— Нічого, розведемо її на квартиру. Тільки підпис потрібен, — сказав чоловік.
Марина сиділа на кухні, тримаючи в руках кружку з чаєм, ніби він був останнім джерелом тепла на цілому світі. Повітря в кімнаті було важке, пахло вареними овочами і якоюсь нескінченною втомою. На плиті тихо кипів суп. На столі лежали рум’яні домашні булочки, які принесла Зоя Павлівна. Вони були гарні і пишні, пахли так смачно, що навіть кішка Люська, сховавшись під стільцем, чекала, чи не впаде їй шматочок цього дива.
На кухню увійшов Антон — охайний, як завжди. Вигляд у нього був такий, наче він прийшов не додому, а з перевіркою.
— Ти їла? — спитав він, окинувши кухню поглядом. — Мама передала булочки з капустою. Твої улюблені.
Марина підвела на нього очі і втомлено усміхнулася.
— Люблю їх, — сказала вона. — Особливо тоді, коли ними намагаються купити прощення.
Антон насупився, наче не розчув.
— Знову починаєш? Мама просто хотіла тобі приємне зробити.
— Приємне? — Марина трохи нахилилася вперед. — Минулого разу вона теж зробила мені «приємне» — поки мене не було вдома, вона перерила всю тумбочку. Навіть страховий поліс Аліси відкрила. Мабуть, цікавилася нашим майбутнім.
Антон заплющив очі.
— Марино, годі вже. Вона просто наводила лад.
Марина усміхнулася. В цій усмішці не було ні радості, ні пробачення.
— Порядок, кажеш? Мій паспорт опинився в іншому місці, довіренність — розгорнута. Це просто випадковість, так?
Він сів навпроти, відламав шматочок булочки, поклав у рот і пробурмотів:
— Ти все перебільшуєш. Їй від тебе нічого не потрібно.
— Ну так, — кивнула Марина. — Як і Світлані, колишній дружині твого брата. Пам’ятаєш? Їй теж нічого не було потрібно. Поки вона не опинилася з дитиною у знімній квартирі. А їхня квартира — оп! — перейшла Віктору.
Антон нахмурився і замовк. З дитячої кімнати почувся тоненький голосок Аліси:
— Ма-ам! Допоможи мені з уроками.
Антон щось буркнув у слід, але жінка пішла.
Ввечері, як завжди, двері відчинилися без стуку — це з’явилася Зоя Павлівна з пакетами, які пахли оцтом і впевненістю господині. Ключі у неї були, хоч їх ніхто не давав.
— Маринко, сонечко моє, я тобі квашеної капусти принесла. Сама робила, — сказала вона й зайшла на кухню. — Антон вдома?
— Вдома, — сухо сказала Марина. — Тільки наступного разу подзвоніть, добре?
— Ой, ну що ти! Я ж своя! Майже рідна мати! Хіба мати дзвонить, коли йде до своєї дитини?
Марина сіла за стіл, схрестивши руки.
— Рідна мати не риється в документах, — сказала вона тихо, але так, що повітря задрижало.
Зоя Павлівна підняла брови.
— Це що ж ти таке сказала? Думаєш, у мене якісь підступні плани? Марино, я ж вам добра бажаю! Оформляйте вже квартиру на себе, якщо це вас врятує!
Марина злегка усміхнулася:
— А потім і пожити в ній для нашої ж безпеки, чи не так?
Антон, почувши голоси, з’явився в дверях.
— Мам, Марина жартує. Давайте спокійно, га?
— Жартує? — Зоя Павлівна розвела руками. — Вона мене звинувачує, ніби я щось краду! А я, між іншим, збираю гроші, щоб Алісі на майбутнє вистачило!
Марина подивилася на чоловіка:
— Антоне, скажи чесно. Твоя мама знає, скільки у нас на рахунку і де лежать документи на квартиру?
Він завагався, покашляв:
— Марино, ну ми ж родина…
— Родина — це коли довіряють. А у нас — перевірка і стратегічні плани, — сказала вона, дивлячись не на нього, а крізь нього.
Зоя Павлівна різко зачинила дверцята холодильника.
— Я мовчу, коли ти витрачаєш гроші на свої креми та спідниці. А ти б хоч старших поважала. Ти ж живеш у квартирі, яку Антон успадкував!
