— Як це ти не знаєш, чия ця прикраса? В очі мені подивися! З ким це ти зустрічався тут, коли я була у відрядженні? – мене просто трусило від люті.
Цей ранок, як і багато інших, почався зі звичного хаосу. Діти метушаться, чоловік збирається на роботу, а я, як завжди, балансую між приготуванням сніданку, пакуванням шкільних ланчів та прагненням хоч на хвилинку випити каву в тиші. Але є моменти, коли життя підкидає щось неочікуване. От, як сьогодні, коли я вирішила зробити генеральне прибирання у ванній кімнаті.
Чесно кажучи, ця ідея спала мені на думку раптово. Зазвичай, у мене не доходять руки до таких героїчних звершень. Але як тільки побачила брудний куточок за пральною машиною, не могла зупинитися. І ось, напівприсядки, з ганчіркою в руках, я почала відсувати речі та знімати всілякі дрібнички, які накопичилися там роками. Усе йшло за планом, поки під ванною я не побачила маленьку срібну сережку.
Я завмерла. Щось було не так. У мене таких сережок ніколи не було. Моя мама, яка часто залишалася у нас на ночівлю, також не носила нічого подібного. Серце почало стукати швидше, мозок раптом оживив тисячі різних сценаріїв. «Що це за сережка? Чия вона може бути?» — подумала я. І тут мене пробило холодним потом. Ну, звичайно ж! Це чужа сережка! Але чия?
— Ну, Миколо… — зловісно прошепотіла я собі під ніс. — Невже я щось пропустила? Невже всі ці вечори, коли він затримувався на роботі, були не про справи, а про іншу жінку?
Я поклала сережку на поличку й вирішила зберігати спокій. І хоча у моїй голові вже вибудовувалася ціла драма з актами зради, сварок і сліз, вирішила дочекатися вечора. «Не будемо поспішати з висновками», — вмовляла я себе.
Настав вечір. Чоловік прийшов додому, втомлений, як завжди, і навіть не підозрював, що його чекає невелика «інспекція».
— Привіт, коханий, — сказала я, намагаючись приховати свою тривогу за посмішкою. — У нас, до речі, цікава знахідка у ванній. Під ванною, якщо точніше.
Він підняв брову і з цікавістю глянув на мене.
— Сережка, — відповіла я, показуючи йому її на долоні.
Микола зморщив лоб, уважно подивився на неї, потім перевів погляд на мене.
— Твоя? — спитав він спокійно, ніби нічого не сталося.
Я ледве втримала себе, щоб не наговорити зайвого.
— Ні, Миколо, — сказала я, трохи піднімаючи тон. — У мене таких ніколи не було. І у моєї мами теж. Тож, скажи мені, чия це сережка?
Я чекала, що зараз він почне червоніти, м’ятися, може навіть щось вигадувати. Але замість цього він просто знизав плечима.
— Не знаю, можливо, твоя. Погано пам’ятаєш свої прикраси? — його відповідь була такою розслабленою, що я на мить засумнівалася у своїх підозрах.
— Ні, це точно не моє, — повторила я, наполягаючи на своєму. — Миколо, поясни мені, звідки це взялося?
Він подивився на мене трохи здивовано, і тут, нарешті, я побачила, як усвідомлення почало проникати в його голову.
— Точно не твоє? Ну тоді… — Микола нарешті встав і глянув на мене уважніше. — Може, це помічниці?
Помічниця! Звичайно! Я була така захоплена своїми думками, що зовсім забула про неї. Олена, наша домробітниця, приходить раз на тиждень, щоб допомогти з прибиранням і часто залишається на кілька годин, прибираючи по всьому будинку.
— А сережка схоже на її стиль, — продовжив Микола, нарешті усміхаючись. — Їй чоловік нещодавно подарував нові сережки на річницю. Пам’ятаєш, вона розповідала?
Мене наче облили холодною водою. Звичайно, як я могла забути! Олена справді розповідала про цей подарунок. І я раптом відчула, як хвиля полегшення накриває мене, а разом із нею — і сором.
— О Боже… — я схопилася за голову. — Як я могла не подумати про це раніше?
Микола засміявся разом зі мною.
— А ти вже що собі уявила? — він усміхнувся, притиснувши мене до себе. — Ти серйозно подумала, що я б щось подібне зробив?
— Ну… — відповіла я невпевнено, все ще сміючись. — Хто знає, сережка була дуже підозрілою.
— Наступного разу краще питай відразу, перш ніж вигадувати цілу драму! — пожартував Микола, поцілувавши мене в щоку.
Ми змінили тему й продовжили вечерю. Тільки одне не давало мені спокою. Олена працювала всього кілька тижнів і загубила свою сережку? Ще й у такому місці, що й не доберешся. Щось тут було не чисте.
Засинаючи на ліжку я згадала слова прибиральниці, коли брала її на роботу. Вона тоді сказала: “Я прикраси не ношу. На золото у мене алергія, а срібло просто не люблю. А з чоловіком ми як два роки розлучилися й нові стосунки я не хочу”. Ці думки не давали мені спокою, невже чоловік мене зраджує? Тільки б зрозуміти, чия це сережка.
Я сховала знахідку у шухляді в коридорі й почала займатися своїми справами. Тільки через тиждень мама несподівано відкрила мені очі. Після візиту до нас, вона збиралася у коридорі й попросила щітку для волосся. Коли мама відкрила шухляду й побачила сережку, вона здивовано вигукнула:
— О, це Софіїна сережка. Як вона тут опинилася? Донька її вже давно знайти не може, каже, що коханий подарував. Тільки от не знаю, коли вона нас з ним познайомить, весь час каже, що він у відрядженні чи на роботі…
Я стояла немов ошелешена: “як Софіїна сережка?” промайнуло в голові. Це виходить, що моя сестра коханка мого Миколи? Як таке може бути? Мама ще довго говорила якусь маячню про щасливе майбутнє обох дочок, проте я її не слухала, не хотіла виказати, що знаю правду. Напевно мама й сама не знала, що утнула її Софія і як намагається увести чужого чоловіка із сім’ї.
Щоб не виказати себе, я дозволила мамі повернути сережку сестрі. Тільки через два дні я побачила пост у соцмережі на її сторінці з підписом: “Нарешті, моя пропажа знайшлася”. На фото виднілася та сама сережка, яку я знайшла під своєю ванною.
Я ще не вирішила, що робитиму далі. Вигнати чоловіка я не можу, адже діти залишаться без батька. Зраду терпіти — не маю сили, на сестру навіть дивитися не хочу, а мамі розказати — боюся, що її серце не витримає. Що мені робити?
