Ярослав розглядав своє відображення у дзеркалі перукарні й задоволено підкручував вуса. Стрижка — ідеальна, нігті акуратно підстрижені, а в чохлі на задньому сидінні автівки чекала свого часу нова, вишита синіми та срібними нитками сорочка.
Грошей на підготовку пішло чимало, а в багажнику ще й височіла коробка з дорогою мультиваркою останньої моделі. Чоловік вважав: якщо вже їхати за двісті кілометрів із рідних Сум на Полтавщину до сватів, то треба виглядати солідно.
Його єдина донька Мар’яна вже дванадцять років жила в шлюбі з Денисом. Родина зятя мала великий, двоповерховий будинок, але керувала всім там затяжна відсутність господині.
Сваха, Катерина Петрівна, останні років десять провела в Чикаго. Гроші дітям висилала справно, але сама майже не з’являлася.
Сват Матвій, чоловік тихий, сумирний і невиправно добрий, жив за принципом «тихіше води, нижче трави».
Ярослав бачився з ним лише кілька разів, і вони чудово ладнали. А от Катерину він знав лише по екрану смартфона. На фото вона здавалася жінкою з шиком, хоч і з дивацтвами, які Ярослав списував на «американський менталітет».
Катерина повернулася в Україну ще восени, але на різдвяні свята гостей не приймала. І ось у січні — шістдесят. Ювілей. Дзвінок від свахи був гучним і безапеляційним:
— Ярославе, досить ховатися в своїх Сумах! Збирайся, чекаю. Обіцяю американський розмах і європейський сервіс!
Хто ж знав, що цей «розмах» почнеться з порожнього шлунка.
Ярослав прибув напередодні свята, під вечір. Зайшовши до просторої кухні, він розімлів від передчуття свята, але ароматів кулінарних шедеврів не відчув. Ба більше — на плиті не кипів жоден бульйон.
Відчинивши величезний двокамерний холодильник, щоб поставити привезений тортик, Ярослав закляк. На полицях самотньо тулилися банка гірчиці, пачка масла та три лимони.
— Мар’яно! — покликав він доньку, яка саме забігла в кухню з купою прасування. — А де все? Катерина замовила кейтеринг? Ну, ресторанну їжу в боксах привезуть завтра?
Мар’яна зупинилася, відкинула пасмо волосся з лоба й зітхнула:
— Та ні, тату. Який ресторан? Мама сказала, що ресторани в Україні — це пережиток дев’яностих і марнотратство. Буде фуршет за сучасною системою «потлак». Кожен гість має принести дві готові фірмові страви. Так усі разом і накриємо стіл.
Ярослав повільно закрив дверцята холодильника. Його брови поповзли вгору.
— Почекай. Тобто, я приїхав у гості за двісті кілометрів, купив подарунок за п’ять тисяч гривень, і я маю сам собі везти харчі?
— Ой, тату, не починай, — відмахнулася донька. — Тобі важко? Я вже сказала мамі, що ти робиш найкращі в області голубці.
З тебе каструля голубців і велика миска салату з язиком. Інгредієнти Денис зараз привезе з магазину, так що фартух на цвяшку — ставай до роботи.
В цей момент у кухню величною ходою увійшла сама ювілярка. Катерина Петрівна була в шовковому халаті, з тюрбаном із рушника на голові й з горнятком кави в руках.
— О, Ярославе! Нарешті face to face! — вигукнула вона з дивним акцентом, якого раніше за нею не помічалося. — Welcome! Чому такий кислий face? Мар’яно, ти вже ввела батька в курс нашого party-плану?
— Катерино Петрівно, — стримано почав Ярослав, намагаючись тримати себе в руках. — Зі мною-то все в порядку. Але я, чесно кажучи, думав, що на ювілей запрошують як на свято, де господар пригощає. Я ж не на пікнік у ліс приїхав.
Катерина зневажливо цокнула язиком і поставила філіжанку на стіл.
— Ярославе, ти застряг у минулому столітті! Оці ваші українські застілля, де господиня три дні стоїть раком біля плити, а потім падає без сил під стіл — це backwardness! Товариськість, розумієш? Кожен робить свій внесок! Це об’єднує людей!
— Об’єднує? — обурився Ярослав. — А гаманець мій ви не хочете об’єднати? Я витратився на дорогу, привіз вам розкішну мультиварку, а тепер маю пів ночі крутити голубці, бо у вас «потлак»?
З-за спини Катерини тихо, мов тінь, з’явився сват Матвій. Він винувато подивився на Ярослава й прошепотів:
— Ярославчику, та я казав їй… Я хотів кабанчика заколоти, ковбас наробити…
— Матвію, замовкни! — гримнула Катерина, круто повернувшись до чоловіка. — Твій кабанчик — це холестеринова бомба! Ти хочеш, щоб мої гості з Чикаго, які теж прилетять, дивилися на це сало й плакали? Не втручайся в організацію high-level заходів!
— Який high-level, Катю? — раптом подав голос Денис, який саме заходив у хату з важкими пакетами з супермаркету. — Батько правий. Мені соромно перед тестем. Людина з дороги, а ми йому ніж у руки й цибулю чистити!
— А тобі взагалі слова не давали! — спалахнула мати. — Ти в цьому домі пальцем об палець не вдарив для мого ювілею!
Гроші з Америки брав? Брав! Будинок цей на мої долари добудований! Тож закрийте всі свої роти і дійте за інструкцією! Ярославе, м’ясо на столі. Мар’яно, допоможи батьку з капустою.
