Ось сиджу я, Коля, в цій кухні, де ще вчора пахло твоїми голубцями, а сьогодні пахне тільки холодністю. Ти стоїш біля вікна, руки схрещені, дивишся на сніг, ніби він тобі щось винен.
А я сиджу і думаю: «То, це ж справді кінець».
– Ну Колю, розлучення так розлучення, – кажеш ти спокійно, наче про те, що завтра дощ. – Тільки знай: машина та будинок залишаються за мною. А діти та собака – твої.
Я спочатку навіть не зрозумів. Думав, жартуєш. Потім дивлюся на тебе – очі сухі, губи стиснуті в одну лінію, як у вчительки математики, коли хтось списував.
– Пробач, що? – питаю я тихо, бо голос зраджує.
– Ти ж чув. Toyota моя. Будинок мій. Діти твої. І Рекс твій. Усе чесно, по-чесному, як у людей.
– Ага, по-чесному, – повторюю я і відчуваю, як у горлі щось лопається. – Ти серйозно зараз, Олю? Ти хочеш забрати в мене дім, в якому я кожну цеглину руками перебирав? І машину, на якій я тебе в пологовий возив?
А дітей мені лишаєш, ніби це якісь… якісь лотерейні квитки, які ти не хочеш виграти?
Вона зітхає. Важко так, театрально.
– Коля, не починай. Ти ж сам казав, що я «заморила тебе побутом». Ти ж сам кричав уночі на кухні: «Я хочу жити, а не існувати!» Ну от, живи. Забирай дітей, забирай собаку, живи на повну. Я тобі навіть не заздрю.
– Ти… ти їх взагалі любиш, чи що? – питаю я і сам чую, як голос тремтить, як у підлітка.
– Люблю. Тому й віддаю тобі. Бо з тобою вони матимуть хоч якийсь шанс вирости нормальними людьми. А зі мною… – вона робить паузу, дивиться кудись у стелю, – зі мною вони виростуть такими, як я. А я, Колю, вже давно знаю, що я – поганий варіант.
Я мовчу. Бо що тут скажеш? Вона вперше за п’ятнадцять років сказала щось про себе правду. І це боляче сильніше, ніж усі її крики разом взяті.
– А будинок? – питаю я після довгої тиші. – Ти ж знаєш, що я його будував. Руками. Ночами. Коли ти спала, а я клав паркет у вітальні. Пам’ятаєш, як я пальці протер об ту кляту плитку в ванній?
– Пам’ятаю, – тихо каже вона. – Ти тоді три дні пив знеболювальне і лаявся, що «це останній ремонт у моєму житті».
Виявилося – не останній.
Ми обидва гірко посміхаємося. Якось одночасно. І це найстрашніше – коли навіть у момент розриву ще є оті маленькі синхронні моменти.
– Машина теж, – додає вона. – Я на ній уже п’ять років дітей у школу вожу. Вона знає всі наші маршрути. Вона… моя.
– А я? – питаю я і сам собі здаюся жалюгідним. – Я теж п’ять років дітей у школу возив. І тебе на роботу. І твою маму в село. І Рекса до ветеринара, коли він з’їв отруту від щурів. Я теж знаю всі маршрути.
– Ти знаєш маршрути, – погоджується вона. – Але машина моя. Це вже не обговорюється.
Я встаю. Ходжу по кухні. Від столу до холодильника. Від холодильника до вікна. Як звір у клітці.
– А діти? – питаю я нарешті. – Ти хоч розумієш, що їм буде не весело без мами? Артем у дев’ятому, в нього іспити, він і так на нервах. А Соня… Соня тільки-тільки почала з хлопцями переписуватися. Їй потрібна мама, Олю. Мама, а не тато, який не вміє заплітати коси і не знає, що таке «ті дні».
– Я навчила тебе заплітати коси, пам’ятаєш? – посміхається вона криво. – Ти ще казав, що в тебе пальці як сосиски. А потім таки навчився. Краще за мене навіть.
– То в чому проблема?! – майже кричу я. – Якщо я можу коси заплітати, то чому ти не можеш залишитися?!
Вона довго мовчить. Потім підходить до столу, бере мою недопиту пляшку, робить великий ковток прямо з горла. Це так на неї не схоже, що я навіть забуваю дихати.
– Бо я втомилася, Колю, – каже вона тихо, але чітко. – Я втомилася бути правильною. Втомилася посміхатися, коли хочеться вити. Втомилася готувати борщ, коли хочеться замовити піцу і дивитися серіали до ранку.
Втомилася бути «хорошою мамою», коли всередині – суцільний крик. Я хочу… – вона запинається, – я хочу бути егоїсткою. Хоч раз у житті. І мені страшно, бо я знаю, що це назавжди мене змінить. Але я вже не можу інакше.
Я дивлюся на неї і розумію: вона не бреше. Вона справді хоче. І це страшніше за все.
– А Рекс? – питаю я вже майже без сил.
