— Досить скидати на мене своїх дітей, — заявила бабуся.
Валентина Олегівна стояла біля плити й готувала, який раз за день, бо онукам потрібно свіженьке. Ось у її час діти їли те, що дають, і дякували.
— Мамо, а можеш завтра до 8:00 ранку під’їхати? — Марина крутилася на кухні, збираючи дитячі іграшки. — У нас з Ігорем важлива зустріч. До речі, і погодуєш їх перед садочком, і забереш потім, звичайно. А ввечері я вже казала, у нас корпоратив.
Валентина Олегівна кивнула, як завжди, бо відмовити доньці не можна, бо онуки — святе.
— І так, — Марина зупинилася в дверях. — Не забудь завтра ж відвезти Катю до стоматолога. Ігор записав, але ми не встигаємо.
Двері хлопнули. Жінка залишилася сама з брудними тарілками і відчуттям, що її життя перетворилося на нескінченну зміну чергувань. А колись вона працювала завучем у школі, 30 років віддала освіті, планувала на пенсії займатися садом, читати, може, подорожувати. Михайло Петрович, покійний чоловік, завжди говорив: “Валю, от вийдемо на пенсію, будемо жити для себе”. Тільки Михайла Петровича не стало через рік після її виходу на пенсію, а Марина якраз привела у світ Артема.
— Мамо, ну ти ж вдома сидиш, — сказала тоді донька. — Допомогти можеш? У мене декретна відпустка закінчується, а дитину залишити ні з ким.
І Валентина Олегівна допомогла. Як же не допомогти? Потім з’явилася Катя. Потім у Ігоря справи пішли вгору. З’явилася можливість дружині не працювати. Але Марина до того часу вже звикла до того, що мама завжди поруч, що можна подзвонити в будь-яку мить. “Мам, а ти можеш?” І вона завжди могла. А вчора Ігор заявив: “Добре, що у нас така чудова бабуся. Без вас, мамо, ми б точно не впоралися”. І усміхнувся щиро, так по-доброму. Тільки в цій усмішці не було вдячності, була звичка, було сприйняття її допомоги як щось саме собою зрозуміле, як електрику в розетці. Вставив вилку — і воно є. Викликав бабусю — вона приїхала.
А що, якщо завтра я не приїду? — подумала Валентина, вимикаючи плиту. Думка здалася дикою, злочинною майже і дуже привабливою.
Вранці Валентина прокинулася о пів на восьму. За звичкою треба вставати, збиратися, їхати до дітей, погодувати, одягнути, відвезти в садок. Але замість того, щоб схопитися з ліжка, вона залишилася лежати. Просто лежати й дивитися в стелю.
Коли о 8:00 ранку задзвонив телефон, Валентина Олегівна не відповіла. Вдруге теж. Втретє вона скинула виклик і надіслала повідомлення: “Погано себе почуваю. Не зможу сьогодні”.
Через 5 хвилин Марина перетелефонувала.
— Мамо, що сталося? Температура, тиск?
— Втомилася, — чесно відповіла мати.
— Ну, мамо, ну не можна ж так. У нас же зустріч важлива. Ігор уже в машині сидить. Що нам тепер робити?
— “А от це, дочко, вже ваші проблеми”, — подумала Валентина, але вголос сказала: — Не знаю, Мариночко, я сьогодні нікуди не їду.
Вона поклала слухавку й уперше за багато років вимкнула звук. До обіду мобільний показував 14 пропущених: від Марини, від Ігора. Жінка заварила собі чай. Справжній дорогий, який купувала на свято, але якого ніколи не діставала до свята. Сіла біля вікна з книгою. Давно нечитаною.
Ввечері приїхала Марина без дітей із заплаканими очима.
— Мамо, що з тобою? Я на тебе так розраховувала.
— “Ось саме”, — спокійно відповіла Валентина Олегівна. — “Розраховувала, як на автобус”. Підійшла до зупинки, а він прийшов за розкладом.
— Але ти ж мама.
— Я твоя мама, не нянька для твоїх дітей.
Марина сіла навпроти, розгублено тереблячи ручку сумки.
— Але ти ж сама пропонувала допомогу. Коли Артем народився, ти сама сказала…
— Допомогти — це одне, а жити замість вас — зовсім інше. Уявіть, що вам 35 років, а ви досі не навчилися самі вирішувати, о котрій годувати власних дітей.
— Мамо, ну при чому тут це? Ми ж не вимагаємо, ми просимо.
