Весняний вечір обіцяв бути спокійним, поки на горизонті не з’явилася Світлана — дружина Лілиного брата, оточена трьома галасливими дітьми та хмарою ароматів дешевих парфумів.
Ліля намагалася проскочити повз торговий центр непоміченою, але було пізно.
— Лілечко! Ой, яка зустріч! — вигукнула Світлана, перехоплюючи її біля входу. — А ми якраз зголодніли. Ходімо, посидимо, потеревенимо. Я пригощаю! Ну, в сенсі, компанію розділимо.
Ліля завагалася. У сумці лежала остання купюра, якої мало вистачити на тиждень до зарплати. Але Світлана вже тягнула її до «Золотого фазана» — чи не найдорожчого кафе в районі.
За столом почався хаос. Світлана, не дивлячись на ціни, замовляла піцу, подвійні порції картоплі фрі, десерти та молочні коктейлі.
— Світлано, ти впевнена, що нам стільки треба? — тихо запитала Ліля, відчуваючи, як у неї починає сіпатися око від цифр у меню.
— Ой, не будь такою занудою! Дітям треба вітаміни й радість. Ти ж знаєш, як твій брат мало заробляє, хоч би раз племінників побалувала… хоча б своєю присутністю!
Коли офіціант приніс рахунок, настав момент істини. Світлана театрально поплескала по кишенях джинсів, потім зазирнула в порожню сумочку.
— Ой… Лілю, ти не повіриш. Я картку вдома забула. І готівки нуль.
Ліля відчула, як гаряча хвиля гніву піднімається від шлунку до горла.
— Ти жартуєш? Світлано, ти сама потягнула нас сюди! Ти сказала, що хочеш поїсти!
— Ну то що, мені дітей голодом морити? — підвищила голос невістка. — Тобі що, шкода для рідні? Ти ж працюєш, у тебе дітей немає, витрат ніяких!
— У мене в гаманці — останні гроші на проїзд і хліб до кінця місяця! — майже вигукнула Ліля, ігноруючи погляди сусідніх столиків. — Ти замовила лобстера під сиром, поки я пила порожній чай!
— Ти завжди була жадібною! — Світлана склала руки. — Весь ваш рід такий. Ну, клич офіціанта, кажи, що ми не заплатимо.
Нехай поліцію викликають, нехай дітей у відділок забирають, хай ганьба на все місто буде! Тобі ж байдуже на репутацію брата!
До столу вже підходив адміністратор з кам’яним обличчям. Ситуація пахла скандалом і протоколом. Племінники, відчувши напругу, почали одночасно скиглити.
— Досить! — Ліля здригнулася. Ганьба лякала її більше за голод. Вона тремтячими руками витягла купюру. — Ось. Тут усе. І решти не треба.
Коли вони вийшли на вулицю, Світлана як ні в чому не бувало поправила зачіску.
— Ну от бачиш, нічого страшного не сталося. Ти ж знаєш, я віддам… колись.
— Не треба мені нічого віддавати, — відрізала Ліля. — Просто більше ніколи, чуєш, ніколи не підходь до мене на вулиці. Для тебе я сьогодні «закінчилася» разом із цими грошима.
Ліля розвернулася і пішла в бік метро, розуміючи, що наступні сім кілометрів додому вона йтиме пішки. Вечір був теплим, але на душі було холодно й порожньо, як у її гаманці.
Минув тиждень. Ліля, яка сім днів харчувалася виключно вівсянкою на воді та ходила на роботу пішки, відчула, як у ній прокинувся азарт.
Вона зрозуміла: Світлана не просто «забудькувата», вона — професійний маніпулятор. А з маніпуляторами треба грати за їхніми правилами.
Ліля знала, що в суботу у брата день народження. Світлана планувала пишне святкування в тому ж самому «Золотому фазані», щоб «показати статус» перед подругами.
— Лілю, ну ти ж прийдеш? — солодким голосом щебетала Світлана в слухавку. — Ми замовили великий стіл. Брат тебе дуже чекає!
— Звісно, Світланко. Після того вечора я зробила висновки. Родина — це головне. Я прийду з особливим подарунком.
У ресторані все було «дорого-багато». Світлана сяяла в новій сукні, діти розносили залу, а брат Лілі, Андрій, виглядав трохи розгубленим від масштабів витрат. Офіціанти ледь встигали підносити елітні закуски.
Коли прийшов час тостів, Ліля встала з келихом води.
— Дорогий брате, я бажаю тобі терпіння. А тобі, Світлано, хочу подякувати за урок. Ти навчила мене, що за все в житті треба платити. Тому мій подарунок — це… свобода від боргів!
Ліля дістала з конверта не гроші, а роздрукований і завірений чек з їхнього минулого візиту, до якого степлером було прикріплено лист-претензію.
— Я вже поговорила з адміністратором, — спокійно продовжила Ліля під гробову тишу. — Пам’ятаєш, ти казала, що в тебе немає грошей? Так от, я оплатила цей банкет наперед… твоїми грошима
Світлана зблідла.
— Якими ще моїми грошима?! Ти з глузду з’їхала?
— Тими, що Андрій відкладав на ремонт вашої кухні, — посміхнулася Ліля. — Виявляється, він довірив мені їх потримати, щоб ти не витратила на дурниці. А я просто віддала їх ресторану за сьогоднішній вечір і за той твій «випадковий» обід.
