Ніна сиділа на старому дерев’яному стільці в кухні свекрухи й дивилася, як та акуратно складає ложечки в ящик. Рухи були повільні, вивірені, ніби кожна ложка мала своє місце в житті Валентини Петрівни вже років тридцять.
І саме ця розміреність зараз дратувала Ніну більше, ніж крики чи сльози могли б.
— Ти ж не думаєш, що я проти тебе щось маю, доню? — тихо сказала свекруха, не піднімаючи очей. — Я ж за дітей переживаю. За всіх трьох.
Ніна ковтнула. У горлі стояв клубок, який не ковтався вже третій тиждень.
— А за яких саме дітей ви найбільше переживаєте, мамо? — спитала вона дуже спокійно. — За моїх чи за свою єдину дитину, якій уже сорок два?
Валентина Петрівна нарешті підняла погляд. Очі в неї були світлі-світлі, майже прозорі, як у старої собаки, яка вже давно не гавкає, але ще вміє вкусити.
— Ти думаєш, що я його проти тебе намовляла?
— Я думаю, — Ніна повільно підвелася, — що ви йому вже років десять розказуєте одну й ту саму казочку: «Синку, тримай гроші при собі. Жінка — то тимчасове, а мама — назавжди».
Свекруха скривила губи в тонкій, майже непомітній посмішці.
— Ну якщо ти так добре все знаєш… то чого досі тут сидиш?
Ніна вийшла з кухні, не грюкнувши дверима. Грюкати було вже пізно.
Вона згадувала, як усе починалося. Як починалося насправді.
Тарас завжди говорив про зарплату приблизно так:
«Та що там, Нінко… двадцять п’ять, ну максимум двадцять сім на руки. Ну ти ж знаєш, як у будівельній зараз. То премію затримують, то податки зжерли більше, ніж обіцяли…»
Вона вірила. Бо хотіла вірити.
Вони одружилися, коли їй було двадцять шість, йому тридцять чотири. Він уже був «з досвідом», як люблять казати в оголошеннях про роботу.
Вона — вчителька молодших класів, з маленькою зарплатою і великими очима. Він їй здавався скелею. Великий, голосистий, з руками, які вміють і цвях забити, і машину полагодити, і обійняти так, що дихати важко.
Перші два роки все було майже добре.
А потім почався будинок.
Вони купили ділянку, невелику, але з гарним краєвидом на гори. Тарас казав:
— Зробимо двоповерховий, з мансардою. На першому поверсі велика кухня-вітальня, щоб діти бігали. На другому — наші спальні. І ще одну кімнату про запас — може, хтось третій буде…
Ніна тоді червоніла й сміялася.
Гроші складали разом. Вона відкладала майже всю зарплату, крім грошей на дітей і їжу. Він приносив «двадцять п’ять». Інколи двадцять вісім. Дуже рідко — тридцять дві.
А потім почалися дивні речі.
Спочатку зникли гроші на фундамент. Потім на цеглу. Потім на перекриття.
— Та що ти панікуєш, — казав Тарас, коли вона питала, чому знову затримка. — Підрядник кинули, довелося шукати інших. Дорожче вийшло. Але я вже домовився, все буде.
Вона кивала. Плакала в подушку, коли він засинав. Але кивала.
А потім одного разу вона побачила оголошення.
Тарас забув телефон на кухні. Екран засвітився. Повідомлення від якогось «Серьога Бригада»:
«Тарас, за квартиру твоєї мами перерахував 185 тис на карту. Залишилось 60–70 і можна робити ремонт по-людськи. Коли ще?»
Ніна стояла посеред кухні й дивилася на ці цифри. 185 тисяч. За один раз.
Вона не кричала. Вона просто чекала, коли він повернеться.
Тарас прийшов о пів на дванадцяту.
— Чого така бліда? — спитав він, скидаючи черевики.
Ніна поклала телефон екраном до нього.
— Це що?
Він глянув. Мить мовчав. Потім зітхнув, ніби з полегшенням.
— Ну і що? Мамі ж треба. Ти знаєш, в якому вона стані живе. Там стіни тріщать, дах тече. Я ж не можу дивитися, як вона…
— А наші діти можуть дивитися, як у них замість будинку — котлован і борги? — голос Ніни тремтів, але не зривався.
— Та перестань драматизувати. Ми ж потроху будуємо. Просто зараз важко. Я ж стараюся.
— Скільки ти їй за ці роки віддав?
Тарас відвів погляд.
— Та… ну… десь…
— Скільки, Тарасе.