— Кожен Божий день. “Мамо, а ти можеш?” “Мамо, ти не забула?” “Мамо, нам терміново потрібно”. Ах, коли я востаннє ходила до лікаря, коли в театр, коли просто висипалася у вихідні?
Донька заплакала.
— Але що ж нам тепер робити?
— Робити те, що роблять усі нормальні батьки. Наймати няню, міняти графік роботи, якщо ти ще працюєш адміністраторкою в салоні краси, домовлятися між собою. Зрештою, це ж ваші діти.
— Але це ж такі гроші.
— А мій час — безоплатний, мої нерви, моє здоров’я.
Здавалося б, що може бути гірше, ніж усвідомити, що перетворилася на безоплатну прислугу для власної доньки. Але, виявляється, гірше мовчати про це й продовжувати удавати, що так і має бути.
Марина втерла очі.
— Мамо, ну ми ж не спеціально. Ми думали, тобі подобається возитися з онуками.
— Мені подобається бути бабусею, приїжджати до онуків у гості, купувати їм подарунки, казки читати. Мені не подобається бути їхньою єдиною нянею, кухарем і прибиральницею.
— І що тепер?
— Тепер ви вчитеся бути батьками, а я вчуся бути бабусею. Не мамкою на підхваті, а саме бабусею.
Марина пішла тиха, задумлива. Валентина залишилася сама. Вперше за багато років по-справжньому сама.
Наступного дня Ігор надіслав повідомлення: “Вибачте, мамо, ми правда не думали. Найняли няню тимчасово, поки не розберемося”.
Ввечері вона ввімкнула телефон і побачила голосове від Артема: “Бабусю, а чому ти не приїхала? Тітонька Свєта готує не так смачно, як ти. Але вона хороша. Вона зі мною в LEGO грала”. У голосі внука не було образи, була звичайна дитяча допитливість.
Через два тижні о 7 ранку задзвонив телефон. Валентина Олегівна відкрила очі й глянула на екран. “Марина”. У такий час донька дзвонила тільки у крайніх випадках.
— Мамо, — голос був на межі сліз. — У Артема температура під 40. Няня вчора захворіла. Ігор у відрядженні. Я не знаю, що робити. Можеш приїхати?
Валентина сіла на ліжку. Ось він, момент істини. Хворий онук, донька в розпачі. Усі старі механізми вимагали схопитися, одягнутися, мчати, рятувати.
— Звичайно, приїду, — сказала вона, — але приїду не як заміна тебе.
— Мамо, зараз не час для…
— Саме зараз час. Збирайся, їдемо до лікаря разом.
За годину Валентина стояла в передпокої квартири доньки. Марина металася по кімнатах із червоними від недосипання очима.
— Не знаю, чим збивати, нічого не допомагає. Може, швидку викликати?
— Мариночко, — спокійно сказала Валентина. — Ти мати двох дітей, заспокойся, нарешті. Давай по порядку: що ти йому давала? Коли? Скільки?
Донька розгублено моргала.
— Я думала, ти сама знаєш, що робити.
— Я знаю, але це твоя дитина. Вчися.
Валентина пройшла до Артема. Хлопчик лежав червоний, капризував, але нічого критичного. Звичайна дитяча застуда.
— Привіт, мій хороший, — погладила вона онука по чолі. — Мама зараз дасть ліки, а бабуся почитає казку.
Марина крутилася поруч.
— Мамо, може, ти сама? Ти ж краще знаєш дозування?
— Ні. — Валентина розвернулася до доньки. — Сідай. Читаємо інструкцію разом. Але, Марино… — голос прозвучав суворіше, ніж зазвичай. — Тобі 35, у тебе двоє дітей. Навчися сама розраховувати дозування дитячого жарознижуючого.
— Але якщо я помилюся?
— А якщо мене завтра не стане? — жорстко спитала мати. — Що ти тоді робитимеш? Дзвонити Ігорю щоразу, коли в дитини нежить?
Марина зблідла.
— Мамо, не кажи так.
— Кажу так, бо це правда життя. Я не вічна, Мариночко. Я не зобов’язана вирішувати усі ваші проблеми. Не уявляйте, що мене немає. Просто зрозумійте. Ваші діти — це ваша відповідальність. Повністю ваша.
Вони читали інструкцію разом. Валентина пояснювала, як розраховувати дозу за вагою, через які інтервали давати, що робити, якщо температура не спадає. Марина записувала у блокнот тремтячою рукою.
— А тепер найцікавіше, — сказала Валентина, коли Артем нарешті заснув. — Де Катя?
— У подружки ночувала.