Марина підвелася, і голос її став твердим:
— А ви — у будинку, де чуже залишається чужим. Навіть якщо дуже хочеться вважати інакше.
Настала тиша. Тільки годинник цокав. Навіть кішка завмерла. Антон спробував пом’якшити ситуацію:
— Може, чаю?
— Можна, — кивнула Марина. — Тільки без ваших добавок. Я хочу знати, що у мене в кружці.
Зоя Павлівна відвернулася до вікна.
— Зрозуміло… Невдячна.
— Вдячна, — відповіла Марина, — просто за правду.
Вночі Марина довго ворочалася. У голові крутилися слова подруги Каті: «Бережи себе. Вони вміють усміхатися, поки риють яму».
Антон спав поруч, дихав важко та нерівно. Марина дивилася в стелю і думала, що тепер запах маминих булочок буде нагадувати не про домівку, а про безпеку. Коли вона таки заснула, їй наснилося, ніби хтось ходить по квартирі. Жінка прокинулася — і звук був справжнім. Годинник показував без десяти два. Антона поруч не було. З кухні долітали голоси. Один — втомлений, знайомий. Другий — холодний.
— Ти впевнений, що вона нічого не зрозуміла? — говорила Зоя Павлівна.
— Мамо, заспокойся, — відповів Антон. — Вона навіть не помітила ті документи, поки ти їх сама не дістала.
— Ось саме тому! — різко кинула вона. — Треба оформляти зараз, поки вона нам довіряє. Потім буде пізно.
— Нічого, розведемо її на квартиру. Тільки підпис потрібен, — сказав чоловік.
У Марини все похололо всередині.
— Я думав, через пару місяців, — тихо сказав Антон.
— Ні. Віктор знайшов нотаріуса, все зробить швидко. Потрібен тільки її підпис. Жінки непостійні: сьогодні «кохаю», завтра — «передумала».
Марина стояла в пітьмі, босими ногами на холодній підлозі. Серце билося — не голосно, але рівно.
— А якщо Марина подасть на розлучення? — запитав Антон.
— Не подасть, — впевнено відповіла мати. — Вона з тих, хто тримається за родину, навіть якщо та вже тріскається по швах.
Марина відчула, ніби щось всередині клацнуло — наче впала защіпка. Тихо. Безповоротно. Вона повернулася в спальню і зачинила двері. Сон більше не приходив. А запах учорашніх булочок тепер здавався їй запахом зради — солодкуватим, приторним, від якого нудило.
Марина усміхнулася про себе. Ну звісно, вони все ще впевнені, що тримають ситуацію під контролем. І не підозрюють, що вона все знає. Ранок почався, як завжди. Вона налила Антону кави, поцілувала Аліску в потилицю, відправила до школи — ніжно, спокійно, наче все як раніше. Тільки всередині у неї крутився новий план.
Ввечері прийшла Катя — завжди пряма, без сентиментів. З порогу примружила очі:
— Що, знову свекруха штурмувала кухню?
— Поки що ні, — відповіла Марина й поставила чайник. — Але вночі я підслухала розмову. Я навіть від них такого не очікувала. Катя сіла, схрестила руки, уважно подивилася:
— Розказуй все.
Марина переказала, не пропустивши жодного слова. Катя слухала, і по мірі розповіді її обличчя ставало все суворішим.
— Так. Значить, граємо обережно, — сказала вона нарешті. — Не влаштовуєш сцен. Удаєш, що нічого не знаєш. І копай. Зрозуміла? Документи, записи — все, що можна. Нам потрібні факти, а не емоції.
— Розумію, — кивнула Марина. — Але вони відчувають, коли за ними стежать.
— А ти не видавай себе, — усміхнулася Катя, взяла булочку зі столу, відкусила і поморщилася. — І, до речі, годі їсти їхні подарунки.
Марина хмикнула:
— Думаєш, отруять?
— Та ні. Просто навіть запах від них якийсь липкий. Це не їжа — а попередження.
За пару днів Зоя Павлівна знову з’явилася. З важливим виглядом і паперами в руці.
— Маринко, рідна, глянь, тут дрібниці. Підпиши — чиста формальність. Щоб вам з Антоном простіше було розпоряджатися майном разом.
Марина взяла папери, перегорнула, уважно. Папір шелестів м’яко, наче й він знав — щось тут не так.
— А це що? — спокійно спитала вона, показуючи на пункт про довіреність.
— Та це для зручності! — пояснила свекруха. — Мало що, ти захворієш, а треба буде терміново оформити документи…
Антон стояв у дверях, насуплений, як школяр після догани.
— Ти читав це? — Марина підвела на нього очі.
Він знизав плечима:
— Мама сказала, все стандартно.
Марина усміхнулася — спокійно, майже ласкаво.
— Знаєте, я сьогодні не в настрої приймати рішення. Треба подумати.
— Марино, ну що за примхи, — почала Зоя Павлівна.
— Ні. Я сказала — подумаю.
У голосі Марини була така впевненість, що навіть свекруха змовкла.
— Як хочеш, — сказала вона після паузи. — Але довго думати шкодить. Проґавиш момент.
— А я волію не момент ловити, а чинити правильно, — відповіла Марина і пішла ставити чайник.
Вночі, коли Антон спав, Марина ввімкнула ноутбук і надіслала Каті повідомлення: «Потрібен адвокат. І диктофон.» Вона ще не знала, що далі доведеться відстоювати своє, але відчувала: дороги назад немає.
Настав вечір, коли все мало вирішитися. Аліса спала, у будинку було тихо. Марина сиділа на кухні з кружкою чаю — холодного, але все ще гіркого, як саме життя. Двері відчинилися без стуку. Звичайно — Зоя Павлівна. Увійшла з виглядом генерала, за нею Антон, напружений, немов сам не свій.
— Маринко, ми тут з Антоном вирішили, що пора все спростити, — почала свекруха, дістаючи товсту теку. — Оформимо квартиру на нього. Ти ж все одно тут живеш, нічого не втрачаєш.
Марина підняла брову:
— Тобто я віддаю, а ви користуєтеся. Зручна схема.
Антон нахмурився:
— Ну годі підозрювати! Це для нас же, щоб потім проблем не було.
— Добре, — спокійно сказала Марина. — Підписуємо?
Свекруха кліпнула — не очікувала такої легкості.
— Ну… так, звичайно.
Марина відкрила теку, дістала з-під серветниці маленький диктофон і натиснула кнопку.
— Повторіть, будь ласка, для запису, що я маю підписати.
Антон зблід.
— Ти нас записуєш?
— А ти чого боїшся, Антоне? Правди? — Марина встала. — Говоріть, я слухаю.
— Це хамство! — спалахнула Зоя Павлівна.
— Ні. Це захист, — холодно відповіла Марина.
Антон зробив крок до неї, але зупинився, наче наштовхнувся на невидиму стіну.
— Марино, ми ж родина!
— Родина? — вона усміхнулася. — Родина — це коли дитина спить спокійно. А не коли мати боїться залишитися без дому.
— Ти все зіпсуєш! — спробувала заперечити Зоя Павлівна. — Хто тебе потім візьме з дитиною?
— Замовчіть, — тихо, але чітко сказала Марина. — Або я увімкну запис при Алісі. Нехай послухає, як бабуся з татом «піклуються» про маму.
Повисла тиша. У Антона задрижала щелепа, він відвів погляд. Зоя Павлівна схопила сумку і пішла до дверей.
— Живи, як знаєш, — кинула на ходу. — Пожалкуєш.
Двері грюкнули. Антон залишився стояти, як хлопчик після догани.
— Ти справді подаш заяву? — тихо спитав він.
— Справді, — відповіла Марина, кладучи диктофон на стіл. — Завтра. І ключів ви з мамою більше не отримаєте.
Він важко зітхнув, наче з нього випустили повітря.
— Знаєш, я думав, ти слабша.
— А ти просто погано мене знав, — сказала Марина, взяла свою кружку і ковтнула.
Чай був гіркий, але міцний. Прямо як вона в цю хвилину.
Через місяць суд ухвалив рішення про розлучення. Квартира залишилася за Мариною та дочкою. Антон перебрався до матері, а Аліса перестала здригатися, коли хтось дзвонив у двері. Іноді, проходячи повз пекарні, Марина відчувала знайомий солодкуватий запах випічки — і мимоволі завмирала. Тепер він нагадував їй не про домівку, а про те, як легко доброта може обернутися обманом. І як, пройшовши крізь це, можна вперше по-справжньому вільно зітхнути.
