Він подав аркуш паперу. Там чітким почерком було написано: «Я, Михайло Іванович Ковальчук, заповідаю всю свою рухому й нерухому власність — хату, землю, пасіку, гроші на ощадкнизі — онуці Світлані Михайлівні Ковальчук. Оксані — нічого, бо вона має своє життя».
Світлана прочитала і відчула, як руки затремтіли.
— Дідусю… а може, все-таки Оксані щось? Хоч маленьке?
— Ні, — відрізав дід. — Я вирішив.
Але Світлана не заспокоїлася. Вона почала думати про сестру. Оксана недавно дзвонила, скаржилася, що чоловік втратив роботу, що іпотека душить, що діти хворіють.
І раптом Світлані стало соромно. Вона уявляла, як Оксана приїде на прощання, дізнається про заповіт і скаже: «То ти все забрала собі? За те, що борщі варила?»
Ночами Світлана прокидалася в холодному поту. Їй снилося, що дід стоїть на тому світі перед Богом, а Бог питає: «Чому ти онуку свою обділив?» А дід мовчить.
Нарешті вона не витримала. Одного вечора, коли дід сидів біля печі й читав Псалтир, Світлана сіла поруч.
— Дідусю… поговорити треба.
— Говори, доню.
— Про заповіт.
— Що про нього? Я все вирішив.
— Ні, дідусю. Не все. Я… я не можу так. Якщо ви напишете тільки на мене, то мене совість буде мучити. Аж на тому світі.
Дід Михайло підняв очі й довго дивився на онуку.
— Ти що, Світланко, не хочеш спадщини?
— Хочу. Але не всю. Оксана — теж ваша. Вона хоч і рідко приїжджає, але любить вас. І життя в неї зараз важке. Якщо ви їй нічого не залишите, я собі цього не пробачу. І ви… ви теж не пробачите собі там, нагорі.
Дід мовчав. Потім зітхнув.
— Ти добра душа, Світланко. Завжди була. Я думав, ти рада будеш…
— Рада, дідусю. Але не за рахунок сестри.
Наступного дня дід Михайло покликав сусіда Івана, який мав машину, і сказав:
— Підвези мене до нотаріуса в Косів.
Світлана хотіла їхати з ним, але дід відмовив.
— Сам поїду. Сам усе зроблю.
Він повернувся ввечері втомлений, але спокійний. Покликав Світлану.
— Сідай. Ось, подивись.
Він подав офіційний папір з печаткою. Там було написано: «Заповідаю хату і землю — онуці Світлані Михайлівні Ковальчук. Пасіку, гроші на ощадкнизі та все інше майно — порівну онукам Світлані та Оксані».
Світлана прочитала й заплакала.
— Дідусю… чому ви так?
— Бо ти мене навчила, — тихо сказав дід Михайло. — Я думав, справедливість — це віддячити тому, хто поруч. А ти показала, що справедливість — це не обділити того, хто далеко. Ти права, Світланко. Ні Світлано, мене совість буде аж на тому світі мучити, якщо я так зроблю, як спочатку хотів. Вибачай, що не відразу зрозумів.
Світлана обійняла діда й довго плакала йому в плече.
Через місяць Оксана приїхала. Вона не знала нічого про заповіт, просто відчула, що треба навідати діда. Привезла дітей, гостинців, сміялася, розповідала про місто.
А дід Михайло, сидячи за столом, раптом сказав:
— Оксано, сідай ближче. Я вам обом дещо скажу.
І він розповів усе. Про перший варіант заповіту. Про те, як Світлана відмовилася від усього на свою користь. Про те, як поїхав до нотаріуса й переписав.
Оксана слухала, а потім теж заплакала.
— Дідусю… Світланко… я ж не знала… Я думала, ви на мене сердиті, що рідко приїжджаю.
— Не сердився, — сказав дід. — Просто старий дурень був. А Світланка мене врятувала. Від гріха.
Оксана обійняла сестру.
— Ти найкраща в світі. Я б так не змогла.
— Змогла б, — відповіла Світлана. — Ти просто не була на моєму місці.
З того дня все змінилося. Оксана почала приїжджати частіше. Допомагала грошима, возила діда до лікарів. А Світлана нарешті дозволила собі подумати про себе — записалася на курси крою й шиття в районному центрі, познайомилася з вдівцем Василем, який мав свою хату, але самотнього.
Дід Михайло прожив ще три роки. Не стало тихо, уві сні, навесні, коли бруньки на вишнях уже набухали.
На прощання з’їхалося все село. А коли нотаріус зачитав заповіт, ніхто не здивувався. Усі знали історію про те, як Світлана відмовилася від усього, щоб совість не мучила ні її, ні діда на тому світі.
Після прощань сказала Оксана, — продаємо пасіку, ділимо гроші порівну, а хату залишаємо тобі. Ти тут жила, ти її доглядала.
— Ні, — відповіла Світлана. — Хату продаємо, гроші ділимо. Я поїду до Василя в сусіднє село. А на ці гроші ти іпотеку закриєш, а я собі маленьку квартирку в Косові куплю. І будемо разом приїжджати сюди на літо, як у дитинстві.
Оксана посміхнулася крізь сльози.
— Ти знову за своє. Знову мене вперед ставиш.
— Бо дід нас так навчив, — тихо сказала Світлана. — Совість важливіша за хату.
І вони обійнялися посеред старої верховинської кімнати, де ще пахло дідом Михайлом — , травами й старим деревом.
А вночі, коли всі розійшлися, Світлана вийшла на ґанок. Небо було чисте, зірки великі, як у дитинстві. І їй здалося, що дід стоїть поруч і тихо каже:
— Дякую, доню. Совість моя спокійна. І твоя теж.
Валентина Довга
