У вітальні Галини Степанівни пахло старовиною, дорогим парфумом і валеріанкою. За масивним дубовим столом сиділи троє чоловіків, які не бачилися десятиліттями. Нотаріус, сухорлявий пан у тонких окулярах, розгорнув папір.
— Панове, — почав він, — Галина Степанівна пішла з життя, залишивши три квартири в центрі Києва, дачу в Конча-Заспі та солідний рахунок. Оскільки прямих спадкоємців немає, вона призначила вас. Але з однією умовою: ви маєте вислухати її останнє слово.
Він натиснув кнопку на старому магнітофоні. Кімнату наповнив хрипкий, але все ще владний голос Галини.
«Мої дорогі колишні. Ви зараз дивитесь один на одного і думаєте: “Що ми тут робимо?”. Я була з вами нечесною. Кожен з вас хотів спадкоємця, а я знала ще з юності, що дітей у мене не буде. Я мовчала, бо егоїстично хотіла бути коханою. Тепер я повертаю борги. Мій статок поділено за принципом “компенсації за змарнований час”».
Перша частка: Артур (2 роки шлюбу)
Першим підскочив Артур — підтягнутий красень у дорогому костюмі. — Два роки! — вигукнув він. — Галю, ти серйозно? Я ж через тебе з кар’єрою дипломата ледь не зав’язав, бо ти не хотіла їхати в посольство!
Голос із запису ніби відповів: — «Артурчику, ти був першим. Ми прожили лише два роки. Ти молодий, гарячий, і я забрала у тебе лише дещицю юності. Тобі дістається моя машина і невелика сума на рахунку. Цього вистачить, щоб ти й далі вдавав із себе успішного мачо».
— Машина? — Артур почервонів. — Та її «Мерседесу» вже десять років! Це знущання!
Друга частка: Борис (7 років шлюбу)
— Сядь, юначе, — подав голос Борис, огрядний чоловік з сумними очима. — Я віддав їй сім років. Сім років оббивання порогів клінік, аналізів, надій… Вона ж плакала щоразу, коли бачила дитячий візочок. Як вона могла так грати?
Запис продовжився: — «Борис… Ти найдобріший. Сім років ти вірив моїм сльозам. Мені соромно, що я змушувала тебе пити ті вітаміни й ходити до лікарів, знаючи правду. Тобі — квартира на Подолі та дача. Вирощуй там свої троянди, Боре, ти це любиш».
— Квартира на Подолі… — прошепотів Борис, витираючи піт з чола. — Галю, Галю… Навіщо ж така ціна? Я і без дітей тебе любив, ох ти жінко…
Третя частка: Віктор (15 років шлюбу)
Найстарший із присутніх, Віктор, мовчав. Його руки тремтіли. — П’ятнадцять років, — нарешті вимовив він. — Ми розійшлися, коли мені було сорок п’ять. Я тоді думав, що життя скінчилося. Що я порожній.
Голос Галини став тихішим: — «Вікторе. Мій найдовший термін. П’ятнадцять років спільного побуту, спільних планів на “велику родину”.
Ти постарів зі мною, чекаючи на диво. За твою терплячість і за те, що я вкрала твою зрілість — тобі дістається основна частина: трикімнатна квартира на Хрещатику та всі мої акції. Живи в достатку, Вітю. Ти заслужив це терпінням».
Сварка в тиші
— Це несправедливо! — знову вибухнув Артур. — Чому йому все, а мені — бляшанка на колесах? Я теж її кохав!
— Кохав? — Віктор підвівся, дивлячись на молодика зверху вниз. — Ти втік від неї, як тільки вона захворіла на звичайний грип, бо “тобі треба було на теніс”. А я тримав її за руку, коли вона марила ночами про дітей, яких не існувало.
— Вона нас усіх обдурила! — кричав Артур. — Це шахрайство! Вона купила наше життя!
— Вона не купила, — тихо сказав Борис, стаючи між ними. — Вона просто намагалася наприкінці бути чесною. Вона не змогла дати нам життя, тому дає можливість жити зараз. Артуре, ти молодий, ти ще встигнеш завести десятьох дітей. А ми з Віктором… ми вже просто доживаємо.