Він зітхнув ще раз, важче.
— Ну… тисяч триста п’ятдесят… може чотириста…
Ніна сіла. Ноги підкосилися.
— Три роки ми будуємо. Три роки я віддаю тобі майже все, що заробляю. А ти… ти їй купив квартиру?
— Не купив! — різко відповів він. — Вона вже була, але в жахливому стані. Я просто роблю ремонт. Щоб вона нормально жила.
— А ми?
— А ми потім. Мама старша. Їй важливіше.
Ніна дивилася на нього й розуміла, що зараз щось у ній остаточно ламається.
— Тобто ти роками брехав мені про зарплату. Ти роками витрачав наші з дітьми гроші на іншу жінку. І ти ще й пояснюєш, що це нормально, бо вона старша?
— Вона мені мати! — гаркнув Тарас. — Ти що, хочеш, щоб я її в старість у гівні залишив?!
— А мене ти в старість у чому залишиш? У котловані? У кредитах? У дітей без майбутнього?
Він махнув рукою.
— Та ти завжди все перегинаєш. Завжди жертва. Завжди я винен.
— Ти винен, Тарасе. Ти дуже винен. Ти вкрав у своїх дітей майбутнє. І у мене — теж.
Він мовчав довго. Потім тихо, майже пошепки сказав:
— Це мама порадила… сказати тобі, що зарплата менша. Щоб у разі чого… ти нічого не могла забрати.
— Тобто це був план?
Він не відповів. Просто стояв і дивився в підлогу.
— Ви з нею роками планували, як мене обікрасти?
— Не обікрасти… просто… захистити.
Ніна засміялася. Коротко, боляче.
— Захистити. Від мене. Від матері ваших онуків. Від жінки, яка десять років спала з тобою, народжувала тобі дітей, перекладала твої шкарпетки, готувала тобі їсти, слухала твоє вічне «я втомився».
Вона підвелася.
— Знаєш що, Тарасе? Я піду. Не зараз. Не сьогодні. Але я піду. І я заберу дітей. І я заберу половину всього, що ти вважав «своїм». Бо половина — моя. По закону. І по совісті теж.
Він підняв голову. В очах був переляк.
— Ти що, серйозно?
— Абсолютно.
— А діти?
— Діти будуть зі мною. А ти зможеш бачити їх тоді, коли я дозволю. І плати аліменти з тієї «справжньої» зарплати, яку ти роками ховав. З усіма преміями, надбавками і «на чорну» теж.
Він ступив крок до неї.
— Нінко… ну давай поговоримо нормально…
— Ми вже поговорили нормально. Тепер поговоримо юридично.
Вона пішла до кімнати дітей. Вони спали. Старшій — дев’ять, молодшому — шість. Вона постояла над ними, слухаючи їхнє дихання. Потім тихо сказала в темряву:
— Пробачте, зайчики. Мама вас підведе. Але тільки один раз. Більше ніколи.
Наступного ранку вона зателефонувала подрузі-адвокатці.
Через тиждень знайшла квартиру в оренду — маленьку, двокімнатну, з облупленими шпалерами. Але свою.
Через місяць подала на розлучення й поділ майна.
Тарас на суд не ходив. Присилав тільки смс-ки:
«Ти серйозно це робиш?»
«Мама плаче ночами»
«Думай про дітей»
«Ми ж ще можемо все налагодити»
Ніна не відповідала.
Останнє, що вона від нього почула — це на першому судовому засіданні, коли він все-таки прийшов. Сидів ззаду, у старій куртці, з опущеною головою.
Коли суддя спитав, чи є заперечення щодо поділу майна, Тарас підвівся й тихо сказав:
— Немає. Хай забирає, що хоче. Я вже все віддав… тільки не тим, кому треба.
Ніна не обернулася. Але почула, як у нього тремтить голос.
Коли вийшла з суду, йшов дощ. Вона стояла під парасолькою, яку тримала подруга, й дивилася, як краплі розбиваються об асфальт.
— Ти плачеш? — спитала подруга.
— Ні. Просто дощ.
Але це була неправда.
Вона плакала. Не за Тарасом. Не за зруйнованим будинком. Не навіть за тими роками, які пішли в нікуди.
Вона плакала за ту Ніну, яка вірила, що любов — це коли двоє проти всього світу.
А виявилося — один проти одного. І ще одна стара жінка, яка дивилася на неї прозорими очима й думала: «Ти тимчасова, а я — назавжди».
Тепер Ніна знала: назавжди — це тільки діти.
І вона.
І більше ніхто.
Валентина Довга