— Дзвони, пояснюй ситуацію, домовляйся, щоб її потримали ще день-два, або забирай, але з умовою, що вона триматиметься подалі від брата, щоб не захворіти.
— Але я ж сама з двома?..
— Як усі матері у цьому світі? — обурилася мати. — Як мільйони жінок справляються без помічників? Думай головою, а не нервуй.
Донька заплакала.
— Я не вмію. Я звикла, що ти…
— Ось саме, — Валентина сіла поруч, але не обійняла, як раніше. — Звикла. Я тебе привчила бути безпорадною. Це моя помилка. Ти доросла жінка, Марино. Поводься відповідно.
— Але я боюся.
— І це нормально. Усі молоді батьки бояться, але страх — не привід перекладати відповідальність на інших. Страх — це сигнал, що треба вчитися.
До вечора температура в Артема впала. Катю забрали від подружки. Валентина приготувала легку вечерю і зібралася йти.
— Мамо, залишись, — запросила Марина. — А раптом вночі температура підніметься?
— Ну тоді ти даси жарознижуюче за схемою, яку ми сьогодні розібрали, і будеш стежити за станом, як усі батьки. А якщо щось серйозне, тоді викличеш лікаря чи швидку. Мариночко, у тебе є голова на плечах, користуйся нею.
У дверей донька раптом спитала:
— Мамо, а ти нас що, розлюбила?
Валентина обернулася. В очах Марини була розгубленість наляканої дитини.
— Навпаки, — тихо сказала вона. — Я вас так люблю, що готова стати поганою у ваших очах. Аби тільки ви навчилися бути самостійними.
— Я не розумію.
— Зрозумієш, коли станеш справжньою матір’ю, а не такою, що грає в дочки-матері під маминою опікою.
На сходовому майданчику Валентина Олегівна зупинилася й глибоко зітхнула. От і все. Та це ще не все. Попереду було найскладніше: навчитися жити з почуттям провини, яке буде гризти щоразу, коли донька зіткнеться з труднощами; навчитися не бігти на допомогу за першим покликом. Але сьогодні вона зробила те, що мала зробити давно.
Минуло три місяці. Валентина поливала фіалки на підвіконні, коли почула дзвінок у двері. Відкрила. На порозі стояла Марина з букетом хризантем і незграбною усмішкою.
— Привіт, мамо. Можна увійти?
— Звичайно.
Донька пройшла на кухню, сіла за стіл, помовчала, розглядаючи свої руки.
— Хочеш чаю? — спитала мати.
— Хочу й поговорити.
Валентина поставила чайник, дістала печиво.
— Мамо, я… — Марина запнулася. — Я зрозуміла.
— І що ж?
— Що не можна жити чужим життям. Ні мені твоїм, ні тобі моїм.
Валентина кивнула, розливаючи чай по чашках.
— Минулого тижня Катя впала з велосипеда… і знаєш, що я зробила? Сама їй допомогла, сама заспокоїла. Спокійно, без дзвінків тобі.
— Молодець.
— Артем захворів знову. Я вже знала, що робити. Навіть Ігор здивувався. Каже, я стала дуже впевненою.
Валентина усміхнулася.
— Бо стала справжньою мамою.
— Так. І це виявилося не так, як я думала. Навіть приємно відчувати, що справляєшся сама. А няню… ми звільнили. Виявилося, ми самі можемо. Ігор тепер раніше з роботи приходить, допомагає. Каже, раніше думав, навіщо, коли є бабуся.
Марина помовчала, потім додала:
— Мамо, прости мені. Ми тебе любимо. Але в тебе ж теж є своє життя.
Валентина розсміялася.
— Уявляєш? Є. Вчора в театр ходила, завтра до подруги на дачу їду, а на наступному тижні в музей з екскурсією.
Марина встала, підійшла до мами, обійняла.
— Дякую тобі. Тоді я образилася, а тепер розумію — це були найправильніші слова в моєму житті.
За годину донька поїхала. Валентина залишилася сама. Але це було не те самотнє почуття, що раніше — виснажливе, сповнене провини. Це була приємна самотність жінки, яка нарешті повернула собі власне життя.
Ввечері подзвонив Артем:
— Бабусю, а завтра неділя. Можна ми до тебе приїдемо в гості?
— Звичайно, можна. Пиріг спечу.
— А можна я тобі допоможу?
— Можна, — усміхнулася Валентина. — Будеш моїм помічником.
Ось так. Бути не нянею для онука, не прислугою для доньки, а просто бабусею. Це виявилося набагато краще.
