— Ти з глузду з’їхала, мамо! Це вже не просто «дивацтва», це клініка! — Андрій стояв посеред кухні, тримаючи в руках мокрий, обліплений насінням кабачок. Його пальці дрібно тремтіли, а з розрізаного овоча на лінолеум випав щільний згорток стодоларових купюр, замотаний у харчову плівку.
Марія Іванівна спокійно відставила вбік чашку з чаєм. Її обличчя виражало ту особливу форму праведного спокою, яка зазвичай передує великим сімейним бурям.
— Не кричи на матір. І поклади гроші на місце. Тобто, в кабачок. Я його ще не дочистила.
— У кабачок?! — голос Андрія перейшов на фальцет. — Нормальні люди ховають гроші у банках! Ну, в крайньому разі, у коробках з-під взуття, під матрацом, у морозилці, зрештою! Але засунути п’ять тисяч доларів у нутрощі овоча, який лежить на підвіконні і гниє?! Мамо, це ж не сейф, це… це салат!
— Це ідеальне маскування, — відрізала мати, підвівшись. — Хто полізе в кабачок? Злодюги? Вони шукають золото в скриньках. Вони переривають білизну. Вони заглядають за картини. А тепер скажи мені: чи бачив ти хоч одного грабіжника, який би зайшов у квартиру і почав розрізати кабачки в пошуках валюти?
— Ти розумієш, що я ледь його не викинув?! — Андрій почав міряти кухню кроками. — Я прийшов допомогти, побачив, що цей «артефакт» уже почав пускати коріння в повітря і взявся його чистити, щоб зробити оладки! Я міг його просто розрубати разом із твоїми Франклінами! Ти про це подумала?
— Ти ніколи не вмів правильно чистити овочі, Андрію. Ти дієш занадто грубо, — Марія Іванівна підійшла до сина і вихопила згорток. — І взагалі, чому ти порпаєшся в моїх речах без дозволу? Це мої стратегічні запаси.
— Стратегічні запаси чого? Плісняви? — він сплеснув руками. — Мамо, минулого року ми шукали твої «похоронні» гроші три дні, поки не з’ясували, що ти зашила їх у підкладку старого пальта, яке віддала волонтерам! Ми ледь наздогнали ту фуру під Житомиром! Тобі мало було того стресу?
— То була помилка виконавця, — холодно зауважила вона. — Пальто було занадто зручним, я забула, що воно «грошове». А кабачок нікуди не поїде. Він лежить, він очікує.
— Він не просто лежить, він декомпостується! Мамо, це біологічна загроза! Якщо в тебе параноя щодо банків — окей, я куплю тобі сейф. Маленький, важкий, металевий сейф, який я прикручу болтами до підлоги. Але припини влаштовувати цей городній квест!
— Сейф — це банально. Сейф каже: «Гей, подивіться на мене, тут лежать гроші!». А кабачок мовчить. Кабачок зберігає таємницю. Знаєш, як кажуть? Хочеш щось сховати — поклади на найвидніше місце.
— На найвидніше місце, а не всередину продуктів харчування! — Андрій вхопився за голову. — А якби до тебе прийшла сусідка, баба Галя, і попросила овоч на рагу? Ти б їй віддала «золотий кабачок»? А потім вона б зварила суп за п’ятсот доларів порція?
Марія Іванівна на мить завагалася, але швидко опанувала себе:
— Галя не готує рагу. У неї печія. І взагалі, це мій кабачок, мій дім і мої методи конспірації. Ти завжди був занадто приземленим, Андрію. У тебе немає фантазії.
— У мене немає фантазії?! Мамо, у мене є здоровий глузд! Гроші мають лежати в сухому, прохолодному місці, де немає насіння та слизу! Давай сюди цей пакунок. Зараз ми йдемо до кімнати, беремо нормальну металеву банку з-під чаю і кладемо їх туди.
