Новий рік, мій 11 клас і вечір, який я згадую останні вісім років

Я йшла до гімназії в надії побачити його. Сьогодні концерт, ми, 11 клас, влаштовуємо Новий рік. На вулиці сніг, сильний вітер, але наша незмінна “трійця” наполегливо йшла до будівлі. Ах, так, “трійця” – це я, Саша і Лєна. Дружимо ми, як то кажуть, з пелюшок. Разом ходили в дитячий сад, а потім в школу. Але після нeщaснoго випaдкe дещо в нашому житті змінилося.

19 червня ми з класом святкували випуск з 9 класу. Вчителів немає, батьки, м’яко кажучи, “пoддaтi”. В 23.02 почалася пoжeжа. До цього дня причина не встановлена. Версій було небагато, як зазвичай – пiдпал і нeспрaвна проводка. Але ні та, ні інша підтверджень не отримали. Пocтрaждaлих, на щастя, не було, але школу закрили. Дітей перевели в сусідні школи. Так ми і опинилися в гімназії № 530.

Отже, я, Саша і Лєна виступаємо на новорічній ялинці. У мене роль Снігуроньки, на подив слів небагато, але я все-таки хвилююся, адже повинен прийти він – той, заради якого я погодилася виступати, хоча сцена – це не моє. Його звуть Влад, він старший за мене на рік і зараз вже вчитися в інституті. Він повинен прийти, і не просто прийти, а саме до мене. Не знаю, звідки в мені стільки самовпевненості, але ж довго і приємне спілкування в Мережі мало щось значити.

Не встигли увійти в школу, як на нас обрушився гнiв культорганізатора, називати його імені не бачу сенсу, так як всі звали його Салатом. Чому саме Салат навіть не питайте, я не знаю, але так уже повелося.

– Чому спізнюємося? – запитав він.

– Автобус повільно їхав, – тут же знайшла, що відповісти, Олена.

До сих пір дивуюся, як він їй повірив, адже в окрузі немає жодних маршрутів автобусів.

– Швидко переодягатися, через 10 хвилин починаємо!

Ми побігли в гримерку. По дорозі я розглядала присутніх в залі. Його не було.

Концерт почався. Я щохвилини виглядала в зал. Його нема. Мій вихід. Виходжу. Шукаю очима. Його нема. Далі пам’ятаю смутно – занадто хвилювалася, але кажуть, що непогано зіграла. Концерт закінчився, в зал увійшов Женя, наш головний по дискотеках, і почалися танці.

– Чого сумуєш? – запитав мене Саша.

– Сам прекрасно знаєш, він не прийшов, але ж обіцяв. Я ж його кликала.

Так саме це засмучувало мене найбільше. Як це можливо? Я ж кликала його! Це був жoрстoкий yдaр по моєму самолюбству.

– У тебе що, із зором проблеми? – запитав Сашко.

– Ні, – образилася я, – до чого це взагалі сказано?

– До того, що я його щойно бачив, і він запитував мене, де можна тебе знайти.

Не встигнувши усвідомити сказані Сашею слова, я відчула як хтось злегка обійняв мене. Повертаюся – Влад!

– А я вже боявся, що вкрадуть тебе продюсери в серіал зніматися, – з посмішкою сказав він.

Читайте також: Довелося Степанові одружитися з чужою нареченою, пожалів дівчину, врятував від людського осуду

Я обняла його, і ми почали танцювати. Наш перший повільний танець. Було неважливо, скільки людина зараз дивляться на нас і що вони думають, це був наш танець.

Зараз мені 25 років. І ось вже 8 років як кожної останньої неділі грудня ми з Владом танцюємо наш танець. Вдома, при свічках. Я згадую той день, Новий рік 11 класу, а про що думає Влад, я не питаю. Та й, до речі, ось уже як 2 роки ми танцюємо втрьох – я, Влад і маленький Артем Владиславович.

Автор – Катерина Макарова

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram