Новорічна ніч. Стіл накритий, ми сидимо з келихами в очікуванні бою курантів. А свекор, вибачте, в туалет пішов. Я візьми і скажи: “Кажуть, хто де зустріне свято – той так і рік проведе.” Ой, що ж тоді почалося

– Познайомилися ми з чоловіком в іншому місті – вчилися разом, а коли одружилися, приїхали сюди, в квартиру до його батьків. Я відразу взяла всі господарські справи на себе – не страшно, з дитинства привчена у великій родині домашньому господарству, тому мені не в лом прибирати, мити підлогу і готувати. Готувати, до речі, я люблю.

Ось тільки чомусь не припала я до двору. Не знаю за що, але батькам чоловіка я не сподобалася. Особливо свекру. Кожен мій рух як під мікроскопом розглядався. “У нас так не прийнято”. «Ложки мокрі не клади в ящик». «Салат так не ріжуть» і так далі.

Але я намагалася нічого не помічати – дуже любила їх сина, і до сих пір люблю. І він теж завжди з добротою до мене, з посмішкою. Кожна хвилина разом – радість.

Тільки ось цих хвилин щось нам чомусь стало бракувати. Тому що (я не відразу і помітила!) Батьки чоловіка все робили для того, щоб ми якомога менше залишалися наодинці.

Цілий день, коли він на роботі (я ще не влаштувалася), вони на дачі. Я готую, прибираю в домі. Як йому прийти – і вони тут як тут. Хочемо ми поговорити наодинці на кухні хоча б – тут же йде свекор або свекруха.

До себе в кімнату підемо – тут же мати йде – їй в шафу знадобилося скласти білизну. Він скаже: «Мам, нам треба поговорити …»

Вона так і підкине: «Я, що, в своїй квартирі не маю права в кімнату зайти?! Ще наговоритеся – все життя попереду. Якщо не розбіжитеся!» Могла і ввечері зайти – замикатися не можна: «Від батьків? Замикатися? Ще чого придумали!»

Я невдовді дізналася, що чекаю маля. Нічого не змінилося. Я намагалася заради коханого чоловіка не показувати, наскільки мені неприємні його батьки. Особливо батько.

Відкритий конфлікт трапився в Новорічну ніч. Стіл накритий, ми сидимо з келихами в очікуванні бою курантів, готуємося одне одному подарунки дарувати і шампанське відкривати. А батько, вибачте, в туалет пішов. Надовго. Його дружина покликала – він грубо відповів, типу чого вам треба – святкуйте!

Я візьми і скажи: «Кажуть, хто де зустріне свято – той так і проведе весь рік. Невчасно тато пішов по нужді».

Він як вискочить, як закричить: «Тобі слова не давали! Ти тут хто? Приїхала звідкись і ще рот роззявляти смієш! Ти в цьому будинку жодного разу підлогу ще не замела!»

Я від несправедливості прямо аж застигла. Жодного разу підлогу не замела? Та всі справи на мені: прання, прибирання, готування і взагалі все, я тут як домробітниця!

Єдине, що я йому відповіла: «Так хто ж її мете-то? Чи не ви, Миколо Сергійовичу?» І відразу замовкла. Тому що таке почалося! Чоловік мій намагався нас усіх примирити, погасити скандал.

Але я зрозуміла – вистачить. Моє мовчання тут розцінюється як невміння за себе постояти. Чоловікові всіх шкода, і мене і батьків – ми їх обмежили, вони теж терплять незручності, типу. Що ж.

Я заявила: «Якщо ти за завтрашній день (вже сьогодні!) не знайдеш нам житло, хоч в корівнику, то я їду післязавтра до мами.

На ранок я зібрала свої речі і сіла чекати чоловіка, який пішов шукати нам житло. Він входить і з порога – збирайся!

Далекий родич дядько Едік надав нам в користування свій старий будиночок на околиці міста. Правда, там давно ніхто не живе, опалення пічне, але зате є вода і каналізація. І в цей же вечір ми заселилися. Я була просто щаслива!

Через три місяці я подарувала чоловіку донечку. Його батько навіть не прийшов подивитися на внучку.

З тих пір минуло кілька років, ми купили кооператив. Життя продовжується. Але Микола Сергійович навіть не вибачився. Але Бог йому суддя!».