– Ну і чого ти мовчиш? Я, здається, ясно висловився. Або ми будуємо цей будинок, або нам з тобою не по дорозі. Я мужик, мені п’ятдесят п’ять років, я хочу на землі жити, а не в цій шпаківні бетонній! – Віктор із гуркотом опустив чашку на блюдце, так що чай виплеснувся на скатертину. – Ти мене чуєш взагалі, Іро?
Ірина повільно підвела очі від тарілки. На кухні пахло смаженими котлетами й заспокійливим. Мабуть, цей запах уже в’ївся у стіни за останні два тижні їхніх безкінечних суперечок. Віктор сидів навпроти, розчервонілий, із тією самою впертою складкою на лобі, яка колись здавалася їй ознакою мужності, а тепер викликала лише глухе роздратування.
– Я чую тебе, Вітю, – спокійно відповіла вона, промокнувши пляму серветкою. – Ти хочеш будинок. Я це зрозуміла ще пів року тому. Але я не розумію, чому ціною цього будинку має стати моя квартира.
– Знову «твоя»! – сплеснув руками чоловік. – Та скільки можна ділити?! Ми сім’я чи хто? П’ять років живемо! У нас усе має бути спільне. А ти вчепилася в цю свою «однушку» як кліщ. Вона стоїть пуста, пил збирає, а ми могли б уже фундамент заливати!
– Вона не стоїть пуста, Вітю. Там живуть квартиранти, і ці гроші – гарна прибавка до моєї зарплати. І до твоєї, до речі, теж, бо продукти ми купуємо в спільний холодильник, – Ірина намагалася говорити рівно, хоча всередині все тремтіло.
– Копійки! – махнув рукою він. – Що ті двадцять тисяч? От будинок – це актив! Це капітал! Це родове гніздо! Ти про старість подумай. Сидіти на лавці біля під’їзду чи вийти вранці на веранду з кавою, пташки співають, повітря свіже…
Ірина подивилася у вікно. За шибкою шумів вечірній город, мигали вогні проспекту. Їй подобався цей шум. Їй подобалася їхня затишна «двушка», в якій вони жили, подобалося, що до метро п’ять хвилин, що поліклініка через дорогу, а дочка з онуком живуть у сусідньому кварталі. Їй було п’ятдесят два роки, вона працювала головною бухгалтеркою в невеликій фірмі й зовсім не мріяла про грядки, септики та прибирання снігу десь за тридцять кілометрів від цивілізації.
Але Віктор мріяв. І ця мрія за останній рік перетворилася на нав’язливу ідею.
– Вітю, у тебе є ділянка. Вона твоя, дісталася від батьків. Будуй, якщо хочеш. Але на свої кошти, – у сотий раз повторила Ірина аргумент, який завжди приводив чоловіка в шаленство.
– На які «свої»? – знявся він. – Ти ж знаєш, у мене зараз у бізнесі застій. Клієнтів немає, сезон не той. А гроші в бетоні заморожені! Продамо твою квартиру – це буде старт. Швидко коробку поставимо, оздоблення зробимо, а потім, дивишся, і моя робота попре, борги роздамо.
Ірина мовчки встала й почала прибирати зі столу. Вона знала цю схему. «Потім робота попре» вона чула всі п’ять років їхнього шлюбу. Віктор займався встановленням дверей, і в нього вічно був «не сезон»: то січень – усі відпочивають, то травень – усі на дачах, то літо – усі у відпустках. Основний дохід у сім’ю приносила вона. І та сама однокімнатна квартира, що дісталася їй від бабусі ще до шлюбу, була її подушкою безпеки. Її особистим недоторканним запасом, який вона берегла для дочки Олі або на випадок хвороби.
– Ти мене ігноруєш? – Віктор схопився й заступив їй шлях до мийки. – Іро, я серйозно. Я втомився. Я почуваюся приживалом у твоїх квартирах. Я хочу бути господарем у своєму домі. Якщо ти мені не довіряєш, якщо тобі шкода цієї нещасної квартири заради нашого майбутнього – значить, грош ціна нашій любові.
– До чого тут любов? – Ірина подивилася йому в очі. – Це економіка. І здоровий глузд. Продати готову ліквідну нерухомість у центрі, щоб вкласти гроші в будівництво в полі, яке може затягнутися на роки? А якщо щось станеться? На що ми будемо добудовувати?
