— Ні, я не заспокоюся! — її голос задзвенів. — Твоя мама продала свою квартиру й віддала гроші твоїй сестрі. За логікою, усі клопоти тепер мають лежати на Марині та її чоловікові, а не на нас!
Сонячне світло, що просочувалося крізь жалюзі, не приносило радості. У повітрі змішалися запахи вареної картоплі, лаванди з маленького саше в комоді та ледве вловимий аромат старості — лікувальні трави й мазь для суглобів.
Людмила Петрівна сиділа у своєму кріслі біля вікна, мов тінь. Її руки, тонкі й прозорі, немічно лежали на підвіконні. Вона дивилася у вікно, але бачила не дітей, які гралися у дворі, а свою колишню квартиру на іншому кінці міста — світлу, простору, з видом на парк, де прожила сорок років.
Та квартира давно продана, щоб оплатити дорогу операцію, про яку, здавалося, тепер усі забули. Залишився лише переїзд до доньки Марини та її родини, а потім — до сина.
Марина й Олексій між собою вирішили, що мати житиме по місяцю у кожного з них. З кухні долинали приглушені голоси. Розмовляли її син, Олексій, та його дружина, Інна.
— Знову? — різко кинув Олексій. — Знову прийшла космічна платіжка за світло! Мама весь день тримає увімкнений коридор і телевізор.
— То скажи їй сам, — рівно й холодно відповіла Інна. — Це ж твоя мама, Олексію. Тобі й розв’язувати такі питання. До того ж ти міг вкрутити більш економні лампи.
— Інно, ну що я їй скажу? Вона ж літня людина, забуває…
— Значить, нагадуй або плати зі своїх. Я не збираюся покривати додаткові витрати лише тому, що в когось із віком проблеми з пам’яттю…
Людмила Петрівна знітилася. Так, вона й справді забувала. Її світ звузився до цієї кімнати й телевізора, що створював ілюзію життя, наповнюючи тишу голосами. Вимкнути його означало залишитися сам-на-сам із гнітючою порожнечею та власними думками.
Олексій важко зітхнув і вийшов із кухні. Пройшов повз матір, навіть не глянувши — лише кинув на ходу:
— Мамо, зі світлом будь уважніша, гаразд? Рахунки приходять надто великі, — і зник у своїй кімнаті.
Людмила Петрівна відчула тонкий докір образи. Колись він сідав поруч, розпитував, обіймав. Тепер же він був натягнутою струною — вічно втомленим, роздратованим. Увечері грянула справжня буря. Коли Людмила Петрівна піднялася з крісла, світ у неї перед очима хитнувся. Вона вчепилася за етажерку, але та не витримала, і кришталева ваза з дзвоном розлетілася підлогою.
Першою у кімнату влетіла Інна. Окинувши поглядом осколки й зблідлу свекруху, вона різко вигукнула:
— Людмило Петрівно! Ну що ж ви?! Це ж пам’ять про мого батька! Я ж просила: кличте, якщо щось потрібно!
У цей момент увірвався Олексій, а слідом — Марина, донька Людмили, яка якраз забігла в гості.
— Мамо, з тобою все гаразд? — кинулася до неї Марина.
— Я… просто голова запаморочилась, — прошепотіла мати.
— Знову голова? — втрутилася Інна, сперши руки в боки. — Олексію, тобі давно вже час серйозно поговорити з мамою і Мариною. Так більше не може тривати! Постійно то світло, то ліки, то тепер ваза. Я втомилася жити у постійному напруженні.
— Інно, заспокойся, — спробував втрутитися Олексій.
— Ні, я не заспокоюся! — її голос задзвенів. — Твоя мама продала свою квартиру й віддала гроші твоїй сестрі. За логікою, усі клопоти тепер мають лежати на Марині та її чоловікові, а не на нас! Ми допомагаємо, як можемо, але я не збираюся постійно розгрібати наслідки кожного її запаморочення.
Запала тиша. Марина, тримаючи матір за руку, підвела на невістку здивовані, розширені очі.
— Тобто як це? — тихо запитала Марина. — Мама — наша спільна мама. І моя, і Олексія.
— Саме так, — парирувала Інна. — Спільна. Але жити вона повинна у тебе, Марина. І не місяць через місяць, а щодня. Ти головна у догляді. А мій чоловік — лише син, який повинен допомагати по дрібницях, а не розв’язувати всі проблеми. Він і так заробляє на всю родину, а тепер ще й на твою маму… вибач, на вашу спільну маму, має відраховувати? Я не погоджуюся з таким розподілом обов’язків.
Олексій стояв, винувато опустивши голову. Він був затиснутий між дружиною, з якою будував майбутнє, і матір’ю, яка його виховала.
— Інно, це ж мама… — тихо промовив він.
— І вона зробила свій вибір, продавши квартиру та переїхавши до дочки, — різко перебила Інна. — Тож і відповідальність за цей вибір лежить на дочці. А ти, вибач, лише син. Твій обов’язок — дзвонити, навідувати, привозити фрукти, а не селити її у нас, оплачувати зайві кіловати та збирати осколки дорогих ваз.
Людмила Петрівна подивилася на сина, і в її очах з’явилася туга та почуття провини за те, що сталося.
— Досить! — раптом голосно вигукнув Олексій. — Досить, Інно! Я не дозволю говорити про мою матір у такому тоні. Так, вона живе з Мариною. Але це не робить її проблему лише проблемою Марини!
