Ніколи не можна брати на роботу родичів! Про це всі знають, але часто не дотримуються поради, сподіваючись на порядність людини. Олена думала, що з Катериною зможе працювати, але все виявилося як завжди
Новина про те, що Олена завела свій бізнес, облетіла родину Задорожко зі швидкістю світла й стала буквально головною темою для обговорення та найрізноманітніших пліток.
— Чого тільки не напридумують, — похитала головою мама Олени.
Її батьки й вона сама пили традиційний вечірній чай, до якої мама спекла ватрушок.
— Уявляєш, — продовжила мати, Єлизавета Петрівна — каже мені: “Як же ви ризикнули квартиру закласти? А якщо не піде справа?” А я така: “Не закладали ми квартиру, Олена на свої гроші все почала”.
— Ти постривай, — усміхнувся Микола, — скоро вони встигнуть ще придумати про банкрутство, про те, що ми стали мільйонерами, і на солодке — про те, що бізнес забрав хтось.
— Ой, годі, фантазер! — замахала руками мати. — А взагалі, якщо серйозно? — вона усміхнулася доньці. — Ми тобою пишаємося. Може, що й вийде. У будь-якому разі, ти знаєш, що завжди можеш на нас розраховувати з батьком.
— Дякую, мамо, — тепло усміхнулася Олена. — Я теж вірю, що все вийде.
Мрія розпочати свою справу переслідувала Олену з юності, але перший час не було для цього жодних можливостей. Її батьки не бідували, але належали до середнього класу й не могли інвестувати, так би мовити, у доньчину мрію. Крім того, Олена розуміла: малий бізнес пов’язаний з безліччю ризиків, тож для початку варто отримати професію, щоб твердо стояти на ногах у житті. Тож вона вступила до торгового вишу, а потім, закінчивши його, влаштувалася на роботу в хорошу фірму.
Шість років роботи, акуратного відкладання всіх вільних грошей, економії на всьому, на чому тільки можна. І от, нарешті, Олена наважилася. І на суму, яку, взагалі-то, могла б використати для того, щоб взяти в іпотеку квартиру. Вона відкрила свою справу — маленький квітковий салон, у якому була і начальником, і продавчинею, і менеджером з реклами. Загалом, з головою поринула в цю справу. З роботи, природно, довелося звільнитися, а подушка безпеки танула на очах.
Олена розуміла: якщо не піде справа, якщо трапиться хоч пара невдач, то вона залишиться ні з чим. Буде прикро. Вона втратить кілька років. Потрібно буде знову починати працювати й, ймовірно, тоді вже відмовитися від мрії. Але просто зараз вона була натхненна й вірила в краще.
— Ти пам’ятаєш Катю, племінницю тьоті Галі? — запитав через кілька днів після чаювання з ватрушками тато в Олени, Віктор Михайлович.
— Ніби, — відповіла Олена, насупившись. — Здається, вони гостювали в нас, коли мені було років 16.
— Була справа, — закивав батько. — Отже, Катерина ж у нашому місті давно живе. І таке діло — її з роботи звільнили нещодавно. Шукає нову. Ось тьотя Галя й питає: “Може, візьмеш її до себе?”
Олена розгубилася. Виручити по-родинному? Але чисто теоретично це була добра справа. Чому б і ні? Ось тільки, загалом, жінка чула, що іноді родичі, залучені до бізнесу, створювали проблеми. Але з іншого боку, тут же засоромилася такої думки. Не можна бути такою. Треба допомогти. Все буде добре. Може, взагалі, ця Катя стане незамінним найкращим співробітником.
— Добре, — відповіла Олена. — Тим більше я сама вже зовсім не справляюся.
Олена зустрілася з Катериною наступного ж дня, і за першим враженням та їй здалася дуже навіть приємною, хорошою людиною.
— Ось дивись, як у нас тут все влаштовано, — з гордістю за свою маленьку справу Олена показувала новій співробітниці свій мініатюрний квітковий кіоск. Вона розповіла про все детально й наступні три дня наставляла Катю, працюючи разом із нею.
