У будинку, на четвертому поверсі, о пів на дев’яту ранку в суботу пролунав звук, наче хтось б’є по дереву кувалдою.
— Відчиніть! — кричала Тамара Вікторівна, і голос її дзвенів, наче розбите скло. — Відчиніть негайно, бо я зараз викличу міліцію і сусідів.
У квартирі № 42 стояла тиша. Тільки чайник на кухні тихо шипів, наче намагався втрутитися.
— Мамо, — тихо сказав Артем, притулившись до дверей вічком, — вона знову.
Його дружина Оля сиділа на дивані, тримаючи на колінах трирічного Сашка. Хлопчик спав, але вухо в нього було чутливе до драми.
— Не відчиняй, — прошепотіла Оля. — Вона вчора обіцяла, що більше не прийде.
— Обіцяла, — Артем зітхнув. — Але ж це Тамара Вікторівна.
Знову стук. Тепер уже ногою.
— Я знаю, що ви вдома! Я чую, як ви шепочетеся! Артеме, ти ж мій син! Ти ж не можеш кинути матір на старості!
Артем подивився на Олю. Оля подивилася на Артема.
— Вона ж не піде, — сказала Оля. — Поки не впустимо.
— А якщо впустимо — не піде ніколи, — відповів Артем.
Тамара Вікторівна була жінкою, яку в селі звали б «баба грім». У місті — «енергійний пенсіонер». Їй було шістдесят п’ять, але виглядала на п’ятдесят п’ять.
Волосся — фарбоване в колір «баклажан», піджак — леопардовий, чоботи — до колін, навіть у травні.
Вона привела в світ Артема в дев’ятнадцять, сама, бо чоловік пішов й не повернувся. Працювала продавчинею, потім бухгалтеркою, потім — головною бухгалтеркою на заводі.
Виховувала сина залізною рукою в оксамитовій рукавичці.
— Ти будеш лікарем! — казала вона.
— Я хочу бути програмістом, — відповідав Артем.
— Лікарем! — повторювала вона.
Він став програмістом.
Коли Артем одружився з Олею — дівчиною з іншого району, без квартири, без машини, але з вищою освітою й добрим серцем,
— Тамара Вікторівна сказала:
— Вона тебе не варта.
Оля відповіла:
— Я його кохаю.
— Кохання — це не аргумент, — відрізала Тамара Вікторівна.
Вони посварилися. Потім мирилися. Потім знову сварилися.
А потім народився Сашко. І Тамара Вікторівна сказала:
— Я буду бабусею. І крапка.
Але бабусею вона стала… своєрідною.
Тамара Вікторівна жила в однокімнатній квартирі на іншому кінці міста. Пенсія — 4 200 гривень. Комуналка — 3 800. На ліки — 1 500. Залишалося на хліб, молоко й гордість.
Вона не просила. Вона вимагала.
— Я вас виростила! — кричала вона по телефону. — Я ночами не спала! Я вам усе віддала!
Артем віддавав. Спочатку — тисячу. Потім — дві. Потім — п’ять.
— Ти ж обіцяв, що це востаннє, — казала Оля.
— Вона ж мати, — відповідав Артем.
Але востаннє не було.
Тамара Вікторівна почала приходити. Спочатку — раз на місяць. Потім — раз на тиждень. Потім — щодня.
— Я хочу бачити онука! — кричала вона.
— Ви його лякаєте, — відповідала Оля.
— Я його бабуся!
— Ви йому кричите!
— Бо він не слухає!
Сашко справді не слухав. Він ховався за Олину спідницю й шепотів:
— Бабця гучна.
Того ранку Тамара Вікторівна прийшла не просто так.
Вона прийшла з валізою.
Маленькою. Синьою.
— Я переїжджаю до вас, — заявила вона, коли Артем нарешті відчинив двері.
— Мамо, — Артем зблід, — це неможливо.
— Чому? У вас три кімнати!
— У нас дві! І третя — дитяча!
— Я спатиму на кухні!
— Мамо, ми не можемо.
— А я можу! — вона штовхнула валізу в коридор. — Я вже все вирішила.
Оля вийшла з кімнати. Обличчя — біле.
— Тамаро Вікторівно, — сказала вона тихо, але твердо, — вийдіть.
— А ти хто така, щоб мені вказувати?
— Я господиня цієї квартири.
— А я мати господаря!
— Вийдіть.
Тамара Вікторівна не вийшла. Вона сіла на табуретку в коридорі й сказала:
— Я нікуди не піду. Поки ви не візьмете мене до себе.