– Ти вічно каркаєш! – зло кинув Віктор. – Коротше так. Я даю тобі час подумати до понеділка. Сьогодні п’ятниця. У понеділок ти або дзвониш рієлтору й виставляєш квартиру на продаж, або ми йдемо в РАЦС і подаємо на розлучення. Я жити з жінкою, яка в мене не вірить і кравцює за моєю спиною, не маю наміру.
Він розвернувся, схопив куртку в передпокої й грюкнув дверима так, що в серванті забриніли келихи.
Ірина залишилася сама в тиші кухні. Вода в крані капала: кап, кап, кап. Вона підійшла, з зусиллям закрутила вентиль. Руки тремтіли. Умова. Ось так просто. Або продавай своє майно, або я йду.
Вона сіла на табуретку й обхопила голову руками. П’ять років тому, коли вони познайомилися, Віктор здався їй подарунком долі. Імпозантний, веселий, золоті руки. Він гарно залицяв, дарував квіти, возив її на пікніки. Після розлучення з першим чоловіком, Віктор здавався надійною стіною. Він переїхав до неї з однією валізою та ящиком інструментів, і спочатку все було добре. Він полагодив крани, переклав ламінат, вони їздили у відпустку.
Але дзвіночки були. Зараз, у цій дзвінкій тиші, вона згадувала їх один за одним. Як він уперше попросив у неї грошей «на розкрутку», і вона дала, а він купив новий спінінг і сказав, що «бізнес зачекає». Як він бурчав, коли вона допомагала дочці грошима: «У неї чоловік є, хай він забезпечує, а нам потрібніше». Як він відмовився прописати її в себе на дачі, коли мова зайшла про реєстрацію для податкової, сказавши: «Ну, це ж батьківське, мало що». А тепер він вимагав продати її добрачне майно.
Ірина встала, налила собі чаю й зателефонувала дочці.
– Мамj, привіт! Ти чого так пізно? Трапилося щось? – голос Олі був бадьорим, на фоні чувся дитячий сміх – онук купався.
– Олю… Вітя поставив умову. Або я продаю бабусину квартиру на його будівництво, або розлучення.
На тому кінці проводу зависла пауза. Потім Оля сказала дуже суворо, зовсім не своїм голосом:
– Мамо, навіть не думай.
– Оль, він каже, що я йому не довіряю. Що я руйную сім’ю.
– Мамо, увімкни бухгалтерку! – мало не підвищила голос дочка. – Який будинок? На кого він буде оформлений? Земля на ньому! Будинок, збудований у шлюбі, буде спільним, але земля-то його! А гроші від продажу твоєї особистої квартири підуть у спільний котел. Якщо розлучення потім – ти доведеш, що вклала саме свої дошлюбні гроші? Це суди роками! Ти залишишся на вулиці, а він у будинку!
– Я розумію, Олю. Я все розумію. Але… п’ять років. Я звикла. Мені страшно залишитися самій.
– Страшніше залишитися самою і без житла, мам. І з кредитами, які він напевне змусить тебе взяти на себе. Ти ж знаєш його сина, Артема?
– До чого тут Артем?
– А до того. Вітя днями телефонував моєму чоловікові, просив грошей позичити. Сказав, що у Артема машина зламалася, терміново потрібен ремонт, а в тата грошей немає. Мамо, у нього вічні проблеми. А твій Вітя хоче за твій рахунок вирішити всі питання. Побудує будинок, потім скаже: «Ой, Артемці жити ніде, хай поки на другому поверсі поживе». І будеш ти обслуговувати двох здорових мужиків у глушині.
Розмова з дочкою трохи відтямила Ірину, але гіркота нікуди не поділася.
Субота минула в тяжкому очікуванні. Віктор не ночував удома. Він прийшов тільки по обіді, демонстративно мовчазний, пройшов у спальню й ліг дивитися телевізор. Ірина готувала суп. Їй захотілося зайти, поговорити, може, знайти компроміс. Сказати: «Давай почнемо будувати з малого, з лазні, накопичимо…».
Але потім вона почула, як він розмовляє телефоном. Двері були причинені.
– Так, Тьомичу, зачекай. Я питання вирішую. Мати ламається, але нікуди не дінеться. Вона ж за штани тримається, боїться, що я піду. У віці вже, кому вона потрібна, крім мене? Дожму до понеділка. Продаємо хату, я тобі одразу гроші перекину, закриєш питання з колекторами… Так, а решту в будівництво. Ну а що? Земля моя, отже, і будинок мій буде. А вона… ну, хай квіточками займається.
Ірина завмерла з ополоником у руці. «У віці вже, кому вона потрібна». «За штани тримається». «Дожму».