Катерина гордо розвернулася і пішла до своєї кімнати, гупнувши дверима так, що мало не посипалася штукатурка.
Ніч була «веселою». Ярослав, лютуючи про себе, кришив яловичину для салату, а Матвій потайки від дружини допомагав йому чистити часник, раз у раз зітхаючи:
— Пробач, свату. Вона як приїхала — наче інша людина. Там усе в них по-розрахунку, все по якихось правилах. Мені й самому цей «потлак» поперек горла стоїть.
Наступного дня, ближче до другої години, почали сходитися гості. І тут Ярослав ледь стримав сміх, який швидко переріс у глухе роздратування.
Гості — місцеві родичі та пара кумів — йшли процесією, тримаючи перед собою каструлі, загорнуті в рушники, миски з майонезними салатами та судочки. Вони передавали це Мар’яні, наче здавали оброк.
Стіл справді ломився, але виглядав цей бенкет як збірна солянка на вокзалі: три види олів’є в різних мисках, дві тарілки з підсохлими бутербродами зі шпротами, голубці Ярослава та чиясь домашня качка, яка чомусь пахла старою соломою.
Катерина вийшла до гостей у вечірній сукні з паєтками. Вона сяяла.
— О, welcome, мої дорогі! Дивіться, який стіл! Яка різноманітність! І все завдяки нашій синергії!
У розпалі застілля, коли гості вже трохи випили за здоров’я ювілярки, прийшов час подарунків. Коли черга дійшла до Ярослава, він підвівся, натягнув ввічливу посмішку і вручив коробку з мультиваркою.
— Ось, Катерино Петрівно. Подарунок від щирого серця. Щоб на вашій кухні завжди було легко готувати… хоч для себе, хоч для «потлаків».
Катерина глянула на коробку, потім на Ярослава, і її обличчя виказало невдоволення.
— Оу… Мультиварка? Ярославе, ну ви даєте. Я ж одинадцять років прожила в штатах, у мене там kitchen space обладнаний за останнім словом техніки! Навіщо мені цей девайс? Куди я його повезу? В літак не візьмеш.
— Мамо! — обурено вигукнула Мар’яна. — Це дорогий подарунок, тато вибирав! Якщо вам не треба, залишіть нам, у мене стара зламалася!
Катерина зневажливо змахнула рукою:
— Мар’яно, не патякай. Ярославе, ви могли б просто подарувати конверт. В Америці всі дарують cash або gift-картки. А це… ну, куди я його діну? Матвію, засунь під стіл, потім розберемося.
Цього Ярослав уже стерпіти не міг. Він поставив свій келих на стіл так гучно, що брязнули виделки.
— Знаєте що, Катерино Петрівно? Конверт вам? А дві страви власноруч приготовані вам у конверт не покласти?
— Що ви собі дозволяєте за моїм столом?! — підскочила Катерина, паєтки на її сукні войовничо заблищали. — Ви приїхали в мій дім і псуєте мені свято своїм провінційним тоном!
— Ваш дім? — вибухнув Ярослав. — Мій зять і моя донька тут живуть і цей дім до ладу доводять! Я приїхав з повагою, за двісті кілометрів. Привіз подарунок, який коштує половину моєї зарплати! А ви мало того, що змусили мене ніч біля плити стояти, бо вам шкода грошей гостей нагодувати, так ще й носом крутите від подарунка?!
— Це не жадібність, це екологічний підхід до споживання! — верещала сваха. — Ви нічого не тямите в сучасній культурі! Ви сидите у своїх Сумах і далі свого носа не бачите!
— Катю, схаменись! — раптом крикнув Матвій, підвівшись на повний зріст. Усі гості за столом завмерли з відкритими ротами — такого від тихого господаря ніхто не очікував.
— Людина правду каже! Твої американські замашки вже всім поперек горла! Сором на все село! Люди прийшли зі своїми торбами, наче на благодійний обід для бідних! Хто так ювілеї святкує?!
— Матвію, замовкни, а то я назад у Чикаго поїду першим же рейсом! — закричала Катерина, червоніючи від люті.
— Та їдь хоч завтра! — відрізав Матвій. — Нам тут твій «потлак» дурно не здався! Ярославе, брате, пробач їй, дурній, з глузду з’їхала за океаном!
Мар’яна тихо плакала, Денис стискав кулаки, намагаючись заспокоїти дружину, а гості почали поспіхом доїдати свої салати, щоб швидше забрати каструлі й піти геть від гріха.
Ярослав не став чекати ранку. Попри вмовляння доньки та зятя, він зібрав свої речі, тепло обійняв Матвія, який щиро перепрошував за інцидент, і сів у машину.
Мультиварку він, звісно, забрав із собою — демонстративно переставив коробку в багажник на очах у Катерини, яка спостерігала за цим із вікна другого поверху, ображено підтискаючи губи. Коробка тепер поїде в Суми, і Ярослав подарує її своїй кумі на іменини.
Коли колеса його автівки глухо зашурхотіли по нічній трасі в напрямку дому, емоції нарешті вляглися. На душі спершу було важко, лишився неприємний осад від людської пихи та невдячності. Але ближче до Сум Ярослав посміхнувся.
Він зрозумів головне: звичаї можуть бути різними, чужа душа — темний ліс, а закордонний блиск часто виявляється звичайною скупістю.
Головне — що його донька Мар’яна виросла доброю й чуйною, зять Денис має гідність, а сват Матвій нарешті показав свій чоловічий характер. А страви чи подарунки… це все минеться. Життя — воно насамперед про людяність і самоповагу, яких за жодні долари не купиш.
Світлана Малосвітна