— Ні за що! — Марія Іванівна притисла мокрий згорток до грудей. — Банку з-під чаю вони перевірять першою. Це ж класика! Ти хочеш, щоб твою матір пограбували за всіма правилами детективних романів?
— Я хочу, щоб моя мати не намагалася розплатитися в аптеці купюрами, які пахнуть як овочева база! — вигукнув Андрій. — Знаєш що? Роби що хочеш. Ховай гроші в гарбузи, запихай у баклажани, фаршируй ними болгарський перець! Але не дивуйся, коли одного разу ти виявиш, що твій капітал просто згнив або його з’їв сусідський кріль!
— Кролі не їдять плівку, — спокійно відповіла мати, витираючи долари рушником. — А ти, синку, краще б замість того, щоб сваритися, купив мені новий кабачок. Цей ти вже зіпсував своїм радикальним чищенням. Тільки вибирай такий, щоб шкірка була товстіша — для надійності.
Андрій мовчки подивився на матір, потім на розрізаний овоч, розвернувся і вийшов з кухні, бурмочучи щось про те, що наступного разу він знайде заначку в качані капусти. Марія Іванівна лише переможно посміхнулася і почала шукати в шухляді новий рулон харчової плівки. Конспірація потребувала оновлення.
Минуло два тижні. Андрій, як йому здавалося, трохи заспокоївся, хоча кожного разу, заходячи до материної квартири, він мимоволі проводив «інспекцію» підвіконь та кухонних полиць. Кабачків більше не було. На їхньому місці з’явилася ваза зі штучними квітами, що виглядало підозріло естетично для прагматичної Марії Іванівни.
— Мамо, я приніс продукти, — гукнув він з коридору, роззуваючись. — І тільки спробуй сказати, що ти переховала капітал у пачку з рисом. Я сьогодні налаштований рішуче: ми йдемо в банк відкривати комірку.
Марія Іванівна вийшла з вітальні, витираючи руки об фартух. Її погляд був надто безневинним.
— Який банк, Андрійку? У такий час? Ти бачив курс? Ти бачив новини? Не мороч мені голову. Я все переклала в дуже надійне місце. Навіть ти не знайдеш.
— Це виклик? — Андрій поставив пакети на стіл. — Окей. Давай пограємо. Якщо я знайду твій скарб за п’ять хвилин — ми їдемо в банк. Якщо ні — я купую тобі ту морозильну камеру, про яку ти мріяла, і мовчу про твої методи до наступної весни.
Мати примружилася. Азарт у цій родині завжди перемагав обережність.
— Згода. Шукай, детектив.
Андрій почав із кухні. Він перевірив банку з борошном (пусто), заглянув у духовку (деко зі штруделем), простукав стільці. Потім перейшов у ванну. Пральний порошок — чистий. Зливний бачок — ну, це було б занадто просто. Повернувся до вітальні.
— Мамо, штучні квіти? Серйозно? — він підійшов до вази.
— Дивись, не зламай стебла, вони дорогі, — кинула вона з крісла, перегортаючи газету.
Він перевірив вазу. Нічого, крім пінопласту на дні. Андрій насупився. Він заглянув під килим, перевірив кожну книгу на полиці
— Марія Іванівна навіть не здригнулася. Залишалося останнє місце, де вона могла проявити свою «овочеву» логіку.
Він підійшов до великого мішка з картоплею, що стояв у кутку коридору.
— Ага! Ось воно! Стратегічний запас!
Він почав вигрібати бульби. На дні лежав старий засмальцьований черевик. Андрій переможно підняв його.
— Мамо, ну це ! Черевик? Справді?
Він засунув руку всередину, але витягнув лише зім’яту газету «Поради дачнику» за 2012 рік. Грошей не було.
— Час вийшов, — спокійно констатувала Марія Іванівна, підводячись. — Морозильна камера має бути класу А++, не забудь.
— Але де?! — вигукнув Андрій, ледь не плачучи від безсилля. — Я перевірив усе! Ти ж не могла їх з’їсти?
