— Ні, я нічого не забула. Чудово пам’ятаю, як ти побіг за молодою красунею, забувши про все на світі, — всміхнувшись, промовила колишня дружина.
— Дурниць не кажи! Як це — ти мене не пустиш назад? Мене! — Віталій зі здивованим обличчям стояв у дверях своєї колишньої квартири.
— Дурницю кажеш зараз ти. І чого приперся, га? Де це написано, в яких таких законах, щоб чоловіки, натішившись досхочу на стороні, мали хоч якесь право повертатися до колишніх дружин? — здивувалася Ліліана.
— Лілько, не дурій. Пустиш мене назад, нікуди не дінешся! — наполягав Віталій. — Ти що, вже забула все?
— Ні, я нічого не забула. Чудово пам’ятаю, як ти побіг за молодою красунею, забувши про все на світі, — всміхнувшись, промовила колишня дружина.
— Ти говори, та думай! — Віталій випрямився. — Я тобі законний чоловік…
— Був! — з неприхованою радістю крикнула жінка.
— Ну це недовго виправити. Повторюю — я твій чоловік, із яким прожито майже двадцять років. У нас двоє дітей — цього ти викреслити з нашого життя ніяк не можеш. Отож, не дурій давай, а накривай-но на стіл. Будемо моє повернення відзначати.
Віталій заніс велику валізу та спортивну сумку всередину квартири, незважаючи на протести Лілі.
— Забула, чия це квартира? — критично оглядаючи себе в дзеркалі в передпокої, суворо спитав Віталій.
— Ні, з чого б це мені забувати? Це наша спільна квартира, яку я зараз намагаюся продати, щоб поділити гроші між нами. Ти ж сам так хотів, коли йшов, — нагадала колишньому чоловікові Ліліана. — Вимагав, наполягав, що це треба зробити швидко.
— Ну не продала ж іще. І слава Богу! Тепер уже й не потрібно продавати. А квартира ця моя, зрозуміло тобі? — впевнено промовив Віталій.
— Наша.
— Ні, моя! І ти це чудово знаєш, люба, тому не пускати мене сюди не маєш жодного права.
— Ми ж її в шлюбі купували, — здивувалася Ліля, уже встигши забути нахабну вдачу свого колишнього чоловіка.
— Ти ще скажи, що ти теж вкладалася в її купівлю, — цинічно всміхнувся він. — Прям усю свою мізерну зарплату віддавала. Не сміши! Не було б мене поруч, ти зі своєї зарплати рядової бухгалтерки навіть конуру собачу не змогла б купити. А я хорошу посаду вже тоді на нашому заводі обіймав. І гроші пристойні завжди приносив тобі. От ми й вирішили колись, що треба з твоєї кімнатки в комуналці в нормальну квартиру переїжджати. І купили цю квартиру. Забула?
— Ні, не забула. З пам’яттю в мене все чудово. Та тільки гроші від здачі, а потім і продажу моєї кімнати сюди й були вкладені. Тож не треба мені тут про різницю в наших зарплатах розводити. Я теж рахувати вмію.
— Овва, як ти заговорила! Ти подивися, яка смілива стала без мене, розперезалася, — невдоволено зсунувши брови, суворим тоном промовив Віталій.
— Послухай, якщо тобі ніде жити, винайми кімнату або йди в готель, раз козиряєш тут своїми доходами. Квартиру продам і все, більше нас нічого не пов’язує. А от жити ми разом не будемо, — обурено промовила Ліля, з подивом дивлячись на Віталія.
— Ще як будемо! І не сперечайся. А діти наші нам ще спасибі потім за це скажуть, — поставив Лілю перед фактом Віталій.
— Не скажуть. Вони на моєму боці. А з тобою навіть розмовляти не хочуть, — із задоволенням констатувала Ліліана.