Артур раптом замовк. У кімнаті запала важка тиша. Кожен з них згадував не гроші й не стіни квартир, а обличчя жінки, яка була їхньою музою і їхнім спільним болем.
Нотаріус кашлянув: — Панове, прошу підійти для підпису документів. Галина Степанівна також просила передати це.
Він витягнув три конверти. У кожному була фотокартка, де Галина молода, усміхнена, ще без таємниць у очах. На звороті кожної картки було написано лише одне слово: «Пробач».
Минув рік після того пам’ятного дня в кабінеті нотаріуса. Спадщина Галини Степанівни, наче кинутий у воду камінь, пустила зовсім різні хвилі в життях трьох чоловіків.
Артур: Прозріння в іржавому дзеркалі
Артур, як і обіцяла Галина, отримав її старий «Мерседес». Спершу він хотів продати його за копійки, щоб не нагадував про «приниження». Але, відкривши бардачок, знайшов там стару касету з написом: «Для Артурчика. Слухай, коли захочеш швидко їхати».
На запису Галина сміялася й нагадувала, як вони втекли з його дипломатичного прийому, щоб поїсти чебуреків на заправці.
Артур слухав це, сидячи в салоні, що пахнув її парфумами, і раптом зрозумів: він був єдиним, кого вона кохала просто так, без вантажу обов’язків і планів.
— Ох, Галю… — прошепотів він, стискаючи кермо.
Він не продав машину. Він відреставрував її до блиску. Тепер він часто приїжджає на ній до дитячого будинку, куди віддає частину своїх доходів від бізнесу. Виявилося, що «мачо» нарешті подорослішав.
Борис: Троянди на бетоні
Борис переїхав у квартиру на Подолі. Спершу він почувався там чужим, але одного дня знайшов на балконі записку, приклеєну до старого горщика з висохлим кущем: «Боре, тут сонячна сторона. Вони будуть квітнути».
Тепер його балкон — найкрасивіший у районі. Весь Поділ приходить подивитися на його неймовірні троянди. Борис нарешті заспокоївся. Він більше не бігає по лікарях. Він знайшов втіху в тиші й квітах, які Галина так ретельно підібрала для нього.
Одного разу до нього зайшов Віктор. Вони довго пили чай на балконі. — Знаєш, Боре, — сказав Віктор, дивлячись на квіти, — вона таки знала нас краще, ніж ми самі. Тобі потрібен був спокій.
Віктор: Дім для багатьох
Віктор, ставши власником квартири на Хрещатику та солідного капіталу, довго не міг знайти собі місця. Величезні кімнати тиснули на нього порожнечею. П’ятнадцять років очікування дива перетворилися на кам’яні стіни.
Одного вечора він переглядав документи на акції й знайшов серед них невеликий додаток — перелік благодійних фондів, якими Галина опікувалася таємно.
— Ось воно що, — пробурчав Віктор. — Ти не просто каялася, ти готувала ґрунт.
Віктор не став жити в розкоші сам. Він переобладнав величезну квартиру на Хрещатику під приватний центр мистецтв для талановитих дітей з малозабезпечених родин. На вході він повісив невелику табличку: «Засновано Ганою та Віктором».
Фінальна зустріч
Через рік після того як не стало Галини всі троє зустрілися біля її могили. Без запрошень, просто за покликом серця. Артур приїхав на блискучому «Мерседесі», Борис приніс оберемок найкращих троянд, а Віктор привів маленького хлопчика-сироту, свого найкращого учня, який тримав у руках скрипку.
— Ну що, панове спадкоємці? — порушив тишу Артур. — Сваритися будемо?
— Немає за що, — тихо відповів Віктор. — Вона кожному з нас дала саме те, чого нам бракувало для повноти життя. Комусь — урок, комусь — спокій, а комусь — справжню справу.
— І прощення, — додав Борис, кладучи троянди на граніт. — Найголовніше — вона дала нам прощення.
Голос Галини Степанівни більше не звучав із магнітофона, але він виразно відлунював у їхніх думках: «Живіть тепер. Без боргів і без образ».
