У затишному селі на Полтавщині, де хати ховаються за вишневими садами, а річка шепоче старовинні казки, жила Віра Петрівна.
Їй було за сімдесят, волосся сиве, як зимовий іній, а очі – теплі, як літнє сонце. Віра Петрівна була вдовою вже десять років, після того, як її чоловік, дід Петро, пішов на той світ.
Вона сама поралася по господарству: город, кури, коза. Але останнім часом сили покидали її – ноги боліли, руки тремтіли. Донька Наталя з чоловіком Сергієм жили в місті, але щовихідних приїздили.
Одного осіннього вечора, коли листя шурхотіло під ногами, а в повітрі пахло димом від печі, Віра Петрівна сиділа на лавці в кухні.
Вона дивилася, як її зять Сергій ліпив вареники. Руки його, сильні й вправні, швидко формували тісто з картоплею та цибулею. Віра Петрівна раділа, не тому що краще почуватиметься, коли поїсть. Вона насправді була щаслива від того, що є кому про неї подбати.
Серце її зігрівалося від цієї простої картини: зять, як син, готує вечерю.
Сергій приїхав з Наталею рано-вранці. Машина загуркотіла біля хвіртки, і Віра Петрівна вийшла зустрічати.
– Мамо, добрий день! – гукнула Наталя, обіймаючи матір. – Як ти? Не нудьгувала?
– Та як, доню, – зітхнула Віра Петрівна, але очі сяяли. – Кури годувала, город полола. А ви? В місті все гаразд?
Сергій витягував сумки з продуктами: борошно, картопля, сир.
– Теща, привіт! – усміхнувся він, цілуючи її в щоку. – Привезли все для вареників. Знаю, ваші улюблені!
– Ой, Сергію, не треба було. Я б і сама… – почала Віра Петрівна, але він махнув рукою.
– Саме що треба! Ви ж знаєте, я вареники ліплю краще за всіх. Наталя, підтвердь!
Наталя розсміялася:
– Так, мамо, Сергій – майстер. У нього з дитинства талант. Пам’ятаєш, як минулого разу ми з’їли цілу миску?
Вони зайшли в хату. Віра Петрівна сіла за стіл, дивлячись, як Сергій розкладає продукти.
– Сергію, а розкажи, як у вас на роботі? – запитала вона.
– Та нормально, теща. Я ж інженер на заводі, гвинтики кручу. Але сьогодні – вихідний, тож вареники! Наталю, чисть картоплю!
Наталя кивнула:
– Добре, любий. Мамо, а ти що новенького? Сусіди не турбували?
– Та баба Катерина приходила, жалілася на корову. Каже: “Віро, твоя коза молоко краде!” – засміялася Віра Петрівна.
– Ха-ха! Типова баба Катя! – відповів Сергій, мішаючи тісто. – А я от думаю: може, вареники з сиром зробити? Чи з картоплею?
– З картоплею, Сергію. Як мій Петро любив… – зітхнула Віра Петрівна.
Наталя обняла матір:
– Мамо, не сумуй. Тато б радів, що Сергій про тебе дбає.
– Так, доню. Радію я… Є кому подбати.
Сергій глянув на неї:
– Теща, ви – як мама для мене. Мої батьки далеко, тож ви – моя родина. Ліпимо разом?
Віра Петрівна спробувала, але руки тремтіли.
– Ні, синку. Ти ліпи, а я дивитимуся.
І вона сиділа, радіючи не від майбутньої їжі, а від турботи.
Поки Сергій ліпив вареники, кухня наповнилася ароматом. Віра Петрівна почала згадувати.
– Сергію, а пам’ятаєш, як ти з Наталею познайомилися? – запитала вона.
– Звісно! – усміхнувся він, формуючи вареник. – На ярмарку в Полтаві. Вона вареники продавала, а я купив цілу тарілку. Кажу:
“Дівчино, це найкращі вареники в світі!”
Наталя підморгнула:
– А я йому: “То бері мене за дружину, бо рецепт – сімейний!”
– Ха-ха! І взяв! – додав Сергій. – Теща, а ви як з дідом Петром?
Віра Петрівна усміхнулася:
– Ой, то довга історія. Ми в колгоспі працювали. Він тракторист, я – доярка. Одного разу каже: “Віро, виходь за мене, бо без тебе як без рук!” А я: “Петре, спочатку вареники зліпи!” І зліпив – криві, але смачні.
– Як мої! – жартував Сергій, показуючи вареник. – Дивись, теща, цей – для вас!
Раптом Наталя зітхнула:
– Мамо, а чому ти не переїдеш до нас у місто? Там зручно, лікарі поруч.
– Доню, ні. Тут мій дім, могила Петра. А ви приїздіть – і мені добре.
Сергій кивнув:
– Правильно, теща. Ми будемо частіше. Ось, вареники готові до варіння. Наталю, став воду!
