Ресторан «Срібна Ложка» стояв на тихій вуличці біля Андріївського узвозу. Зовні — скромна вивіска, всередині — кришталь, білі скатертини, офіціанти в чорних жилетах і ціни, від яких у звичайної людини дихання перехоплювало.
Антоніна Іванівна Соколовська працювала тут старшою офіціанткою вже півтора року — з того самого дня, як зрозуміла, що на державній зарплаті вчителя української мови й літератури вона ніколи не купить синові Артемові квартиру, а невістці — нормальний весільний подарунок.
Вона навчилася посміхатися так, ніби щойно виграла в лотерею, навіть коли ноги гули від дванадцяти годин на підборах.
Навчилася розрізняти, хто прийшов похвалитися, а хто справді любить їжу. Навчилася тихо просити кухню «зробити гарно», коли гість святкує день народження. І найголовніше — навчилася не червоніти, коли люди залишали чайові по п’ятсот гривень за вечір.
Але ніхто, ніхто не готував її до п’ятниці, 18 листопада.
Близько дев’ятої вечора, коли зал уже був майже повний, двері відчинилися, і до ресторану увійшла Ніна Василівна Пилипівна — її свекруха.
Антоніна впізнала її здалеку: хутряна шуба до колін (ще з тих часів, але доглянута), брошка з бурштином, хода, ніби йде на збори. За руку тримала подругу — тітку Любу з четвертого поверху, якій Ніна Василівна завжди хвалилася, що «моя невістка в самому центрі Києва в ресторані працює, елітному».
— Добрий вечір! — гукнула Ніна Василівна так, що три столики обернулися. — А де тут наша Тоня? Тоню! Іди сюди, дитинко!
Антоніна відчула, як усе всередині стиснулося. Вона підійшла, намагаючись тримати фірмову посмішку.
— Добрий вечір, Ніно Василівно. Добрий вечір, Любо Іванівно. Чим можу допомогти?
— Та як чим? — здивувалася свекруха. — Посадиш нас за найкращий столик, бо ми ж свої. Свято ж у нас сьогодні — Люба пенсію підвищену отримала, от і вирішили відзначити по-людськи.
Антоніна провела їх до столика біля вікна — той, що зазвичай бронювали за місяць. Посадила. Принесла меню в шкіряній палітурці.
Ніна Василівна відкрила його й голосно ахнула:
— Ой, мамо, та тут устриці по тисячі гривень! Ікра червона — дві з половиною! Любо, бери ікру, я тобі казала, що в нас елітно!
— Ніно Василівно, — тихо почала Антоніна, — може, я вам щось простіше пораджу? У нас сьогодні чудовий…
— Та що ти мені простіше! — перебила свекруха. — Я ж не щодня в ресторанах буваю. Неси устриць дюжину, ікру сто грам, салат із телятиною той, що триста вісімдесят, і стейк…— два. І пляшку, отого, що дві тисячі триста коштує. Французьке.
Антоніна завмерла.
— Ніно Василівно… це вийде десь на двадцять п’ять — двадцять сім тисяч. Ви впевнені?
— Звісно впевнена! — фиркнула Ніна Василівна. — Ти ж тут працюєш, значить, мені знижка сімейна. Чи я не свекруха тобі?
Тітка Люба підтакувала:
— І мені ще десерт той, «Наполеон де-кон-струк-тед», я в Інтернеті бачила, дуже хвалять.
Антоніна пішла на кухню, відчуваючи, як усе всередині кипить. Адміністраторка Марина перехопила її біля бару:
— Тоню, хто це? Ти їх знаєш?
— Свекруха.
— Ого. І що, вона завжди так?
— Вона думає, що раз я тут працюю, то все безплатно.
Марина скривилася:
— Слухай, якщо вона не заплатить — з тебе вирахують. Сама знаєш правила. У нас немає «родинних знижок».
— Я знаю…
Вечір тягнувся довго. Ніна Василівна голосно розповідала всьому залу, як «моя невістка тут головна офіціантка, все може», вимагала, щоб їй фотографували кожну страву, просила «ще хлібця свіжого, бо цей уже охолов», і ще три рази міняла воду — «бо охолола».
О пів на дванадцяту, коли гості почали розходитися, Антоніна принесла рахунок. Двадцять сім тисяч чотириста гривень.
Ніна Василівна глянула — і розсміялася.
— Тоню, а рахунок вам принесли ще півгодини назад, ви вже оплатили? — запитала вона голосом, ніби це жарт.
Антоніна змусила себе посміхнутися.
— Ні, Ніно Василівно. Треба оплатити.
Свекруха витягнула з сумочки гаманець, покрутила його в руках і зітхнула:
— Ні, Наталю… ой, тобто Тоню, я й не збираюся платити. Свекруха ж я тобі, маю право на безплатне обслуговування, чи не так?
Тітка Люба кивнула, жуючи останній шматок «Наполеона».