— Ну, нарешті, — сказала Олена, — здається, ти вже з усім розібралася.
— Та що тут розбиратися, — махнула рукою Катя. — Усе просто.
Катерина похитала головою. Загалом Катя все ж трохи їй здалася наївною. Але з іншого — вирішила вона, усе прийде з досвідом.
Перші кілька тижнів існування маленького бізнесу справи йшли непогано. Клієнти були, але мало. Незабаром Олена почала помічати скарги у відгуках, а одного разу їй навіть подзвонив розсерджений покупець, і причиною всіх проблем була Катя.
— Ти маєш бути уважнішою, — суворо й навіть роздратовано насварила Олена родичку. — Коли людина купує в нас букет, та ще за такі гроші, вона розраховує отримати бездоганну досконалість. А ти що віддаєш? Криві банти, букет розвалюється в руках. Ні, Катю, так не годиться.
— Ой, подумаєш, — закатила вона очі, — та ці квіти через добу зів’януть усе одно.
— Наші не зів’януть, — із зітханням взялася пояснювати Олена. — Я купую квіти у перевіреного постачальника, тільки свіжі й якісні. Ти, будь ласка, вибач. Я була занадто різка. Але, будь ласка, не підводь мене більше. Домовилися?
Катерина теж вибачилася й пообіцяла виправитися. І справді, більше зауважень до якості її роботи ніби не було. А між тим наближалося 1 вересня, той самий час, з яким в Олени були пов’язані великі очікування.
Але треба ж було такому трапитися, що раптом захворіла прабабуся Клавдія Іванівна. Ця добра літня жінка була бабусею батька Олени. Вона жила в селі, навідріз відмовлялася переїжджати до міста, хоч кликали не раз. І от тепер, коли стало зовсім погано, вона благала приїхати рідним, боялася, що не встигне попрощатися. Батьки Олени й вона сама просто не могли відмовити, але виникла одна велика проблема.
— Ось дивись, — інструктувала Олена свою помічницю, передаючи їй зошит із записами. — Їдеш до цього постачальника й купуєш троянди. Я все записала тут. Не бійся, — додала вона. — Я повернуся вчасно, і на 31 серпні, і 1 вересня ти сама працювати не залишишся. Але квіти потрібно купити зараз.
Катя відповіла, що все зробить, але вимагала доплати, адже їй, за її словами, доводилося виконувати додаткову роботу. Олену неприємно здивувало це, але вона, подумавши, погодилася трохи додати до оплати за ці пару днів, і поїхала в село.
Прабабуся Клавдія, на щастя, швидко йшла на поправку й, до речі, знову відмовлялася переїжджати до міста, тож незабаром Олена змогла повернутися до свого бізнесу. Вона розраховувала добре заробити на цій події.
— Що ти наробила?!
Олена схопилася за голову. Вона була здивована, коли побачила троянди, які купила її помічниця. Ці квіти не можна було продавати. Бутони похилилися, були зів’ялі, вони були дрібними, невиразними. І хоча Олені було відомо чимало хитрощів, за допомогою яких можна було, так би мовити, оживити квіти, але з цими нічого вже зробити було не можливо. Їх не можна було продати за гарною ціною. Простіше було взагалі викинути.
Катерина ж, мало не плачучи, виправдовувалася. Вона поїхала до постачальника, але поруч там був інший продавець. Він віддавав квіти набагато дешевше, і вона вирішила заощадити. Думала, що Олену це порадує, і, крім того, собі хотіла залишити частину грошей на премію.
— Що ж ти накоїла? — обурилася Олена. — Ти звільнена.
І от тут Катерина вже розплакалася по-справжньому. Вона просила вибачення й виправдовувалася, мовляв, ще зовсім недавно в цьому бізнесі, не знає всіх тонкощів, не очікувала, що новий постачальник її обдурить. Він запевняв, що квіти свіжі, хороші. Катя скаржилася на важке життя, на те, як важко знайти роботу за її професією з урахуванням того, що майже немає стажу. Загалом, серце Олени здригнулося. Вона вирішила пробачити неробу помічницю, дати другий шанс.