Минуло ще пів року. Те, що починалося як взаємна образа та поділ майна, переросло у справу, яка змусила трьох абсолютно різних чоловіків стати чимось на кшталт дивної, але міцної родини.
Фонд «Спадщина Ганни»
Вони зустрілися в колишній вітальні Галини Степанівни, щоб підписати статут спільного благодійного фонду. Віктор, як найдосвідченіший, взяв на себе фінансове управління.
Борис відповідав за психологічну підтримку та затишок у центрах, а Артур, використовуючи свої старі зв’язки та чарівність, став «обличчям» організації, залучаючи меценатів.
— Галина завжди казала, що порожнечу в домі треба заповнювати сміхом, — сказав Віктор, ставлячи свій підпис.
— Ми назвемо фонд «Світло Ганни». Ми будемо допомагати сім’ям, які опинилися в такому ж тупику, як колись ми — лікувати тих, кого можна вилікувати, і допомагати всиновлювати тим, хто готовий відкрити серце.
— І ніякої брехні, — додав Артур. — Це буде головним правилом.
Коли офіційні папери були відкладені, нотаріус, який знову був присутній на зустрічі, дістав три конверти, скріплені сургучем.
— Галина Степанівна просила передати це вам лише тоді, коли ви створите щось разом. Вона вірила, що ви зможете.
Особисті листи: Останні слова
Чоловіки розійшлися по різних кутах кімнати. Запала тиша, яку порушував лише шелест паперу.
Лист Артуру:
«Мій золотий хлопчику… Ти був моїм весняним вітром. Я не сказала тобі правду, бо боялася, що ти зникнеш, як тільки сонце закриють хмари. Я знала, що ти ще занадто молодий, щоб бути батьком, але я хотіла бути твоєю мамою і коханою водночас.
Пробач, що вкрала твій час на свої примхи. Тепер, коли ти відремонтував ту стару машину, знай — я завжди сиджу на пасажирському сидінні й посміхаюся твоїй швидкості. Стань батьком, Артуре. Ти будеш чудовим, бо тепер знаєш ціну щирості».
Артур відвернувся до вікна, кусаючи губи, щоб не розплакатися перед іншими.
Лист Борису:
«Боренько, мій тихий прихисток… Ти єдиний, хто бачив мою душу, хоч я й ховала її за фальшивими довідками. Ті сім років були найспокійнішими в моєму житті. Я бачила, як ти хотів сина, щоб навчити його доглядати за садом.
Пробач, що замість сина ти отримав лише мої хвороби й капризи. Квартира на Подолі — це мій пам’ятник твоєму терпінню. Будь ласка, не будь самотнім. Твій сад має належати комусь ще, крім пам’яті про мене».
Борис притис лист, заплющивши очі. Він уже знав, що запропонує своїй сусідці-вдові допомогти з її онуками.
Лист Віктору:
«Вітю… Мій соратнику і мій найбільший гріху. П’ятнадцять років ми будували замок на піску. Я бачила, як ти сивів, як згасав твій погляд, коли черговий курс лікування не давав результату. Я була злочинницею, Вікторе. Я бачила твою відданість і користувалася нею, як теплим пледом. Ти віддав мені свої найкращі літа.
Весь цей статок — це не плата, це лише спроба сказати, що я все бачила й цінувала кожен день. Ти — велика людина, і тепер у тебе є засоби, щоб дати майбутнє сотням дітей. Це наше з тобою спільне дитя, Вітю. Нарешті воно у нас з’явилося».
Віктор підняв голову. Його очі були сухими, але в них з’явилося нове світло. — Вона все прорахувала, — тихо промовив він. —
Вона знала, що ми зустрінемося. Знала, що будемо злитися. І знала, що врешті-решт ми зробимо те, що вона не змогла — дамо життя чомусь справжньому.
Чоловіки підійшли один до одного і вперше за весь цей час потиснули руки. Тепер вони не були «колишніми чоловіками Галини». Вони були хранителями її останньої надії.
На стіні вітальні висів портрет Галини Степанівни. Їй назавжди залишилося сорок п’ять. І здавалося, що кутики її губ ледь помітно піднялися у схвальній посмішці.
Валентина Довга
