Березневе повітря ще кусалося морозом, коли старий рейсовий автобус висадив Івана на повороті до рідного села. В руках — дві важкі сумки, за плечима — два роки важкої праці на будовах у Празі, а в душі — передчуття теплого борщу та рідного ліжка.
Але на порозі білої хати, наче середньовічна фортеця, виросла вона. Ганна Степанівна. Теща.
Вона стояла, схрестивши руки, і її погляд сканував Івана швидше, ніж митний контроль в аеропорту.
— Ну, Іване, з приїздом звісно, — голос тещі дзвенів, як порожнє відро об цямрину криниці. — Але перший раз, ніж пустити тебе до хати, показуй: скільки ж ти привіз? Чи знов тільки мозолі та діряві шкарпетки?
Іван витер піт з чола, хоча надворі було ледь вище нуля.
— Та привіз, мамо, привіз. Дайте хоч сумки поставлю, спина ж не залізна.
— Спина в нього не залізна! — Ганна Степанівна навіть не поворухнулася. — А в моєї дочки терпіння залізне? Два роки сама господарство тягне! Корову вдосвіта відоїти, город викопай, дах підлатай… А ти там, мабуть, тільки чеське дегустував? Показуй здобутки, зятю, бо поріг цей сьогодні переступлять або гроші, або ніхто!
Іван зітхнув, поставив сумки на холодний бетон і витягнув з внутрішньої кишені куртки товстий, перев’язаний гумкою згорток євро. Він розгорнув його перед носом тещі. Сума була солідна — на ці гроші можна було не те що дах перекрити, а ще одну хату поруч збудувати.
Очі Ганни Степанівни на мить спалахнули хижим вогником, але вже за секунду вона примружилася, губи зібралися в тонку лінію.
— Це що? Оце все за два роки? — вона сплеснула руками так, що кури на подвір’ї перелякано розлетілися. — Іване, ти мене за дурну тримаєш? Чи ти там на пів ставки голубів годував?
— Мамо, та ви що? Тут на машину і на ремонт вистачить! — вигукнув ошелешений Іван.
— На яку машину? На іграшкову? — закричала теща, переходячи в наступ. — Сусідський Микола за рік привіз стільки, що паркан гранітний поставив і жінці шубу з такого звіра купив, що я й назви не вимовлю! А ти мені оці папірці суєш? Це ж сміх на все село! Я вже всім розказала, що зять у мене — мільйонер, що ми трактор купимо і ферму відкриємо! А ти приїхав з оцими копійками?
— Які копійки, Степанівно?! Я на риштуваннях у дощ і сніг висів! Я світа білого не бачив! — голос Івана зірвався на хрип.
— Значить, мало висів! Значить, погано працював! — Ганна Степанівна вперлася руками в боки. — Оце зараз підхоплюй свої баули, розвертайся і дуй назад на вокзал! Поки ще один такий згорток не заробиш — до хати не пущу! Марійці я сама скажу, що в тебе рейс затримали… на пів року!
— Ви при своєму розумі? Це ж моя хата теж! Тут моя жінка, мої діти! — Іван зробив крок до дверей, але теща спритно підхопила віника, що стояв поруч.
— Твоя хата? Твоя хата там, де ти гроші заробляєш! А тут — територія чесних людей і великих планів! Ти подивись на себе: куртка затерта, черевики збиті. Ти хочеш, щоб сусіди тикали пальцями, що Ганнин зять приїхав жебраком? Не ганьби мій рід! Геть з подвір’я!
— Та я за ці гроші вам зуби золоті в три ряди вставлю, щоб ви мені не гарчали! — не стримався Іван.
— Зуби він мені вставить! — заверещала Ганна Степанівна. — Ти краще собі розуму встав! Оце стільки працювати і привезти пшик? Недотепа! Ледар! Світовий атлас ліні! Я тебе не для того за Марійку віддавала, щоб ти мені тут на дивані євро рахував, яких на нормальний паркан не вистачить!
— Ганно Степанівно, зупиніться, бо серце стане! — Іван намагався обійти її збоку, але теща виявилася напрочуд мобільною.