– Рекс тебе любить більше, – каже вона і вперше за весь вечір у неї тремтить голос. – Він тебе чекає біля дверей, коли ти з роботи приходиш. Мене він просто терпить. А тебе любить.
– То чому ти його мені віддаєш?
– Бо я не хочу, щоб він сумнівався, хто його справжній хазяїн.
Ми мовчимо хвилин десять. Просто стоїмо. Дихаємо. Сніг за вікном падає великими пластівцями, ніби хтось зверху рве пухові подушки.
– Я піду пакувати речі, – каже вона нарешті.
– Куди ти підеш?
– Поки що до мами. Потім… не знаю. Може, в Київ. Може, в інше місто. Може, на море. Я ще не вирішила.
– А діти?
– Скажеш їм сам. Ти ж умієш. Ти завжди вмів говорити з ними по-чоловічому.
Вона виходить з кухні. Я чую, як скриплять сходи. Як грюкають дверцята шафи. Як вона тягне валізу.
А я сиджу і думаю: «Як я скажу дітям, що мама їх кидає? Як я поясню Соні, що мама не захотіла бути мамою? Як я поясню Артему, що іноді любов закінчується не сваркою, не зрадою, а просто… втомою?»
Через годину вона спускається. Валізу за собою тягне. На ній пальто, яке я їй купував на десятиліття весілля. Чорне, з хутряним коміром. Їй дуже пасує.
– Я викликала таксі, – каже вона. – Через десять хвилин.
– А діти сплять, – кажу я. – Ти навіть не попрощаєшся?
– Я залишу листи. Кожному свій. І фотки. І… – вона ковтає, – і свою улюблену футболку Соні. Ту, з єдинорогом.
– Вони будуть ненавидіти тебе, – кажу я тихо.
– Знаю, – відповідає вона. – І це буде справедливо.
Вона підходить ближче. Дуже близько. Я відчуваю запах її шампуню. Той самий, що й п’ятнадцять років тому.
– Колю, – шепоче вона, – якщо колись… дуже-дуже колись… тобі стане так боляче… подзвони мені. Добре? Просто подзвони. Я візьму слухавку. Навіть якщо буду на краю світу.
Я киваю. Бо сказати нічого.
Вона цілує мене в щоку. Дуже швидко. Як прощаються з хворим родичем.
Потім виходить.
Двері зачиняються. Тихо клацає замок.
Я стою посеред кухні. Сніг за вікном. Рекс підходить, кладе голову мені на коліно. Скулить.
– Ну що, старий, – кажу я йому і сам не розумію, чому голос такий спокійний. – Залишилися ми з тобою вдвох на все життя. І ще двоє підлітків, які завтра прокинуться і дізнаються, що їхня мама поїхала «шукати себе».
Рекс лиже мені руку.
Я беру телефон. Пишу повідомлення в групу наших друзів:
«
Друзі, завтра ввечері приходьте всі. Буде прощальна вечеря з Олею. Ні, вона не повернеться. Але я хочу, щоб діти бачили, що ми все ще можемо сидіти за одним столом. І щоб знали: розлучення – це не кінець. Іноді це просто… втома двох людей, які колись дуже сильно любили одне одного.»
Відправляю.
І ставлю телефон на стіл.
Потім іду нагору. Тихо відчиняю двері до кімнати Соні. Вона спить, обіймаючи подушку. На тумбочці лежить телефон – екран ще світиться. Напевно, знову з тим своїм «Максом» переписувалася.
Я сідаю на край ліжка. Гладжу її по волоссю.
– Мамі треба було полетіти, зайчику, – шепочу я. – Вона повернеться. Може, не скоро. Але повернеться. А поки що… поки що ми з тобою і з Артемом і з Рексом будемо триматися разом. Добре?
Соня щось бурмоче уві сні. Мабуть, погоджується.
Я виходжу в коридор. Стою. Слухаю, як тік-так годинник на першому поверсі відлічує останні хвилини нашого старого життя.
І думаю:
«Знаєш, Олю… ти забрала будинок. Забрала машину. Але ти забула одну річ. Ти забула, що головне в цьому домі ніколи не було в стінах і не в колесах. Головне – це оті двоє, що сплять за цими дверима. І отой пес, що зараз сопе внизу. І я. І ти, навіть якщо ти зараз на таксі їдеш у бік залізничного вокзалу.»
Я посміхаюся в темряву.
Гірко. Але посміхаюся.
Бо розумію: це не кінець.
Це просто новий, дуже болючий, дуже кривий, але все-таки новий розділ.
І я його пройду.
З дітьми. З собакою. З собою.
І, можливо, одного дня… з тобою знову.
Хоч би просто посидіти за одним столом і випити по кухлю чаю. Без криків. Без претензій. Просто два старі втомлені люди, які колись дуже сильно любили одне одного.
І, можливо, ще люблять.
Тільки вже по-іншому.
Я спускаюся вниз. Ставлю чайник. Бо раптом завтра вранці діти захочуть млинці. А я вмію пекти млинці. Навіть дуже добре вмію.
І це вже щось.
Це вже початок.
Юлія Хмара
