— Нічого ми тут робити не будемо, бо це не наша квартира, — сказала Аліна.
Голос її був рівний, але в ньому бриніла сталь, яку Сергій чув уперше за три роки шлюбу.
— Чому я маю вкладатися в чужу квартиру? Твоя мама сама сказала, що це її власність. От і виходить, що я тут ніхто. А якщо з’явиться дитина — вона теж буде тут ніхто.
Сергій з матір’ю, пані Ольгою, завмерли. Чашка чаю в руці Сергія зупинилася на півдорозі до губ, а пані Ольга, яка щойно розкладала на столі пиріжки з капустою, різко відклала ложку. Кухня, де пахло свіжим тістом і борщем, раптом стала тісною, ніби стіни наблизилися на два кроки.
— Аліно… — Сергій нарешті опустив чашку, голос тремтів. — Ти серйозно? Ми ж… ми ж сім’я.
Аліна стояла біля вікна, склавши руки . За склом дощ стікав тонкими струмками, відбиваючи її обличчя — бліде, з тонкими губами, стиснутими в лінію.
— Сім’я? — перепитала вона з гіркою іронією. — Сім’я живе у своїй хаті, Сергію. А ми тут… постійні гості. Ти ж чув, що сказала твоя мама. Її квартира. Її правила. Її ключі від усіх шаф.
Пані Ольга різко встала. Хустка зсунулася на плече, відкриваючи сиве пасмо.
— Дівчино, ти що, мене звинувачуєш? — голос літньої жінки тремтів від обурення. — Я ж для вас стараюся! Борщ зварила, прання перепрала, навіть твої мереживні трусики погладила, хоч і не просила ніхто!
— Мамо, тихо! — Сергій підняв руку, ніби зупиняючи бурю. Він зробив крок до Аліни, але та відступила, притулившись до підвіконня.
— Я не звинувачую, — Аліна говорила спокійно, але кожне слово падало, як камінь. — Я просто кажу, як є. Ми тут чужі. І якщо в нас буде дитина… вона теж буде чужою. Бо все належить тобі, Ольго Петрівно. А ми… ми просто терпимо твої правила, твої коментарі, твої «я ж краще знаю».
Сергій провів рукою по волоссю. Очі блищали від розпачу.
— Аліно, ну як ти можеш так? Ми ж планували… купити щось своє. Я ж працюю, відкладаю…
— Відкладаєш? — Аліна гірко всміхнулася. — Ти відкладаєш на мамину пенсію, на її ліки, на ремонт її балкона. А на наше? На дитячу кімнату? На колиску, яка не стоятиме в коридорі, бо «тут прохід»?
Пані Ольга відкрила рота, але слова не йшли. Вона повільно опустилася на стілець, стискаючи край хустки.
— Я… я не знала, що ти так думаєш, — пробурмотіла вона, дивлячись у підлогу.
Сергій подивився на матір, потім на дружину. Плечі опустилися.
— Аліно… давай поговоримо. Без криків. Без звинувачень. Тільки ми троє.
Аліна кивнула, але не рушила з місця. Дощ за вікном посилився, а в квартирі запала тиша — густа, як молоко.
Через годину вони сиділи за кухонним столом. Пиріжки охололи, борщ стояв неторканий. Сергій налив усім чаю — звичний ритуал, який зазвичай заспокоював, але сьогодні чашки тремтіли в руках.
— Давай по порядку, — почав Сергій. — Я розумію, що тобі важко. Але ми ж не назавжди тут. Я справді відкладаю. Ось, дивись, — він дістав телефон, відкрив банківську програму. — Двадцять сім тисяч. За пів року. Ще пів року — і буде перший внесок на іпотеку.
Аліна подивилася на екран, але очі її залишалися холодними.
— Двадцять сім тисяч? — перепитала вона. — Сергію, ти знаєш, скільки коштує однокімнатна на околиці? Двісті п’ятдесят. А ми з тобою заробляємо… скільки? Сорок п’ять разом? І з них половина йде на твою маму.
— Не половина! — втрутилася пані Ольга. — Я ж не жебрачка! Я свою пенсію маю! Тринадцять тисяч!
— І ще п’ятнадцять на ліки, — тихо додала Аліна. — І п’ять на комуналку. І три на продукти. І ти, Сергію, ще й премію віддаєш, бо «мама ж одна».
Сергій зітхнув.
— Вона ж справді одна. Батька нема, сестра в Польщі…
— А я? — Аліна підняла очі. — Я теж одна. Мої батьки в селі, на півтори тисячі пенсії. Я сама себе витягла — на двох роботах, на гуртожитку, на кредитах за навчання. І тепер я маю жити в чужій квартирі, де мене щодня нагадують, що я «прийшла»?
Пані Ольга стиснула губи.