— Не зупинюся! Іди геть, кажу! Поки не привезеш стільки, щоб я могла на них як на перині спати — не бачити тобі ні борщу, ні Марійки! Їдь назад! Там зараз саме сезон, будівництва киплять, а ти тут будеш повітря протирати? Марш на трасу!
— Та де ж я поїду, автобус раз на добу! — закричав Іван, уже майже здаючись під натиском цього цунамі.
— Пішки дійдеш! Для здоров’я корисно! Заодно і подумаєш, як тещу рідну радувати!
В цей момент у вікні з’явилося здивоване обличчя Марійки, але Ганна Степанівна блискавично засмикнула штору.
— Все, аудієнція закінчена! — відрізала вона. — Повернешся з подвійною сумою — тоді й поговоримо про “з приїздом”. А поки що — адьос, аміго, чи як там у вас кажуть!
Іван стояв посеред подвір’я, дивлячись на зачинені двері. В кущах сидів старий пес Бровко і співчутливо дивився на господаря. Іван глянув на свої сумки, потім на пачку грошей, яка щойно здавалася багатством, а тепер — причиною депортації.
— Ну, мамо… — процідив він крізь зуби, піднімаючи багаж. — Привезу я вам грошей. Стільки привезу, що ви на них не спати будете, а я вас ними обклею замість шпалер!
Він розвернувся і почовгав назад до дороги, а з вікна за ним стежили суворі очі тещі, яка вже вираховувала умі, скільки коштуватиме новий гранітний паркан “як у Миколи”, тільки на два сантиметри вищий.
Минув рівно рік. Березень знову дихнув сирістю, але цього разу біля воріт Ганни Степанівни зупинився не пошарпаний автобус, а величезний чорний позашляховик, що блищав так, наче його щойно викупали в олії.
Теща якраз виходила з хати з порожнім відром. Побачивши таку «бричку», вона впустила відро, і те з гуркотом покотилося під ноги Івану, який вийшов з машини у шкіряній куртці та з виглядом переможця.
— Ого! — тільки й видихнула Ганна Степанівна, миттєво змінюючи гнів на милість. — Іванку! Соколику! Приїхав! А я ж казала, я ж відчувала — мій зять не промах! Марійко, став самовар, Іван гроші привіз!
Іван не поспішав обійматися. Він мовчки відкрив багажник. Там лежало чотири величезні валізи.
— Ну що, мамо, — голос Івана був низьким і спокійним. — Пам’ятаєте, що обіцяли? Що пустите, як привезу стільки, щоб ви на них спали?
— Пам’ятаю, синку, пам’ятаю! — вона вже бігла до валізи, тягнучи свої допитливі руки до замка. — Ой, та тут же мабуть мільйони! Ой, та ми ж тепер…
Вона смикнула блискавку. Валіза розійшлася, і з неї градом посипалися… дрібні монети. Центи, копійки, злоті, металеві гривні — тисячі, десятки тисяч залізних кругляків заповнили подвір’я з металевим дзвоном.
— Це що… це що таке? — Ганна Степанівна заціпеніла, дивлячись на купу металобрухту.
— Це ваші гроші, мамо, — Іван відкрив другу валізу, і ще одна лавина металу накрила її калоші. — Ви ж казали, що паперові — то сміх? Ось, справжня вага! Тут чотири центнери чистої валюти. Я спеціально в усіх банках Праги міняв.
— Ти з глузду з’їхав?! — заверещала теща. — Як я їх рахувати буду? Як я з цим у магазин піду? Мені хліба не продадуть, скажуть — церкву пограбувала!
— А ви не йдіть, — Іван єхидно посміхнувся. — Ви ж казали, що хочете на них спати. Ось я вам зараз у спальні їх рівним шаром і розстелю. Буде вам і акупунктура, і масаж, і “багате” життя.
— Та ти… та ти знущаєшся! — Ганна Степанівна вхопила віника, але Іван виставив руку вперед.
— Но-но! Віник залиште для прибирання копійок. Або пускаєте в хату і мовчите про “мало привіз” наступні десять років, або я зараз вантажу все назад і їду купувати хату в сусідньому селі. А ви залишаєтеся тут зі своїм порожнім відром і гордістю.