— Ти не мала права! — заверещала Світлана, схопившись за край столу. — Це наші сімейні гроші! Андрію, скажи їй!
Андрій, який нарешті зрозумів, чому Ліля весь тиждень виглядала як тінь, важко зітхнув:
— Світлано, сядь. Ліля сказала мені, як ти змусила її віддати останні копійки минулого разу. Ти ж сказала, що «для рідні не шкода». Ось вона і не пошкодувала.
— Ах так?! — Світлана зірвалася на крик. — Ви змовилися! Ви хочете мене принизити перед усіма! Я мати ваших дітей!
— Мати, яка готова була здати родичку в поліцію за тарілку картоплі? — втрутилася Ліля. — Знаєш, Світлано, у меню є чудова позиція: «Гідність». Шкода, що ти її не замовила, вона сьогодні була б дуже доречною.
Світлана намагалася вибігти з ресторану, але шлейф нової сукні заплутався в ніжці стільця. Гості відводили очі. Вона зрозуміла, що «статус», який вона так ретельно будувала, розсипався від одного чека.
Ліля підійшла до брата, поцілувала його в щоку і поклала на стіл 200 гривень.
— Це тобі на таксі, братику. Бо, здається, ремонт кухні почнеться не скоро, а пішки ходити корисно — я перевірила.
Вона вийшла з ресторану з високо піднятою головою. В її сумці було порожньо, але на душі — нарешті сонячно.
Помста — це страва, яку подають холодною, але Світлана звикла до гарячих скандалів. Вона не з тих, хто мовчки ковтає образи, особливо коли її виставили «голодранкою» перед усім рестораном.
Наступного ранку Світлана прокинулася з болем у голові та величезною жадобою справедливості у своєму розумінні цього слова. Вона схопила телефон і почала обдзвонювати всіх спільних знайомих.
— Ви чули?! — лементувала вона в трубку, розмазуючи вчорашню туш. — Ліля вкрала гроші Андрія! Гроші на дитяче харчування! Вона підробила чеки, вона… вона просто хоче розлучити нас! Вона заздрить, що в мене сім’я, а в неї тільки вівсянка в пакеті!
Світлана вирішила піти далі. Вона знала, де працює Ліля — у невеликому архітектурному бюро, де дуже цінували репутацію.
Близько обіду двері офісу відчинилися так, ніби їх вибили ногою. Влетіла Світлана, тягнучи за собою наймолодшу дитину, яка вже встигла вимазати куртку в шоколаді.
— Де вона?! Де ця злодійка?! — заверещала Світлана на весь опен-спейс. — Лілю, виходь! Віддай гроші моїх дітей!
Ліля повільно піднялася зі свого робочого місця. Колеги завмерли, припинивши клацати мишками. Керівник бюро, пан Валерій, вийшов зі свого кабінету, поправляючи окуляри.
— Світлано, ти помилилася адресою. Поліція в іншому боці вулиці, — спокійно сказала Ліля, хоча серце калатало десь у п’ятах.
— Ти обікрала брата! — Світлана підлетіла до її столу, скидаючи теку з кресленнями на підлогу. — Ти оплатила свої розваги нашими заощадженнями! Подивіться на неї, вона ж свята, а сама останнє в сиріт забирає!
— Світлано, припини істерику, — голос Лілі був крижаним. — Ти кричиш про гроші, які я витратила на ТВОЮ ж вечерю тиждень тому, коли ти «забула» гаманець. І про ТВОЄ свято вчора, де ти їла за двох.
Світлана вже відкрила рота для нового залпу образ, але Ліля виставила руку вперед.
— Ти хотіла публічності? Ти її отримала. А тепер дивись сюди.
Ліля розвернула монітор комп’ютера до невістки та керівника. На екрані було відкрито відео з камери спостереження того самого «Золотого фазана», де вони обідали вперше. Адміністратор, з яким Ліля встигла потоваришувати, скинув їй запис.
На відео чітко було видно, як Світлана, поки Ліля відходила в туалет, дістає з власної сумки товстий гаманець, перераховує купюри, посміхається і ховає його назад під підкладку. А за хвилину починає грати виставу «Ой, я все забула вдома».
— Ти… ти стежила за мною?! — прохрипіла Світлана, різко збавляючи тон.
— Ні, я просто знала, з ким маю справу, — відповіла Ліля. — Пане Валерію, вибачте за цей цирк. Зараз ця пані піде, або ми разом подивимося, як вона намагається вкрасти ще й ложку з нашої кухні.
Світлана схопила дитину в оберемок і, щось нерозбірливо буркочучи про «суд» та «прокляття», вилетіла з офісу.
Того вечора до Лілі прийшов Андрій. Він приніс великий пакет продуктів — не вівсянку, а хороші сири, фрукти та пляшку.
— Пробач мені, — сказав він, сідаючи на кухні. — Я подав на розлучення. Вона вчора намагалася винести з хати мій ноутбук, щоб «компенсувати моральну шкоду». Я довго терпів заради дітей, але тепер бачу, що вони ростуть, бачачи брехню як норму. Це треба припиняти.
Ліля обійняла брата. Вперше за довгий час у цій квартирі пахло не тільки кавою, а й спокоєм.
— Знаєш, — посміхнулася Ліля, — а вівсянка на воді насправді дуже корисна для фігури. Але я більше не хочу її їсти через чиюсь нахабність.
Тетяна Макаренко