— Зрозуміло… Ти їх налаштувала проти мене, проти батька рідного! Зовсім без мене ви тут розперезалися, порядок забули. Ну я швидко його наведу, — пообіцяв колишній.
— Навряд чи, — запевнила його жінка. — Даремно ти це все затіяв, Віталію. Якщо тебе Машка вигнала, то тут тобі теж нічого не обломиться. Прощати я тебе не збираюся, жити більше з тобою не буду, та й абсурд це повний. Ми з тобою розлучилися, і в мене вже інше життя.
— Що? У тебе інше життя? Та не сміши ти мої сивини! Ти себе в дзеркалі давно бачила? Лільок, ти й у молодості-то красою не сяяла, і це я ще м’яко висловився. А вже зараз, у сорокаріччя, і поготів! Сказала б мені спасибі, що поряд із гідним чоловіком старість свою зустрінеш, — вражав Віталій своїм цинізмом.
— І тим не менше, я наполягаю на тому, що в мене є особисте життя, яке тебе тепер зовсім не стосується, — спокійно парирувала Ліля.
— Ну яке особисте життя? Що ти верзеш? Я тебе двадцять років тому з жалю в дружини взяв. Пожалів. Ощасливив тебе, можна сказати. А ти невдячна, хоч би раз мені за це спасибі сказала. Так і сиділа б у дівках, — продовжував ображати колишню дружину Віталій.
— О, ну звісно! Усе, знову у своєму амплуа — всесвітній благодійник, покровитель і добродій! На улюблену тему заскочив. А я вже встигла забути, як ти вмієш себе коханого нахвалювати.
— Ліль, ну годі, га? Давай уже видихни і починай радіти, що чоловік до тебе повернувся. Отже, не все в тобі погане. Хороша дружина ти — ось що це означає! — Віталій широко всміхнувся їй, поправляючи своє кучеряве густе волосся.
Ліліана аж розсміялася, дивлячись у цей момент на нього.
— Не діють на мене твої чари, майстре спокус! Усе, можеш розслабитися й не витрачати даремно сили й час.
— Ти що, справді вирішила решту життя в самотності доживати? Але ж ми з тобою ще такі молоді й могли б непогано прожити другу половину нашого життя. Подорожувати, наприклад. Як ти на це дивишся? Виїжджати на море, хочеш? Або ще кудись далі, раз, а то й двічі на рік. Діти в нас з тобою вже дорослі, отримую я добре, тож зможемо собі це дозволити. Подружки ще заздрити тобі будуть. Або будинок купимо за містом. Квартиру цю продамо й купимо. Лільок, як тобі ідея? Діти, онуки, коли з’являться, — усі будуть до нас приїжджати. Ну, подумай, від чого ти відмовляєшся.
— Так собі ідея. Хоча все це ти можеш здійснити й без мене, з якоюсь іншою жінкою.
— Не треба мені ніякої іншої. У мене дружина є, законна, — уперто наполягав Віталій.
— Я тобі не дружина! Відчепися ти від мене! От причепився.
— Я їсти хочу, — чоловік безцеремонно пройшов на кухню. — Давай годуй мене й ламатися закінчуй. Оцінив я вже ступінь твоєї образи, але всьому є межа, знаєш! Досить!
Віталій навіть встиг подивитися, що в Ліліани в каструлях. Але в цей час задзвонив мобільний.
— Так, — відповіла жінка й усміхнулася. — І я рада тебе чути. Приїжджай, звісно! Тільки мушу тебе попередити — тут одна непередбачувана обставина виникла. Так, він. Як ти й припускав.
— Це хто ще тобі телефонує? — ревниво спитав колишній чоловік.
— Це мій улюблений чоловік, — спокійно відповіла Ліліана.
— Ой, тільки не треба! Не сміши мене! Кому ти потрібна! Якщо тільки якийсь пройдисвіт через квартиру зазіхнув на тебе. Але нехай має на увазі — ця квартира моя! — загорлав Віталій.
— Який ти смішний! Багач із половиною двокімнатної квартири. А кому я потрібна, ти скоро дізнаєшся. Він їде зараз сюди, до мене.
— Припини цей цирк, Лілько. Ти мене вже втомила! Напевно, це одна з подруг твоїх телефонувала, а ти мені тут брешеш про мужика. Нікому ти не потрібна! — глянув на усміхнену жінку Віталій.
— Ну, ну… Тіш себе ілюзіями.
— Май повагу до чоловіка, — суворо сказав Віталій.
За двадцять хвилин у двері подзвонили.
— Я сам! Сам відчиню, це моя квартира! — крикнув Віталій і рвонув у передпокій.
Яке ж було його здивування, коли в дверях він побачив свого безпосереднього начальника, заступника директора заводу, на якому Віталій працював багато років провідним інженером.
— О, Дмитре Івановичу! Яка несподівана, але приємна зустріч! Проходь, проходь давай! Радий бачити. А ти що це до мене додому вирішив навідатися? Невже посаду якусь нову хочеш мені запропонувати, га? — широко всміхаючись, запитав чоловік. — То про таке можна й у робочому кабінеті поговорити. Ось, Ліля, бачиш, як мене цінує начальство! Додому їде, щоб поговорити про роботу.
— А я не до тебе. І, наскільки мені відомо, ти, Віталію, тут уже рік як не живеш. Тож посунься й дай мені пройти.
— Не до мене? — змінився на обличчі Віталій. — Ти жартуєш зараз, Дмитре Івановичу? А до кого ж тоді, якщо не до мене, провідного інженера? Не до неї ж — рядової спеціалістки, сірої мишки з бухгалтерії?
Віталій розгублено подивився на колишню дружину.
— Так, я приїхав до коханої жінки. Здрастуй, Ліленько, — при цих словах Дмитро Іванович обійняв колишню дружину Віталія і навіть поцілував її в щічку.
— До неї? — оторопів чоловік, бачачи, як його начальник милується з колишньою дружиною.
— Так, до неї. Я їй зробив пропозицію, і Ліліана відповіла мені згодою, за що я їй безмежно вдячний.
Дмитро Іванович і колишня дивилися одне на одного закоханими очима.
— Та ви що? Розігруєте мене тут? — не вірив у те, що відбувається, Віталій.
— Ні, чому ж. Я вдівець, уже три роки як. А Лілечка розлучена. Я, Віталю, вже давно звернув увагу на твою дружину, завжди захоплювався нею. А коли дізнався, що ти її кинув, не став чекати. І тепер ми разом.
— Не може бути! — не вірив приголомшений Віталій.
— Може, може. А ти поводься шанобливо. Не забувай, що перебуваєш у присутності безпосереднього начальника та його майбутньої дружини. Давай-но бери в руки свої валізи й чеши звідси.
— А… — спробував щось сказати Віталій.
— А будеш обурюватися й права свої качати, я тебе звільню. Так, ось так. Знайду за що, вже повір мені.
— Як же… А квартира? Моя… наша?
— Квартиру Ліля продасть, вона нам із нею не знадобиться. Ми будемо жити в моєму будинку. Гроші тобі віддасть з продажу, як ви домовилися при розлученні. Але зараз тобі, Віталію, тут робити абсолютно нічого. Тож не влаштовуй сцен, ти ж розумієш, що цим тільки гірше собі зробиш. Так, і про нову посаду забудь. Не вартий ти її. Підвести можеш будь-якої миті.
Віталій вийшов із валізоюзі свого колишнього під’їзду й пішов шукати собі притулок. Він поки що не знав, куди йому йти. У голові все плуталося, не вірилося в те, що сталося. У його свідомості зараз була тільки одна думка — що їхній заступник знайшов у його Лільці, яка мала сидіти й чекати назад додому його, Віталія. Отак питання.
