Дочці було двадцять шість років, коли вона вийшла заміж. Ми з чоловіком видихнули: тепер у неї є своя сім’я, свій дім. Хоча ні — дім у неї був уже три роки, ще до весілля. Ми довго відкладали, економили на відпочинку, на ремонтах, на всьому, але купили їй двокімнатну квартиру. Не хвалилися, не афішували. Просто зробили, бо так вважали правильним. «Дитина має йти у доросле життя з міцним фундаментом», — казав мій чоловік.
Коли ми познайомилися з батьками майбутнього зятя, вони розцвіли усмішками і сказали:
— Ну, добре, що їм не треба буде винаймати квартиру. Ми ж своїй дитині теж хочемо допомогти. На весілля подаруємо машину. Нову. Щоб усе було.
Ніхто їх за язик не тягнув. Сваха ще й підтакнула:
— Звичайно, ми хочемо, щоб син хоч щось теж мав.
Ми тоді навіть розгубилися. Машина — це не дрібниця. І сказали вони це не в кулуарах, а перед усіма гостями на весіллі. Тост за молодят, гучні слова, оплески. Ми з чоловіком мовчали. Ми ж могли теж при всіх заявити: «А ми подарували квартиру!» Але не зробили цього. Вважали, що хвалитися цим не варто.
Минув майже рік. Квартиру наша дочка облаштувала затишно і гарно, живуть із чоловіком тихо, по-домашньому. Ми допомагаємо чим можемо: то з ремонтом, то з побутовими дрібницями. У них начебто все гаразд. Але машини немає. І навіть розмов про неї немає. Зятя якось ніяково питати. Дочка каже:
— Я не знаю. І не хочу через це сваритися з чоловіком чи зі свекрами.
Ми з чоловіком намагаємося не втручатися. Та осад все одно залишився. Не в машині, звісно, справа. Неприємно, що на людях пообіцяли, а потім ніби забули про обіцянку. Якби одразу сказали: «Ми не потягнемо», ми б і слова більше не мовили. Але вийшло, що одні дали, а інші лише пообіцяли.
Інколи я ловлю себе на думці, що починаю сердитися. Навіщо так робити? Для чого гучні обіцянки, якщо не впевнені у своїх силах? Ми ж про квартиру нікому не казали. Зробили — і крапка. А тепер складається так: одні батьки тихо вклали величезні гроші, а другі — відбулися тільки красивими словами. І всі пам’ятають саме їх.
Дочка намагається не торкатися цієї теми. Каже, що їй незручно. З зятем у них, видно, мирне життя. Сваряться через дрібниці, як усі. І ми не хочемо втручатися, бо своя сім’я є своя. Але всередині ще лишився осад.
Нещодавно була річниця весілля. Зібралися вузьким колом: ми, дочка із зятем, свати. Вони прийшли з тортом і напоєм, усміхнені, привітні, говорили красиві слова. А про машину — ні півслова. Я, чесно кажучи, тоді ледве стрималася. Пила напій й думала: а може, вони справді про все забули? Чи передумали, але сказати соромно? Дорослі ж люди, не діти, могли б пояснити.
Ми з чоловіком вирішили: більше цю тему підіймати не будемо. Вони пообіцяли — їхнє діло. Ми своє зробили, совість чиста. Але ввечері, коли всі розійшлися, я довго лежала без сну. У голові крутилося: невже вони справді так легко відмовляються від обіцянок?
Через кілька днів я випадково почула розмову доньки з чоловіком. Вони думали, що я не вдома.
— Ти скажеш своїм? — тихо запитала дочка.
— Ні, — відповів він різко. — Не лізь.
— Але ж усі чули.
— Забудь.
І тоді я зрозуміла: справа не тільки в машині. Є щось більше, про що нам не кажуть. Після тієї розмови я вже не могла заспокоїтися. Слова зятя «забудь» стукали у голові. Забути? Коли обіцянку чули десятки людей? Коли донька тепер червоніє, як тільки заходить мова про машину?
