— Ніночка, ну ти ж розумна жінка, потерпи ще трохи. У Лєни зараз складний період, молодший син вступає в інститут. Я не можу їх зараз залишити. Це було б підло. Але я люблю тебе. Ти — моє повітря.
Ніна знала цей текст напам’ять. Вона чула його у різних варіаціях уже дванадцять років. Їй було сорок два. Вона була красивою, доглянутою жінкою, працювала старшим бухгалтером, мала свою квартиру й машину.
І в неї був Вадим. Він з’являвся по вівторках та четвергах, іноді заскакував у п’ятницю. Вихідні й свята були «священним сімейним часом». На Новий рік Ніна вимикала телефон, пила напій на самоті й дивилася телевізон, переконуючи себе, що така свобода краща, ніж прання брудних шкарпеток.
Вона вірила. Вірила, що дружина Вадима — Олена — це мегера й холодна риба, з якою вони живуть «як сусіди» заради дітей. Вірила, що Вадиму там погано. Вірила, що одного разу він прийде з валізою й скаже: «Усе, я вільний».
Це сталося в суботу. У той самий день, коли телефон Вадима за традицією був «поза зоною доступу». Ніна гуляла в торговельному центрі. Вона вибирала краватку. У Вадима скоро день народження. Подарунок вона, як завжди, передасть заздалегідь, а в саме свято він буде з родиною.
Раптом Ніна побачила їх. Вадим ішов під руку з жінкою. Це була не «мегера», якою малювала її Ніна. Це була приємна жінка з добрим обличчям. Вони не сварилися. Вадим щось розповідав, активно жестикулюючи, а вона сміялася й поправляла йому шарф. Вони виглядали… щасливими.
І раптом Вадим схопився за серце. Він зблід, похитнувся й почав сідати на підлогу.
Жінка закричала. Люди кинулися до них. Ніна, забувши про конспірацію, про правила, про все на світі, рванула туди.
— Я лікар! — збрехала вона, розштовхуючи натовп. — Що з ним?!
Вадим був без свідомості. Дружина, Олена, тремтячими руками намагалася розстібнути йому комір.
— Швидку! Викличте швидку! Серце! — кричала вона.
У лікарні Ніна просиділа три години. У коридорі реанімації. Олена сиділа навпроти. Вона плакала, мнучи хусточку. Ніна сиділа з кам’яним обличчям. Вона не мала права плакати. Вона тут ніхто. Стороння. Колега. Знайома.
Коли лікар вийшов і сказав: «Стан стабільний, жити буде», Олена розридалася вголос.
Ніна видихнула й притулилася чолом до холодної стіни. І тут Олена підвела голову.
Вона подивилася на Ніну. Уважно. Довго. В її очах не було гніву. В них не було подиву.
— Ви ж Ніна? — тихо запитала вона.
У Ніни перехватило подих.
— Звідки ви…
— Вадим називав ваше ім’я уві сні. І повідомлення я бачила. Роки три тому.
Ніна вдавилася в крісло. Зараз почнеться. Сварка. Прокльони. «Розлучниця».
Олена зітхнула, дістала із сумочки термос і пластиковий стаканчик. Налила чаю.
— Будете? Ви зовсім бліда.
Ніна приголомшено кивнула.
— Ви не бійтеся, — втомлено сказала Олена. — Я не буду вам волосся виривати. Ми ж дорослі жінки. Я просто хотіла сказати вам… дякую.
— Дякую?! — Ніна ледь не поперхнулася чаєм. — За що? За те, що я сплю з вашим чоловіком?!
— За те, що ви його розважали, — спокійно відповіла дружина. — Вадим — людина важка. Йому потрібне постійне захоплення, драйв, емоції. А я… я втомилася, Ніно. У нас троє дітей, собака, будинок, мої батьки лежачі були. Мені б виспатися.
Олена ковтнула чай і подивилася Ніні в очі. Погляд був не ворожим, а якимось співчутливим.
— Якби не ви, він би виніс мені мізки своїм ниттям про те, що його не цінують, що побут його заїдає. А так — він уходив до вас, отримував свою дозу обожнювання, романтики, і повертався додому спокійним, задоволеним чоловіком та батьком. Ви були громовідводом. Ви зберегли наш шлюб, Ніно. Я серйозно. Я навіть свічки за ваше здоров’я ставила, щоб ви його не кинули.
Ніну ніби вдарили обухом по голові. Вона очікувала сварки. Вона була готова до ролі фатальної жінки, що розбиває серця. Але вона не була готова до ролі… обслуговуючого персоналу. Вона дванадцять років думала, що вона — Муза, Любов усього життя, заради якої він терпить «ненависну родину». А виявилося, що вона — просто зручний амортизатор, завдяки якому його сімейний віз їде м’якше. Дружина все знала. І її це влаштовувало. Вадима це влаштовувало. Усі були щасливі. Окрім Ніни. Яка чекала біля телефона й старіла на самоті.
— Він не піде від мене, Ніно, — так само спокійно продовжила Олена. — Ніколи. У нас усе майно на мені, та й звик він. Де він ще знайде таку дурну, яка йому котлети на пару робить і шкарпетки прасує? А до вас він ходив за святом. Свято кожен день втомлює.
Олена встала.
— Піду до лікаря, дізнаюся про ліки. А ви йдіть додому. Виспіться. Завтра вівторок? Ну ось, як випишуть — він до вас прибіжить. Скаржитися на лікарів і лікарняну їжу. Готуйтеся.
Ніна вийшла з лікарні. Йшов дощ. Вона йшла по калюжах у дорогих замшевих чоботях і не помічала цього. У її голові руйнувався картковий будиночок. Дванадцять років вона була не суперницею, а безплатним психотерапевтом і аніматором. Вона прийшла додому. Зібрала в мішок усі речі Вадима: капці, халат, зубну щітку, запасну сорочку.
Дістала з бару подарунковий напій, який берегла для нього. Відкрила й налила собі повну чашку.
Через два тижні Вадим подзвонив.
— Нінусику! Кошеня! Мене виписали! Я так сумував! Лєнка мене замучила своєю вівсянкою, сили немає. Я зараз приїду, ти приготуєш мені того м’яса по-французьки?
Голос був бадьорим, вимогливим, капризним. Голос господаря життя.
— Ні, Вадиме, — сказала Ніна.
— Що «ні»? М’яса немає? Ну, курку зроби.
— Я не зроблю курку. І двері не відчиню. Речі твої я передала консьєржці. Забирай, поки не вкрали.
— Ти чого, Ніно? Образилася, що я не дзвонив? Ну ти ж знаєш, я в лікарні був, там дружина…
— Я знаю, Вадиме. Я там була. І я говорила з твоєю дружиною.
У трубці повисла тиша. Важка, налякана тиша.
— Вона… вона тобі щось наговорила? Не вірь їй! Вона все бреше!
— Вона не бреше, Вадику. Вона сказала правду. Ти дуже зручно влаштувався. Дві жінки тебе обслуговують: одна побут тягне, друга самооцінку чеше. Але атракціон закрито. Я звільняюся.
— Ніно, не дурій! Нам же добре було! Я люблю тебе!
— Ти любиш лише свій комфорт. Прощавай.
Вона заблокувала номер.
Ввечері Ніна зареєструвалася на сайті знайомств. Вперше за дванадцять років. В анкеті, у графі «Про себе», вона написала: «Не шукаю одружених. Не рятую від депресії. Не чекаю. Хочу простого, нудного щастя. І щоб по вихідних ми разом гуляли в парку».
Через півроку вона зустріла чоловіка. Звичайного. З лисиною та іпотекою. Розлученого.
Вони не горіли від пристрасті. Але в першу ж суботу він приїхав до неї й полагодив кран. А потім вони смажили картоплю й сміялися. І телефон Ніни більше не мовчав по вихідних.
Жінка зрозуміла, що ілюзія «особливого статусу» коханки — це найбільший самообман. Чоловік роками не йшов з родини не тому, що його тримали «діти й обов’язок», а тому що йому так зручно. А дружина все знала і терпіла, тому що їй теж зручно ділити навантаження. У цьому трикутнику жертва лише одна — та, що чекає.