— А мої проблеми? — спалахнула Інна. — Проблеми нашої сім’ї? Наші сварки через гроші, через твій вічний поганий настрій? Тобі здається, мені легко? Я теж хочу спокійного життя! — додала вона, розвернулася й вийшла, гучно грюкнувши дверима в спальню.
Марина тихо заплакала, обіймаючи матір. Олексій присів на корточки й мовчки почав збирати осколки вази.
— Пробач, сину, — прошепотіла Людмила Петрівна. — Я не хотіла бути тягарем.
— Мовчи, мамо, усе гаразд, — сказав він, але в його голосі не було впевненості.
Наступні дні у квартирі панувала тиша. Інна не розмовляла ні з ким, крім свого п’ятирічного сина Степана. Олексій рано виходив на роботу і повертався пізно. Марина, яка зазвичай приходила після роботи, щоб допомогти з вечерею та побутом, тепер почувалася у цьому домі незваною гостею.
Одного вечора, коли Людмила Петрівна лягла спати, Олексій зайшов у кімнату до сина. Степан грався на килимі машинками.
— Тату, а чому бабуся Люда весь час сумна? — запитав хлопчик, не відриваючи погляду від іграшок.
— Вона… вона просто втомилася, синочку… — тихо відповів батько.
— А мама сказала, що бабуся нам усім життя зіпсувала. Це правда?
Серце Олексія стислося. Він присів поруч із сином.
— Ні, Степане, це неправда. Бабуся дуже добра. Просто вона стала старшою, і їй потрібна наша допомога.
— А чому мама сердиться?
— Бо… бо всі трохи втомилися, — чесно зізнався Олексій.
Вийшовши з кімнати, він натрапив у коридорі на Інну. Вона стояла, з видимою втомою на обличчі.
— Інно, нам потрібно поговорити, — тихо сказав він.
Подружжя сідло на кухні й заварило чай. Мовчання було напруженим.
— Я не хочу, щоб мій син ріс в атмосфері неприязні до власної бабусі, — першим почав Олексій.
— А я не хочу, щоб мій чоловік розривався на частини і відчував провину двадцять чотири години на добу, — відповіла Інна, голос її тремтів. — Я розумію, що вона твоя мама. Я не безсердечна, але бачу, як це тебе виснажує, і не знаю, що робити…
Олексій відкинувся на спинку стільця. Вперше він побачив у словах дружини не егоїзм, а відчайдушну спробу захистити їхню сім’ю.
— Ти маєш рацію, — тяжко видихнув чоловік. — Я взяв на себе надто багато і при цьому удавав, що все нормально, а потім зривався на тобі. Пробач.
Інна подивилася на чоловіка, і її погляд став м’якшим.
— Мені не потрібні твої вибачення. Домовимося: зателефонуємо Марині та її чоловікові, обговоримо все, як дорослі. Вона продала квартиру твоєї мами, тож мусить тримати її у себе, а ти будеш навідувати.
Наступного тижня відбулася та сама важка розмова. Разом із Мариною прийшов і її чоловік Дмитро, спокійний та розсудливий чоловік. Всі сіли за стіл у вітальні. Людмила Петрівна нервово перебирала край свого пледа, сидячи у кріслі. Вона боялася, що через неї діти остаточно посваряться.
Першою заговорила Інна. Але цього разу її тон був не звинувачувальний, а діловий.
— Я вважаю, ми всі любимо Людмилу Петрівну і хочемо для неї найкращого. Але нинішня ситуація нездорова. Їй важко, Олексій на межі зриву, я постійно на нервах, а Марина з Дмитром несуть основне фізичне навантаження. Розподілимо відповідальність чесно.
Марина, яка завжди була м’якша й поступливіша за брата, розуміюче кивнула головою.
— Я згодна. Я готова доглядати маму, це мій обов’язок як дочки, з якою вона живе, але фінансово ми з Дімою не потягнемо всі її витрати, особливо ліки…
— Ми готові допомогти, — сказав Дмитро. — Але потрібен чіткий бюджет. Ми можемо оплатити сиділку на кілька годин на день, щоб у Марини був відпочинок.
— Який відпочинок? — усміхнулася Інна. — Ви квартиру Людмили Петрівни прибрали до рук. Вам і відповідати за неї. Чому ми повинні ділити з вами витрати? Забирайте її назад!
Марина здивовано подивилася на жінку, але потім кивнула. Людмила Петрівна, слухаючи це, тихо розплакалася.
— Діти, пробачте стареньку, я не хотіла бути яблуком розбрату…
— Мамо, ти не яблуко розбрату, — підійшла до неї Марина й обійняла. — Ти наша мама. Все добре. Давай краще зберемо речі й поїдемо додому.
— Не ображайся на нас, — промовила Інна, вирішивши, що варто розставити всі крапки над «і». — Але я вважаю, що так буде справедливо. Ми готові брати Людмилу Петрівну до себе на вихідні раз на місяць, але не більше. Її утримання — серйозний удар по нашому бюджету. Ми не можемо собі цього дозволити.
Марина задумливо похитала головою. Вона хотіла б образитися, засумніватися, можливо, навіть почати суперечку, але розуміла, що Інна має рацію. У свій час вони з чоловіком самі взяли на себе відповідальність за матір разом із квартирою. Тому Інна мала повне право тепер вимагати дотримання всіх домовленостей, і сперечатися з цим не мало жодного сенсу.