Я почала придивлятися до сватів уважніше. Вони завжди приходили «з подарунком» — тортик, напій. Але щось у їхніх дрібницях видавало напруженість. Сват частіше мовчав, сваха жваво говорила, сміялася голосніше, ніж треба. Як актриса, яка намагається відволікти публіку від чогось важливого.
Одного разу, прибираючи після вечері, я побачила в їхньому пакеті чек з автосалону. На ім’я свата. Там значилась машина — не найдорожча, але нова. І дата покупки — через два місяці після весілля. Я відчула, як всередині мене піднялася хвиля обурення. Купили! Тобто, гроші були. Але подарували собі, а не дітям.
— Мамо, — якось сказала дочка, — я прошу, не починай.
— Але ж це несправедливо! — не витримала я. — Вони обіцяли!
— А якщо тато щось пообіцяв би і не зміг?
— Але він би сказав чесно.
— Може, вони не можуть так сказати.
Я дивилася на неї й бачила, як їй важко. Вона намагалася захищати свекрів, але кожне слово давалося їй важко.
Я не витримала й запросила свата на чай без свахи. Сиділи ми на кухні, мов двоє змовників.
— Ви ж обіцяли, — сказала я прямо. — На весіллі, при всіх.
Він довго мовчав. Потім подивився на мене втомленими очима:
— Ми справді хотіли. І купили машину. Але не синові.
— Чому?
— Бо… ми зрозуміли, що йому вона не потрібна.
Я ледь не розсміялася від абсурду.
— Не потрібна? Молодій сім’ї?
— Ви не розумієте, — він підвівся. — Це наше рішення.
І пішов, навіть не допивши чай.
Таємниця відкрилася випадково. Моя знайома працює в автосалоні. І якось, між іншим, вона сказала:
— А ви знали, що ваші свати машину купували не для себе? Там оформили на жінку років тридцяти. Молоду. Не родичку, бо прізвище інше.
У мене похололо всередині.
З того дня пазл склався. Машина пішла не до нашої дочки, не до свата, а до когось іншого. Імовірно, до тієї, про кого вдома мовчать.
Я розповіла чоловікові. Він довго мовчав, потім сказав:
— Не смій казати доньці. Розіб’ємо їй сім’ю.
— Але ж вона має право знати!
— Має. Але не від нас.
Та я бачила, як і йому кортить ця несправедливість.
На другу річницю свати знову прийшли з тортиком і посмішками. Я дивилася на них і бачила лише фальш. А дочка й зять трималися за руки й виглядали щасливими. І тоді мене наче осінило: можливо, вони й справді не хочуть знати правди. Можливо, для них важливіше спокій, ніж виконані обіцянки. Але я більше не могла вдавати.
— Слухайте, — сказала я раптово, — ви пам’ятаєте, що обіцяли дітям?
У кімнаті стало тихо. Сват опустив очі, сваха удала, що не чує. Дочка зблідла. Зять різко підвівся:
— Мамо, будь ласка.
Я зрозуміла, що не варто було починати цю тему. Але слова вже прозвучали. Через кілька днів дочка приїхала до нас одна. Вона довго мовчала, потім сказала:
— Ти мала рацію, мамо. Машину купили іншій жінці. У батька мого чоловіка є інша жінка на стороні. Секрет, про який усі мовчать. Я дивилася на доньку й не знала, що відповісти на це.
— А чоловік твій знає? — спитала я.
— Знає. І мовчить. Бо не хоче втрачати батьків і їхню підтримку.
Я відчула дивну порожнечу. Ми віддали доньці квартиру, бо хотіли дати їй міцний старт. А свати віддали машину — чужій жінці, руйнуючи власну родину. Тільки совість у нас була чиста. А у них? Дочка встала й сказала тихо:
— Не сваріться з ними. Це їхнє життя, їхній вибір. А ми житимемо, як зможемо. — І пішла.
Я ще довго сиділа в тиші. У вікні блищала дорога, і десь там, серед машин, могла бути та сама — подарована не тим, кому обіцяли. Я відчула, що ця історія ніколи не матиме щасливого кінця. І найгірше — що всі ми вирішили мовчати. Бо іноді мовчання здається легшим за правду. Але саме воно й руйнує сім’ї зсередини.