Усередині щось клацнуло й обірвалося. Та тонка ниточка жалю, прихильності, страху самотності, на якій трималися її сумніви, лопнула з оглушливим дзвоном. Вона акуратно поклала ополоник. Вимкнула плиту. Суп був недоварений, але це вже не мало значення.
Ірина пройшла в передпокій. Дістала з антресолей велику валізу на коліщатках, з якою вони їздили до Туреччини три роки тому. Відкрила її й покотила в спальню. Віктор лежав на дивані з телефоном. Побачивши дружину з валізою, він усміхнувся.
– Що, вирішила речі збирати? Квартирантів виселяти поїдеш? Правильно. Давно б так. Не варто характер показувати, коли чоловік діло говорить.
Ірина мовчки підійшла до шафи. Відчинила свою половину. Дістала стос його сорочок, джинси, светри.
– Е, ти чого робиш? – Віктор підвівся на лікті, не розуміючи. – Навіщо мої речі береш?
– Збираю, – спокійно сказала Ірина, жбурляючи стос речей у валізу. – Ти ж хотів вирішити питання до понеділка? Навіщо чекати? Я вирішила зараз.
– Ти… ти що, мене виганяєш? – він сів, обличчя його витягнулося. – Іро, ти у своєму розумі? Я ж пожартував! Ну, пристрашив трохи, щоб ти почала ворушитися!
– А я не жартую, Вітю. Вставай. Збирай речі, інструменти свої з комірки. Я викликаю таксі до твого гуртожитку. Чи де ти там прописаний? Ах так, у мами в області. Ну от туди й поїдеш.
– Ти не посмієш! – він схопився, обличчя налилося фарбою. – Це і мій дім також! Я тут п’ять років жив! Я тут шпалери клеїв! Я плінтуси прибивав!
– Плінтуси? – Ірина усміхнулася. – Добре. Я віддам тобі вартість плінтусів. І клею для шпалер. А от за комуналку, яку я платила всі ці роки сама, і за продукти, і за твій бензин, який оплачувався з моєї картки – я, так і бути, рахунок виставляти не буду. Вважай це платою за «чоловічу увагу».
– Іро, припини істерику! – він спробував обійняти її, змінити тактику, ввімкнути звичну чарівність. – Ну чого ти завелася? Ну, почув я тебе. Не хочеш продавати – не будемо. Давай кредит візьмемо? Я на себе візьму, ти тільки поручителем підеш…
Ірина відсторонилася від нього, як від чужої людини. Їй було неприємно від того, що вона п’ять років не помічала, з ким живе. Або не хотіла помічати.
– Я чула твою розмову з Артемом, Вітю. Про те, як ти мене «дожмеш».
Віктор зблід. У його очах майнув страх. Він зрозумів, що перегнув палицю і що дороги назад немає.
– Ти підслуховувала?!
– Я була у своєму домі, на своїй кухні. Двері були відчинені. Збирайся. У тебе година. Потім я міняю замки.
Наступна година минула як у тумані. Віктор був не в собі. Ірина сиділа в кріслі й дивилася на нього сухими очима. Їй не було шкода. Їй було тільки соромно за себе, що вона допустила таке ставлення.
Вона знала закони. Квартира, в якій вони жили, була куплена нею за десять років до шлюбу. Друга квартира – спадщина. Машина записана на неї, куплена в кредит, який платила вона. У Віктора з майна була лише та сама ділянка землі в чистому полі й стара машина, яка коштувала менше, ніж її шуба. Ділити їм було по факту нічого, крім ложок і виделок.
Коли за Віктором зачинилися двері, Ірина не заплакала. Вона зачинила замок на два оберти, накинула ланцюжок.
У понеділок вона подала на розлучення. Віктор не здавався ще довго. Він чатував на неї біля роботи з квітами, намагаючись зіграти сцену каяття. Потім почав надсилати гнівні повідомлення, вимагаючи «компенсацію за витрачені роки». Потім телефонував його син Артем.
Ірина змінила номер телефону. Найняла гарного адвоката, щоб припинити будь-які зазіхання на майно. Як і передбачала Оля, ділити було нічим – ремонт у квартирі не є істотним поліпшенням, що дає право на частку, а чеків у Віктора не було, бо всі матеріали купувала вона.
Минуло пів року. Ірина стояла на балконі своєї квартири. Був теплий літній вечір. Унизу, у дворі, гралися діти. Вона пила чай із нової, гарної кружки. У квартирі було тихо й спокійно. Ніхто не вимагав вечері, ніхто не переключав її улюблений серіал на футбол, ніхто не казав їй, що вона «не так» витрачає гроші.