І почала… плакати.
Не голосно. Тихо. Як дощ по даху.
— Я ж одна… — шепотіла вона. — Ніхто мене не потребує…
Артем стояв, як укопаний. Оля — теж.
Сашко виглянув із-за дверей і сказав:
— Бабця плаче.
Вони впустили її.
Не назавжди. На ніч.
Тамара Вікторівна спала на розкладному дивані в залі. Вночі Артем чув, як вона кашляє. Рано-вранці — як встає, тихо, щоб не розбудити, і йде на кухню.
Він вийшов.
— Мамо, — сказав, — чому ти не сказала, що погано почуваєшся?
— Бо ти б не повірив, — відповіла вона.
— Я б повірив.
— Ти б сказав: «Мамо, це маніпуляція».
Він мовчав.
Вона налила йому чаю.
— Я не хочу бути тягарем, — сказала. — Але я не можу одна.
— Ми знайдемо вихід, — відповів він.
Вони зібралися ввечері. Вся родина. Навіть Сашко сидів за столом із чашкою какао.
— Пропоную голосування, — сказала Оля. — Хто за те, щоб бабуся жила з нами?
Тамара Вікторівна підняла руку.
— А хто проти?
Артем підняв. Оля — теж.
— Дві проти однієї, — сказала Оля.
— А Сашко? — запитала Тамара Вікторівна.
Сашко подумав.
— Я за бабусю, — сказав. — Але тільки якщо вона не кричатиме.
Тамара Вікторівна засміялася. Вперше за довгий час.
— Обіцяю, — сказала. — Буду тиха, як мишка.Вони склали договір. На аркуші з дитячого альбому.
Тамара Вікторівна живе в окремій кімнаті (колишня комора, яку переробили).
Вона допомагає по господарству: готує, прибирає, сидить із Сашком.
Вона не кричить.
Артем і Оля не кричать.
Кожну суботу — сімейна вечеря.
Кожну неділю — прогулянка в парку.
Якщо хтось порушує — штраф 100 гривень у скарбничку «на мрію».
Тамара Вікторівна підписала. Великими літерами.
Було важко.
Тамара Вікторівна забувала, що не можна кричати.
— Артеме, де мій чай?!
— Мамо, тихо!
— Вибач.
Оля забувала, що не можна бурчати.
— Знову посуд немитий!
— Вибач.
Сашко радів. Бо бабуся пекла млинці. І читала казки. І не кричала. Майже.
Через місяць Тамара Вікторівна захворіла. Висока температура. Кашель.
Артем викликав швидку.
— Мамо, ти ж обіцяла берегти себе!
— Я берегла. Але…
Вона лежала в лікарні. Артем приходив щодня. Оля — теж. Сашко приносив малюнки.
— Бабусю, видужуй, — казав він. — Я тебе люблю.
Тамара Вікторівна плакала.
— Я теж тебе люблю, — шепотіла. — І вас усіх.
Вона повернулася додому. Слабка. Але щаслива.
— Я більше не кричатиму, — сказала.
— Ми теж, — відповіли вони.
Вони обнялися. Втрьох. Потім — вчотирьох, бо Сашко вліз між ними.
Минуло пів року.
Тамара Вікторівна стала іншою.
Вона пекла пиріжки. В’язала светри. Гуляла з Сашком у парку.
Вона більше не вимагала. Вона допомагала.
— Олю, — сказала якось, — вибач мені. Я була… не права.
— Я теж, — відповіла Оля.
— Артеме, — сказала Тамара Вікторівна, — дякую, що не вигнав.
— Ти ж мати, — відповів він.
Вони сиділи на балконі. Пили чай. Дивилися, як сонце сідає.
— Знаєте, — сказала Тамара Вікторівна, — я думала, що любов — це коли тобі віддають. А виявляється — це коли ти віддаєш.
— І коли прощають, — додала Оля.
— І коли разом, — сказав Сашко.
Вони засміялися.
І більше ніхто не стукав у двері ногою.
Бо двері були відчинені.
Через рік у скарбничці «на мрію» назбиралося 1 200 гривень.
Вони поїхали на море. Вся родина.
Тамара Вікторівна купила Сашкові надувного дельфіна.
Оля — Артему — нові кросівки.
Артем — Тамару Вікторівну — велику панаму.
А собі — спокій.
І вони всі разом будували замки з піску.
І сміялися.
І більше не сварилися.
Бо зрозуміли:
Сім’я — це не ідеально. Сім’я — це разом.
Валентина Довга