Щоб врятувати бізнес, Олені довелося позичити грошей у друзів. І в підсумку торгівля на 1 вересня все якось пішла. Правда, увесь прибуток майже цілком пішов на покриття збитків від покупки неякісних квітів. Але в цілому Олена була готова залишити цей епізод у минулому й рухатися далі.
Знову полетів вперед час. Катя продовжувала працювати в неї більш-менш непогано, але Олена вже починала шкодувати про те, що взяла її, бо знала, що на цю ж зарплату могла б отримати набагато обдарованішого й навіть освіченого початківця-флориста. Але, з іншого боку, допомагала по-родинному, це теж було добре.
А потім, якось раз, наприкінці місяця, підраховуючи гроші, Олена в результаті виявила велику нестачу. І, природно, що питання були в першу чергу до Каті. Та зам’ялася, відчувалося, що не знає, як сказати правду, але потім усе розповіла. І від почутого Олена була просто обурена. А справа була в тому, що Катерина, виявляється, продавала деякі особливо дорогі букети своїм знайомим, друзям і родичам зі знижкою, причому з неприпустимо великою, а одній подрузі, яка збиралася відзначати річницю, взагалі віддала безплатно квіти.
— Ти… Ти що наробила? Та хто тобі таке право давав? — не витримала, зірвалася Олена.
Катерина цього разу теж почала виправдовуватися, і виявилося, що, на її думку, це служило відмінною рекламою квітковому магазинчику, бо всі ці люди обіцяли розповідати про нього, радити, рекомендувати.
— Та це взагалі не твоя справа, — лютувала Олена. — Це ж я рекламою займаюся, просуванням. Та ти хоч уявляєш, скільки я грошей із цього втратила?
— Ой, подумаєш! — скривилася Катя. — Ти мені зарплату маленьку платиш, а собі весь прибуток забираєш. Ти ж бізнес-леді, знаю я тебе.
— Ти нічого про мене й мій бізнес, схоже, не знаєш, — похитала головою Олена. — Усе, ти звільнена.
У відповідь на це Катерина вимагала зарплату й відпускні, усе як слід. Олена віддала і те, і інше. Могла б, звісно, думала вона, не віддавати, адже скільки шкоди завдала Катя, що в перший раз, що зараз. Але ще Олені просто хотілося якомога швидше покінчити з усім цим, тому вирішила розстатися з родичкою.
І вже через пару днів у маленькому квітковому салоні з’явилася новенька. Її звали Машею. У неї вже був досвід роботи в таких місцях. І Олена одразу подумала: “Спрацюємося”.
Однак історія з Катериною отримала своє продовження. Незабаром по родині полетіли плітки про те, як несправедливо вчинила Олена. Не пробачила, вигнала хорошу дівчину, хоча могла б по-родинному зрозуміти й пробачити.
— Мені все одно, що там говорять, — сказала Олена батькам. — Це Катя повела себе негарно, і я залишуся при своїй думці. І крапка.
— Ми згодні з тобою, доню, — зітхнула мама.
— Вибач, ми й не думали, що може так вийти, — сказав батько.
Маленький бізнес Олени в результаті вистояв, і незабаром вона переїхала вже не в кіоск, а в справжній магазин. Потім у неї з’явився другий квітковий салон і ще один. Юнацька мрія в результаті стала реальністю. Олена була щаслива. Вона займалася улюбленою справою й не сумнівалася в тому, що обрала правильний шлях у житті. Але коли через кілька років до її салону звернулася Катерина, щоб купити квіти на своє весілля, і запросила знижку по-родинному, тобто побільше, Олена їй відмовила й погодилася продати квіти зі знижкою не більшою, ніж для будь-яких інших своїх постійних покупців.
