Це була холодна листопадова ніч, коли Настя, тримаючи в одній руці стару сумку, а іншою підтримуючи за пальто, опинилася на порозі батьківського дому.
Вона сподівалася, що стіни, де вона виросла, стануть фортецею, але двері відчинилися лише на довжину ланцюжка.
— Мамо, будь ласка, на вулиці вже мороз, — голос Насті тремтів. — Мені нема куди йти. Антон виставив мене, як тільки дізнався, що я не збираюся… ну, ти знаєш.
Її мати, Любов Іванівна, не поспішала відчиняти. Вона виглядала втомленою, але в її очах читався не жаль, а холодний, розрахунковий переляк. З глибини коридору почувся важкий крок Валери — вітчима, який завжди вважав Настю «додатковим навантаженням».
— Хто там ще в таку пору? — пробасив він. — Любо, я ж казав, нікого не впускати!
Любов Іванівна обернулася до чоловіка, а потім знову на доньку.
— Настю, я ж тобі казала минулого тижня… Тут ситуація складна. Мати Валери, Ганна Петрівна, дала нам цю хату з умовою. Ми тут як на пороховій бочці. Вона щотижня приходить перевіряти, чи не розвели ми тут гуртожиток.
— Мамо, я не гуртожиток! Я твоя дитина! І я скоро сама стану мамою! — Настя майже кричала, намагаючись перекрити свист вітру.
— Ось саме! — Любов Іванівна нарешті відчинила двері, але заступила собою прохід. — Дитина — це галас, це пелюшки, це візити лікарів. Ганна Петрівна, як тільки побачить дитяче ліжко, виставить нас усіх на вулицю за п’ять хвилин.
Вона чітко сказала: живете вдвох, тихо, без зайвих ротів. Я так ризикувати не буду! Мені під старість років на вокзалі опинитися?
— То ти міняєш мене на прихильність свекрухи? На цей будинок? — Настя відчула, як підкошуються ноги.
— Не драматизуй! — Валера висунувся з-за плеча дружини. — Йди до батька дитини, нехай він тебе утримує. Він заварив цю кашу, нехай тепер і розхльобує. А в нас тут своя дисципліна.
Ми цю хату роками вислужували, грядки копали, кожен каприз старої терпіли. І тепер через твою необачність усе втратити? Ну вже ні.
— Валера правий, доню, — додала мати, ховаючи погляд. — Помогти нічим не можу. Іди до Антона. Вимагай, проси, стій під дверима. Він чоловік, він зобов’язаний. А в нас кожен квадратний метр на обліку.
— У нього інша сім’я, мамо! Ви ж знаєте! Він мене просто заблокував! — Настя задихалася від обурення. — Ви зараз виганяєте мене в нікуди. Ви ж самі казали, що Ганна Петрівна вас за людей не тримає, тільки за прислугу!
— Зате в цієї прислуги є дах над головою! — відрізав вітчим. — А ти молода, викрутишся. Не треба було бути такою довірливою. Все, розмову закінчено. Любо, зачиняй, протяг іде.
— Вибач, доню, — прошепотіла мати, і в її голосі Настя почула щось страшніше за гнів — повну байдужість, продиктовану страхом. — Може, десь у знайомих пересидиш… Але сюди не приходь. Ганна Петрівна не має дізнатися, що ти тут була.
Двері захлопнулися. Клацання замка пролунало як постріл. Настя залишилася стояти на темному ганку. Вона дивилася на вікна, де щойно горіло світло, а тепер засмикувалися штори. Її власна мати вибрала роль «тихої невістки» при деспотичній свекрусі замість того, щоб бути матір’ю.
Вона пішла дорогою, навіть не відчуваючи холоду. Всередині все вигоріло. Тепер вона була справді одна. Спадщина, яку так берегли її мати з вітчимом — право жити в чужому домі на правах тіней — виявилася дорожчою за сімейний зв’язок.
Настя зупинилася біля старого зупинного пункту. Вона вперше за вечір промовила тихо: — Ми з тобою ніколи так не вчинимо. Ми будемо вільними, навіть якщо у нас не буде нічого у власності.
