Ніна вийшла заміж рано, ледь вісімнадцять виповнилося. Чоловік правда був старший за неї аж на вісім років. Ніні він здавався таким собі дорослим і мудрим, і вона думала, що буде за ним, як за кам’яною стіною, і перший час начебто так і було.
За пів року сімейного життя Ніна зрозуміла, що чекає дитину, і коли вона сказала про це Славі, їй здалося, що він щиро цьому зрадів.
У визначений час Ніна народила сина, і Слава перші пару тижнів намагався їй допомагати, але потім ейфорія батьківства в нього пройшла, і він став під будь-яким приводом зникати з дому, мотивуючи це тим, що він працює і йому потрібен відпочинок, а з маленькою дитиною, який відпочинок — ніякого! Ніна ображалася на чоловіка, нервувала, і синочок, відчуваючи настрій матері, вередував, погано спав ночами.
І через те, що Максимко не давав спати ночами не тільки матері, а й батькові, чоловік дедалі частіше став не приходити додому ночувати. А коли синові виповнився рік, він прямим текстом сказав Ніні:
— Ну, ось що, люба дружино! Я тут подумав і вирішив, що нам треба розійтися, і тому збирай свої речі й на вихід. На розлучення я сам подам.
— Славо, ну куди я піду з малою дитиною на руках? Ти ж чудово знаєш, що в цьому місті в мене нікого немає.
— Це не мої проблеми, куди хочеш, туди й іди. Поїжджай у своє містечко, в тебе ж там тітка живе.
— Так, але в тітки своя сім’я: чоловік, двоє дітей і квартирка невелика, як ми там житимемо?
— Я тобі ще раз повторюю — це не мої проблеми!
— Ну, як не твої — син-то твій!
— Від сина я не відмовляюся, аліменти платитиму, але жити з немовлям, яке весь час кричить в одній квартирі — я не хочу!
— Але ж Максимко підросте і перестане кричати…
— Перестане, не перестане! Мене це вже не цікавить. До того ж у мене є інша жінка, і після того, як ти підеш, вона переїде сюди жити. Так що, не тягни час і звільни мою квартиру.
До речі сказати, Ніна й справді жила в квартирі В’ячеслава, вони оселилися тут після того, як він привіз її з невеликого містечка, де вони й познайомилися, коли він приїжджав до когось там у гості.
Квартира ця дісталася йому в спадок від якогось далекого родича, в якого не було близької рідні.
І ось тепер Слава вказував на двері Ніні з сином, і тій довелося зібрати найнеобхідніші на перший час речі — собі й сину, і їхати в своє рідне містечко, з якого поїхала майже три роки тому.
Треба віддати належне тітці, вона її не прогнала, поселила в себе, тому що свою кімнату в комуналці Ніна продала, коли їхала зі Славою. Адже вона сподівалася прожити з ним довго і щасливо, як у тій казці, і померти в один день. Але… Не вийшло.
Потім тітка допомогла їй з роботою, щоправда, тільки двірником, але там хоч якесь житло надавали. Та й перший час допомагала і продуктами, і грошима, хоч самі й не жили багато.
Через рік тітка допомогла їй влаштувати Максимку в ясла, і Ніні стало легше. Тепер можна було б і роботу змінити, але Ніна вирішила цього не робити, здебільшого через житло, і залишилася працювати двірником. А головне — вона пішла вчитися, як колись, до зустрічі зі Славою, мріяла.
Минуло п’ять років. Ніна вивчилася на товарознавця, і як не дивно, але й тут їй допомогла тітонька: в її хорошої знайомої свій продуктовий магазин і в планах відкрити другий, і ось вона-то й взяла Ніну на роботу, хоч у тієї не було жодного досвіду.
Максим пішов до школи. І тепер Ніна зранку мела подвір’я, а потім ішла на роботу в магазин, по дорозі відводила Макса.
За пів року вона зняла квартиру, пішла з двірників. Господиня, Галина Сергіївна, не могла на неї нахвалитися: Ніна, як то кажуть, хапала все на льоту. І коли Галина Сергіївна відкрила другий магазин, який знаходився в тому самому мікрорайоні, де жила Ніна і недалеко від школи, де навчався Максимко, то призначила її директором.
А ще Діма, її молодий чоловік, з яким Ніна зустрічалася вже рік, покликав її заміж. Вони подали з ним заяву до РАЦСу, і весілля призначили через два місяці.
Минуло півтора місяця, і одного вечора… Пролунав дзвінок у двері. Ніна, думаючи, що це прийшов Дмитро, не подивившись у вічко, відчинила. Яким же було її здивування, коли вона побачила за дверима… В’ячеслава! З валізою.
— Привіт! — сказав він. — А я до тебе!
— Здрастуйте! До мене? Навіщо?
— Як навіщо? Адже ти ж моя дружина!
— Ні! Я тобі не дружина, чи ти забув, що ми розлучені? — а вони й справді були розлучені вже років так шість.