Антоніна відчула, як кров прилила до обличчя.
— Ніно Василівно… тут приватний ресторан. Я тут просто офіціантка. Я не власниця. Якщо ви не оплатите — мені доведеться заплатити самій. І мене звільнять. Сьогодні ж.
— Та ну тебе, — відмахнулася Ніна Василівна. — Ти що, мене соромити будеш перед людьми? Я ж не чужа. Іди, скажи своєму шефу, що це я. Він зрозуміє.
— Він не зрозуміє. Він мене вижене.
Свекруха встала, поправила шубу.
— Ну то вибач, дитинко. Гроші я сьогодні не брала, думала, ти мене пригостиш, як рідну. А ти… еге ж, Київ тебе зіпсував.
Раніше ти була простішою.
Вона взяла тітку Любу під руку й попрямувала до виходу.
Антоніна стояла, тримаючи в руках теку з рахунком, і відчувала, як сльози печуть очі. Марина підійшла ззаду:
— Тоню… я викликаю охорону?
— Ні. Не треба.
Вона дістала свою банківську картку — ту, на якій лежали гроші, відкладені на Артемові зуби (він мав брекети ставити навесні). Провела по терміналу. Двадцять сім тисяч чотириста гривень.
— Все, — тихо сказала вона. — Я заплатила.
Марина обняла її.
—. Треба було сказати мені раніше, я б щось придумала.
— Не могла я… Вона ж свекруха. Артемові баба. Як я йому потім у вічі дивитимусь?
Тієї ночі Антоніна прийшла додому о другій. Син уже спав. Вона сіла на кухні, поставила чайник і вперше за багато років заплакала — тихо, щоб ніхто не чув.
Наступного ранку, у суботу, о дев’ятій, до квартири подзвонили. Вона відкрила — на порозі стояла Ніна Василівна. У руках тримала целофановий пакет із пір’ям і старий гаманець.
— Доброго ранку, — сказала свекруха трохи винувато. — Можна зайти?
Антоніна мовчки пропустила.
Ніна Василівна поклала пакет на стіл.
— Тут качка домашня. Я вчора в селі була, мамі сказала, що ти мене в ресторані нагодуєш, то вона й зарізала… А я… я ж не думала, що так дорого. Я думала, тобі там усе безплатно дають, як у їдальні.
Вона відкрила гаманець, витягнула товсту пачку п’ятсоток.
— Ось. Двадцять вісім тисяч. Я позичала в сусідів, у Люби, у дочки своєї хресної. Віддам тобі. І ще три тисячі зверху — за моральні збитки.
Антоніна дивилася на гроші й не знала, що сказати.
— Ніно Василівно… я ж не просила…
— Мовчи, — перебила свекруха. Сльози в неї теж були на очах. — Я вчора всю ніч не спала. Думала: от прийшла, як королева, наїлася-напилася, а невістка за мене заплатила останні гроші. Соромно мені, Тоню. Дуже соромно.
Вона сіла на табуретку, витерла очі хустинкою.
— Я ж старенька вже. Думаю: раз ти в ресторані працюєш, значить, багата. А ти ж на ногах цілий день, як я колись на заводі. І син наш… Артемко… він мені вчора сказав: «Бабу, ти маму образила». І пішов до своєї кімнати. От тоді я зрозуміла.
Антоніна теж сіла.
— Я не ображаюсь. Просто… я ж вам казала, що це не моя їдальня.
— Казала. А я не слухала. Я ж завжди думала, що ти мене не любиш. Що ти міську себе вважаєш, вищою. А ти просто працюєш. І мовчиш. І терпиш.
Вона штовхнула гроші ближче.
— Бери. І ще одне… Я більше ніколи туди не піду. І нікому не розповідатиму, що «моя невістка там головна». Бо головна ти в мене вдома. І все.
Антоніна взяла гроші. Половину відклала назад.
— Ось це візьміть собі. На ліки. І на дорогу до села. А це, — вона показала на решту, — я Артемові на зуби залишу. Він же не винен.
Ніна Василівна кивнула. Потім обняла невістку — вперше за п’ятнадцять років спільного життя.
— Пробач мені, доню.
— Уже пробачила.
З того дня Ніна Василівна більше ніколи не хвалилася «елітним рестораном». Зате почала приїжджати щосуботи — з качкою, з салом, з банкою меду. І сиділа на кухні, поки Антоніна відпочивала після зміни.
А в «Срібній Ложці» Марина ще довго розповідала новим офіціантам:
— Пам’ятайте: найстрашніше — це не п’яний депутат і не перевірка санстанції. Найстрашніше — коли приходить свекруха й замовляє устриці.
І всі сміялися. А Антоніна тільки посміхалася й думала: іноді устриці за двадцять сім тисяч — це найдешевший урок у житті. Бо після нього починаєш цінувати тих, хто готовий віддати останнє, щоб повернути тобі гідність.
Наталія Веселка