Вона ще не знала, куди поїде перший автобус, але знала одне: назад дороги немає. Там, за зачиненими дверима, залишилися люди, які добровільно зробили себе заручниками чужого майна, і їхня самотність у тій хаті була куди страшнішою за її нічну невідомість.
Минуло п’ять років. Час розставив усе на свої місця, перетворивши життя матері та доньки на два паралельні світи: один — крижаний і нерухомий, інший — сповнений боротьби та справжнього тепла.
Світ тіней: Любов Іванівна
У будинку Ганни Петрівни панувала стерильна тиша. Любов Іванівна стояла біля плити. Вона виглядала як тінь самої себе: плечі опустилися, волосся повністю посивіло.
Валера сидів поруч у кріслі, втупившись у телевізор на мінімальній гучності — Ганна Петрівна не терпіла шуму.
— Валєро, може, дізнаємося, як там Настя? — пошепки запитала Любов Іванівна, коли свекруха відійшла. — П’ять років пройшло. Я вчора бачила на ринку жінку, схожу на неї з візочком…
— Мовчи вже! — шикнув Валера, озираючись на двері. — Хочеш, щоб мати почула? Ми свій вибір зробили. Ти ж знаєш: один скандал — і ми на вулиці. Настя молода, вижила якось. А нам тут доживати треба. Натирай давай, бо зараз перевірка буде.
Любов Іванівна дивилася на своє відображення в зеркалі. Вона отримала те, за що боролася: дах над головою, прописку в центрі та дорогий посуд. Але в цьому відображенні вона бачила лише стару, самотню жінку, яка боялася власного дихання.
Вона була заручницею цих стін, прислугою при речах, які ніколи не стануть її власними.
Світ світла: Настя
На іншому кінці міста, у маленькій орендованій квартирі, пахнуло печивом і яблуками. Настя застеляла ліжко, поки маленький Матвійко намагався наздогнати кота.
Перші два роки були пеклом: притулки для жінок, випадкові підробітки, безсонні ночі з немовлям на руках у кімнаті, де зі стелі сипалася штукатурка.
Але Настя мала те, чого не було в її матері — свободу. Вона вивчилася на онлайн-курсах, почала працювати віддалено, і крок за кроком вибудувала свій світ.
Пролунав дзвінок у двері — прийшла Олена, та сама подруга, яка колись не відвернулася і допомогла з першим житлом.
— Настю, дивись, що я принесла! — Олена поставила на стіл коробку. — Нова сковорідка, крута, з антипригарним покриттям!
Настя засміялася, дивлячись на подарунок. — Дякую, Оленко. Знаєш, я тепер до посуду ставлюся просто: якщо він служить мені — це добре. Якщо я маю служити йому — на смітник.
— Ти досі про них згадуєш? — тихо запитала подруга.
— Рідко. Знаєш, що найстрашніше? Я не тримаю зла на маму. Мені її шкода. Вона думає, що володіє спадщиною, а насправді це спадщина з’їла її життя. Вона живе в музеї Ганни Петрівни, а я живу у своєму домі. Нехай він орендований, але тут можна сміятися, бігати й навіть — о жах! — залишити немиту чашку в раковині.
Фінал
Одного дня Любов Іванівна все ж таки наважилася пройти повз дитячий майданчик, де, за чутками, гуляла Настя. Вона побачила доньку здалеку: Настя була яскравою, впевненою, вона кружляла маленького хлопчика, і їхній сміх розлітався парком.
Мати хотіла підійти, але зупинилася. Вона глянула на свої руки — порепані від мийних засобів, якими вона щодня чистила чужі каструлі. Вона зрозуміла, що їй немає чого сказати. Вона принесла своє материнство в жертву «стабільності», і тепер ця стабільність стала її нестерпною.
Настя помітила знайому постать біля паркану. Вона на мить завмерла, зустрівшись поглядом із матір’ю. У цьому погляді не було ненависті — лише глибокий, сумний спокій. Настя легенько кивнула, взяла сина за руку і пішла в інший бік.
Вона вибрала життя. Мати вибрала гарну хату і чоловіка з свекрухою. Кожна з них отримала те, що вважала ціннішим, але тільки одна з них була по-справжньому вдома.
Віра Лісова