— Я ж тебе не виганяю! Я ж добра до тебе! Пекти навчила, борщ варити…
— Ти мене навчила, як ти хочеш, — перебила Аліна. — А я хочу по-своєму. Я хочу, щоб мій чоловік приходив додому, а не до мами. Я хочу, щоб дитина кликала «бабуся», а не «хазяйка квартири».
Сергій потер скроні.
— Аліно, ти перебільшуєш. Мама ж не…
— Не що? — Аліна повернулася до пані Ольги. — Скажіть, Ольго Петрівно, ви б віддали нам цю квартиру? Записали б на Сергія? Чи хоча б на нас обох?
Пані Ольга завмерла.
— Це… це моя квартира. Я її заробила. Тридцять п’ять років на заводі…
— І ми поважаємо це, — кивнула Аліна. — Але тоді не кажіть «наша сім’я». Бо сім’я — це коли все спільне. А тут… тут я наймичка. Заробляю, прибираю, терплю, а в підсумку — нуль.
Сергій встав, пройшовся кухнею.
— Добре. Давай по-іншому. Ми знімаємо квартиру. Зараз. Я беру кредит, ти береш другу роботу. Мама залишається тут.
— І ти її кинеш? — Аліна подивилася прямо. — Ти ж не зможеш. Ти щовечора дзвонитимеш, щовихідного приїжджатимеш, а потім… повернешся. Бо «мама захворіла». І ми знову тут.
Пані Ольга раптом встала.
— Я піду, — сказала вона тихо. — Прогуляюся. Ви… поговоріть.
Вона взяла сумку, хустку поправила і вийшла. Двері зачинилися з тихим клацанням.
Сергій сів навпроти Аліни.
— Я не знав, що тобі так важко, — сказав він. — Я думав… ми разом, значить, усе гаразд.
— Ти не питав, — відповіла Аліна. — Ти просто робив, як завжди. Як тебе мама навчила. «Сім’я — це коли всі разом». Але твоя сім’я — це ти і мама. А я… причіп.
— Ні! — Сергій взяв її руку. — Ти моя дружина. Я тебе люблю.
— Докажи, — сказала Аліна. — Зроби вибір. Не словами. Діями.
Він мовчав. За вікном дощ стихав, залишаючи на склі калюжі відбитків.
Наступного дня пані Ольга прийшла з магазину з двома пакетами. Поставила на стіл.
— Я купила фарш, — сказала вона. — І цибулю. І моркву. Будемо котлети робити. Разом.
Аліна подивилася на неї.
— Я не буду, — сказала вона. — Я йду на співбесіду. Другу роботу. Ввечері.
— Куди? — здивувався Сергій.
— В кафе. Офіціанткою. Плюс п’ятнадцять тисяч. Щоб швидше назбирати на своє.
Пані Ольга відкрила рот, але нічого не сказала. Просто почала розкладати продукти.
Тижні минали. Аліна приходила додому о півночі, падала в ліжко, вставала о шостій. Сергій брав понаднормові. Пані Ольга готувала, прала, але вже не коментувала. Мовчки ставила тарілку, мовчки забирала.
Одного вечора Аліна принесла конверт.
— П’ятдесят тисяч, — сказала вона. — Мої заощадження. Плюс твої двадцять сім. Плюс я позичила в подруги. Разом — вісімдесят. Можна внести за маленьку студію в новобудові. На околиці. З ремонтом від забудовника.
Сергій подивився на конверт, потім на дружину.
— А мама?
— Мама залишиться тут, — сказала Аліна. — Ми будемо приїжджати. Допомагати. Але жити — окремо.
Пані Ольга, яка стояла в дверях, кивнула.
— Я… я згодна, — сказала вона тихо. — Я не хочу, щоб ви через мене… розійшлися.
Сергій обійняв матір, потім Аліну.
— Ми купимо, — сказав він. — Завтра йдемо до забудовника.
Через місяць вони підписали договір. Студія — двадцять вісім квадратів, з балконом на ліс. Без меблів, але своя.
Пані Ольга прийшла на новосілля з пирогом.
— Я не буду жити з вами, — сказала вона. — Але приїжджатиму. В неділю. З пирогами.
Аліна всміхнулася вперше за довгий час.
— Приїжджай, — сказала вона. — Але ключі будуть у нас.
Минуло пів року. У студії з’явилася дитяча ліжечко — ще порожня, але вже з мобілем над нею. Аліна сиділа на балконі, тримаючи тест з двома смужками.
Сергій прийшов з роботи, побачив її.
— Правда? — прошепотів він.
— Правда, — кивнула вона.
Вони обійнялися. За вікном шелестів ліс, а в квартирі пахло свіжою фарбою і майбутнім.
Пані Ольга зателефонувала ввечері.
— Я спекла пиріг, — сказала вона. — З яблуками. Привезу в неділю.
— Привозь, мамо, — відповів Сергій. — Але цього разу — до нас.
Олеся Срібна