Поки вода кипіла, Віра Петрівна продовжила:
– Знаєте, діти, після Петра я думала – кінець. Сама, як палець. Але ви… Сергій, ти як син. Ліпіш вареники – і серце радіє.
– Теща, та що ви! – почервонів Сергій. – Я ж не шеф-кухар. Просто люблю готувати для рідних.
Наталя обняла чоловіка:
– Ти найкращий зять! Мамо, бачиш? Він про тебе дбає більше, ніж про мене!
– Ой, не перебільшуй, – засміявся Сергій. – Теща, розкажіть ще про діда Петра. Він вареники любив?
– Любив! Каже: “Віро, твої вареники – як рай!” А одного разу на весіллі сусідів з’їв двадцять – і животом мучився!
Усі зареготали. Вареники закипіли, і Сергій дістав першу порцію.
– Теща, пробуйте! Гарячі, з сметаною.
Віра Петрівна скуштувала:
– Ммм, смачно! Дякую, синку.
Але радість була не від смаку – від турботи.
Раптом у двері постукали. Зайшла баба Катерина, сусідка.
– Віро, добрий вечір! Чую запах – вареники? – гукнула вона.
– Заходь, Катю! – запросила Віра Петрівна. – Сергій ліпив.
Баба Катерина сіла, оглядаючи Сергія.
– О, зять! Молодець! Мій зять – ледащо. А ти – господар!
Сергій усміхнувся:
– Тьотю Катю, пригощайтеся. Вареник для вас!
– Дякую, хлопче. Віро, щаслива ти – є кому подбати. Мій син у Києві, рідко приїздить.
Наталя налила чаю:
– Тьотю, а розкажіть, як ваші кури?
– Ой, доню, кури – то біда. Одна яйця не несе. Кажу чоловікові: “Іване, ріж!” А він: “Ні, шкода!”
Сергій додав:
– Тьотю, може, я допоможу? Завтра подивлюся на вашу козу.
– Ой, Сергію, золотий ти! – зраділа баба Катерина. – Віро, тримай такого зятя!
Віра Петрівна кивнула:
– Тримаю, Катю. Радію щодня.
Раптом – ще стук. Зайшов дядько Іван, чоловік баби Катерини.
– Добрий вечір! Чую сміх – зайду!
– Заходь, Іване! – запросила Віра Петрівна.
Дядько Іван сів, взяв вареник.
– Сергій, ти майстер! Моя Катя вареники ліпить – як камені. А твої – пух!
Баба Катерина обурилася:
– Іване, мовчи! Твої руки – для пляшки!
Усі засміялися. Сергій налив чарку:
– Дядьку, за здоров’я!
– За зятя! – підняв дядько Іван. – Віро, заздрю тобі. Є турбота.
Віра Петрівна усміхнулася:
– Так, Іване. Радію не від вареників – від серця.
Гості пішли пізно, а Віра Петрівна подумала: “Щаслива я”.
Вночі, коли Наталя пішла спати, Віра Петрівна з Сергієм сиділи на ганку.
– Сергію, не спиш? – запитала вона.
– Ні, теща. Зірки дивлюся. А ви?
– Думаю… Дякую тобі. За вареники, за все.
Сергій зітхнув:
– Теща, та що ви. Після того, як мої батьки померли, ви – моя мама. Пам’ятаєте, як я хворів? Наталя працювала, а ви суп варили.
– Пам’ятаю, синку. Ти тоді казав: “Теща, ви – ангел!”
– Так і є. А тепер я дбаю про вас.
Віра Петрівна зізналася:
– Знаєш, дивлюся, як ти ліпиш вареники – і радію. Не від їжі, а від того, що не сама.
Сергій обняв її:
– Теща, ви ніколи не будете самі. Обіцяю.
Раптом – таємниця. Віра Петрівна шепотом:
– Сергію, є секрет. Петро сказав: “Віро, знайди скарб під вишнею”. Я шукала – нічого.
Сергій здивувався:
– Скарб? Завтра викопаємо!
На ранок Сергій з лопатою пішов під вишню. Наталя і Віра Петрівна дивилися.
– Копай, синку! – гукнула Віра Петрівна.
Сергій викопав скриньку: листи, фото, золота монета.
– Теща, дивіться! Листи від Петра!
Віра Петрівна заплакала:
– “Кохана Віро, люблю тебе вічно”. Ой, Петре…
Наталя обняла:
– Мамо, це скарб любові!
Сергій додав:
– Тепер ми всі разом. Вареники – то дрібниця, головне – турбота.
Вони поснідали варениками, сміялися.
Богдан (сусід) забіг:
– Чув про скарб? Віро, щаслива ти!
– Так, є кому подбати.
І жили вони в мирі, з турботою.
Валентина Довга