— Подумаєш, розлучені! Побратися по-новому не проблема! Адже в нас із тобою син росте, а в нього має бути батько!
— Отямився!
— Я завжди про це пам’ятав!
— Та ну? Пам’ятав? А що ж ти йому жодного разу подарунка на день народження не прислав? Та годі подарунка, хоча б просто привітав!
— Я йому аліменти платив, та й зараз плачу, якщо що!
— Та що твої аліменти, курям на сміх! На них хіба що один раз у магазин сходити можна! А вже щось більш цінне навряд чи купиш.
— Купиш — не купиш, головне плачу!
— Ага! Котові сльози! І взагалі, ішов би ти звідси, а то…
— Що, друзів у погонах покличеш? А я скажу, що я приїхав сина провідати, а ти мені не даєш з ним бачитися! От тоді й подивимося, кому гірше буде.
— Я тобі з сином бачитися не забороняю, от тільки сьогодні вже пізно, приходь завтра.
— Добре! Прийду завтра, — сказав В’ячеслав і став спускатися сходами.
— Зачекай! Дай мені відповідь на одне запитання… — зупинила його Ніна.
— Яке? — зупинився і повернувся до неї колишній чоловік.
— Звідки ти дізнався мою адресу?
— Ну, світ не без добрих людей.
— Ну і хто це такий добрий?
— Тобі яка справа?
— Така!
— Усе! Відчепись! Завтра прийду! — і пішов. А Ніна ще кілька хвилин постояла, подивилася йому вслід: «І цю людину я колись любила!» — майнуло в її голові.
Вранці, відвівши Макса до школи, сама пішла на роботу. Після школи Макс зазвичай приходив до Ніни на роботу і до вечора був там із нею. Але сьогодні він чомусь не прийшов. Ніна почала нервувати, кілька разів виходила з магазину, виглядаючи сина, але його все не було. Потім, не витримавши, подзвонила вчительці, і коли та сказала, що він давно вже пішов, вона неймовірно рознервувалася. Трохи заспокоївшись, вона подзвонила Дмитру, а після відправилася в поліцію, написала заяву, і Максима почали шукати.
Знайшли його через три години на автовокзалі, разом із В’ячеславом, вони вже сідали в автобус, і ще трохи — і поїхали б. Потім були дві години розборів у відділенні поліції, де В’ячеслав, з піною біля рота, доводив, що Ніна погана мати і дружина.
Що вона не дає йому бачитися з сином, та й раніше, коли вони ще були одружені, завжди налаштовувала сина проти нього. Але коли йому сказали, що на той момент Максиму був усього рік і він навряд чи щось розумів, почав нести таку ахінею, що навіть співробітники поліції, які перебували в цей час поряд із ними і за час роботи бачили всяке, дивилися на нього як на дурня.
Зрештою йому пояснили, що якщо він хоче бачитися з сином, то це питання треба вирішувати з Ніною і домовитися, коли і в які дні він може його бачити. А ще йому сказали, що якщо він ще раз спробує забрати сина без відома матері, то його можуть притягти до відповідальності. Після цього, давши йому підписати необхідні папери, його відпустили.
Ніні теж усе пояснили і дозволили їхати додому. Ніна, Максим і Дмитро, який одразу після її дзвінка, покинувши всі свої справи, поїхав до неї, пішли на вихід. І коли вони відійшли від будівлі поліції, до них підійшов В’ячеслав і замість того, щоб спокійно поговорити, почав погрожувати Ніні. Але тут Дмитро, взявши його за грудки і як слід струснувши, пообіцяв, що якщо він хоч пальцем доторкнеться до Ніни чи Макса, то матиме справу з ним.
— А зараз, я тобі раджу, їдь-но ти звідси, поки руки-ноги цілі, і не показуйся тут ніколи, — сказав він В’ячеславу.
— Та що ти мені зробиш? Та я на тебе заявлю, і подивимося…
— Запам’ятай: я живу в цьому місті, і в мене тут багато друзів! — відповів йому Дмитро. — А ти тут чужий, і мало що може з тобою статися… То що, їдь собі з миром і… Сподіваюся, ти мене зрозумів, а якщо не зрозумів, я можу роз’яснити.
— Та я…
— Славо, йди, а! — сказала Ніна.
— Так, йдіть, усі ви! — і, махнувши рукою, пішов у той бік, де знаходився автовокзал.
Через два тижні Ніна і Діма розписалися і відзначили цю подію в колі друзів.
Минув рік. Нещодавно Ніна народила доньку, Арінку, так що тепер вона сидить у декреті.
Весь цей рік Ніна проводжала і зустрічала Макса зі школи, але В’ячеслав більше жодного разу в цьому місті не з’являвся.
Будемо сподіватися, що й надалі він ніколи сюди не приїде, хоча як знати!
Можливо, Максим виросте і сам захоче побачити батька, а поки що…