Мати підійшла до вхідних дверей. На вішалці висіла стара, обшарпана зимова куртка Андрія, яку він залишив тут ще років п’ять тому «на всяк випадок, раптом підемо в ліс».
— Пам’ятаєш, ти сварився за підкладку пальта? — спитала вона.
— Ну?
— Так от, я зрозуміла, що ховати в одяг, який можна віддати — нерозумно. Тому я сховала їх туди, де ніхто і ніколи не захоче нічого шукати. Бо це місце викликає лише огиду.
Вона підійшла до полиці для взуття і дістала звідти пару гумових чобіт для риболовлі, які належали покійному батьку. Вони були вкриті засохлою багнюкою і пахли річковим мулом десятирічної давнини.
— Тут? — Андрій скривився.
— Ні. Глибше.
Вона простягнула руку до старого настінного календаря з кошенятами, який висів над дзеркалом. Відгорнула останню сторінку — за нею була порожня стіна.
— Андрію, ти занадто складно думаєш. Ти шукаєш у предметах. А треба ховати в самому розпачі.
Вона підійшла до куртки, розстебнула внутрішню кишеню і дістала звідти… пакет із замороженим зеленим горошком.
— Ти що, тримала горошок у кишені куртки? — прошепотів він.
— Це муляж, — вона розрізала пакет. Всередині, серед справжніх замерзлих горошин, лежала герметична капсула з-під вітамінів. А в ній — ті самі п’ять тисяч.
— Мамо, це нестерпно! — Андрій знову почав закипати. — Ти тримаєш гроші в куртці, яка висить біля дверей! Будь-який злодій просто зніме її з вішака і піде!
— Злодій не візьме цю куртку, Андрію. Подивися на неї. У неї на правому рукаві пляма від мазуту, а лівий розірваний. Вона виглядає як ганчірка для підлоги. Хто при здоровому глузді крастиме сміття?
— Ти перетворила мою квартиру на смітник заради конспірації! — кричав він. — Тепер у мене параноя! Я вдома боюсь хліб різати, раптом ти і туди сто доларів запекла!
— До речі, про хліб, — Марія Іванівна хитро посміхнулася. — Ідея непогана. Треба буде купити хлібопічку.
— Ні! Ніяких хлібопічок! Завтра ми купуємо сейф, і я приварюю його до батареї!
— Вари, синку, вари, — махала рукою мати, знову ховаючи капсулу. — Тільки сейф — це для злодіїв. А мій горошок — це для спокою. До речі, раз ти вже вигріб ту картоплю, то почисть її на вечерю. І дивись уважно, раптом у якійсь порожнеча…
Андрій стояв посеред розгардіяшу, тримаючи в руках батькові рибальські чоботи, і вперше в житті серйозно задумався: можливо, мама не божевільна. Можливо, вона — геній розвідки, який просто застряг у тілі пенсіонерки з Хмельницького.
— Мамо, — тихо спитав він. — А в морозилку, яку я куплю, ти що покладеш?
— О, — вона замріяно подивилася в стелю. — Там поміститься дуже багато стратегічно важливої продукції. Наприклад, п’ятдесят пачок замороженої шпинатної суміші. А шпинат, як відомо, дуже корисний для нервової системи. Особливо для твоєї.
Він зітхнув. Сваритися було марно. Простіше було просто купити той шпинат і сподіватися, що жодна інфляція не з’їсть її «овочеві» заощадження раніше, ніж це зроблять бактерії.
— Добре, — здався він. — Але якщо я знайду хоч один цент у туалетному папері — я викличу екзорциста.
— Не хвилюйся, — відгукнулася вона з кухні. — Туалетний папір — це занадто очевидно. Я не дилетантка.
Андрій почав збирати картоплю назад у мішок, кожної секунди очікуючи, що звідти випаде якщо не злиток золота, то принаймні заначка на чорний день.
Життя з мамою перетворювалося на нескінченну гру, де супергра відбувалася кожного разу, коли треба було знайти здачу з магазину.
Олеся Срібна