Марійка, що вибігла на ганок, не витримала і розреготалася:
— Мамо, ну ви ж хотіли, щоб “аж гуло”! От тепер і гуде, і дзвенить!
Ганна Степанівна подивилася на блискучу машину, на впевненого зятя, потім на гори дріб’язку під ногами. Її внутрішній бухгалтер боровся з внутрішнім диктатором.
— Ну добре вже… — пробурчала вона, опускаючи віника. — Заходь. Тільки щоб до вечора все це залізо в мішки поскладав! Мені ще перед сусідкою треба похвалитися, що в мене зять стільки привіз, що підлога просіла!
— Домовилися, — підмигнув Іван. — Але борщ має бути такий, щоб ложка стояла. Бо сили мені ще знадобляться — паркан же “вищий за Миколин” будувати треба!
Ганна Степанівна потягла мішок монет до сільмагу, наче бурлака на Волзі. Поставила на прилавок, аж вітрина з оселедцями здригнулася.
— Мені кіло ковбаси «Краківської» і пляшку олії, — гордо заявила вона, розв’язуючи вузол.
Продавчиня Люба подивилася на купу дріб’язку й на тещу:
— Степанівно, ви що, фонтан у центрі Праги пограбували? Я це до ранку рахувати не буду!
— Рахуй, Любцю, рахуй! — відрізала Ганна. — Це валюта! Зять привіз стільки, що банківські машини зламалися, довелось у валізи залізом пакувати. Тяжка праця, важкі гроші!
Люба зітхнула, дістала старі рахівниці й почала: «Цінь, цінь, цінь…». Через годину за тещею зібралася черга на пів села. Люди сміялися, обговорювали Іванову «помсту», а Ганна Степанівна стояла з кам’яним обличчям, хоча спина вже затерпла.
— Ну що там? — спитала вона, коли Люба спітніла.
— На олію вистачило, а на ковбасу ще два кілограми міді треба досипати!
Теща повернулася додому зла, з однією пляшкою олії, але з високо піднятою головою.
— Іване! — гукнула вона з порога. — Забирай своє залізо в банк і міняй на нормальні купюри! Бо поки я ту ковбасу куплю, ми всі з голоду попухнемо!
Іван тільки хитро посміхнувся:
— То що, мамо, пускаєте до хати назовсім чи ще за “паперовими” з’їздити?
— Заходь уже, — махнула вона рукою. — Тільки машину постав так, щоб Микола бачив!
Будівництво паркану перетворилося на справжнє шоу. Іван замовив стільки каменю та цементу, що фури перекрили всю вулицю. Ганна Степанівна особисто ходила з рулеткою, вимірюючи кожен сантиметр:
— Іване, клади ще один ряд! У Миколи два метри, а в нас має бути два десять! Щоб він зі свого підвіконня навіть верхівку моєї яблуні не бачив!
Через місяць над селом виріс справжній «Китайський мур» з граніту та кованого заліза. Сусіди зупинялися, роззявивши роти, а Микола лише заздрісно зітхав через свій старий штахетник.
Увечері, коли сонце сідало за новий височенний паркан, Іван з тещею сиділи на веранді. На столі димів борщ, а Ганна Степанівна, подобріла й розслаблена, нарешті дістала з шафи заначку — пляшку домашньої.
— Ну що, зятю, — сказала вона, наливаючи по чарці. — Паркан стоїть, сусіди лопаються від заздрощів, а гроші… гроші в банк занесли. Тепер можеш і вдома посидіти.
— Та ні, мамо, — підмигнув Іван. — Ви ж казали, що я ледар. Може, мені ще на вертоліт поїхати заробити? Щоб над Миколою літати?
Теща поперхнулася, перехрестилася і міцно вхопила Івана за рукав:
— Сиди вже,Вертольота моє серце не витримає. Будемо тут господарювати, а Микола нехай на паркан любується!
На цьому в родині настав мир, а чутки про “важкі мільйони” Івана ще довго ходили селом, обростаючи легендами про золоті злитки у валізах.
Валентина Довга
