— Я подаю на розлучення. І не чекай поблажок — я все передбачив. Квартира записана на маму, машина — на сестру, а дача — на батька. Від завтра у тебе нічого не буде.
Він вимовляв це з такою насолодою, ніби здійснював мрію. І хоч Олена не чула цих слів раніше, вона відчувала, щось назрівало. Підозра висіла у повітрі, наче важка грозова хмара.
Вона розповіла все подрузі — про дивні дзвінки з офісу, вимоги, щоб Анатолій негайно з’явився на роботі, і про його раптове зникнення на місяць.
— Може, в нього мама захворіла, а він не хоче тебе турбувати? — припустила Катя.
Олена тільки пирхнула.
— Та не сміши мене. Скільки років я біля неї, а тепер раптом “не турбувати”? Повір, якби зі свекрухою щось сталося, я б дізналась першою. Толік би сам мене туди привіз і залишив чергувати біля неї. Ні, тут щось інше. І мені це зовсім не подобається.
Катя ще щось намагалася вигадати, але Олена відчувала: у чоловіка хтось був. Доказів не було — тільки інтуїція.
Олені наснився неспокійний сон. Вона здригалася від кожного звуку, а чоловік, навпаки, поводився дедалі роздратованіше. Жінка ледь могла витримати його присутність поруч, а він, здавалось, навіть не помічав напруги.
Він гадав, що поводиться як завжди, та Олена бачила кожну дрібницю, розмову на підвищених тонах, вечірні затримки й той самовдоволений погляд, коли повертався додому ситий, наче вечеряв десь в іншому місті.
Його рідня теж змінилася. Колись ввічливі люди дозволяли собі більше, ніж завжди. Просили допомогти прибрати, принести продукти та ставилися до жінки, ніби вона чужа.
Коли прийшла свекруха, Олена ледь стрималася, щоб не виставити її за двері. Та ходила по квартирі, як у себе вдома — заглядала у шафи, пересувала речі, оглядала кухню.
— Як можна так занедбати житло? — бурчала вона. — У мене б тут був зразковий порядок. Квартира — як цукерочка. А хто так спеції ставить? І каструлі чому не за розміром? Бідний мій Толік, стільки грошей витратив, а ти навіть не вмієш оцінити його працю.
Жінка мовчала. Сперечатися зі свекрухою — все одно що вітром говорити. Та твердо вірила: усе, що невістка зробила для дому, — дрібниця, адже це “святий жіночий обов’язок”. А те, що саме батьки Олени допомогли зятю на старті, було табу — таємниця, про яку краще мовчати.
Колись сестра Анатолія була тиха, спокійна, а тепер ніби її підмінили — стала приходити частіше, кидати образливі слова. Її натяки й загадкові фрази, косі погляди на Олену — усе це здавалося якоюсь грою, у якій жінка не знала правил.
Єдиний, хто залишився колишнім, — свекор. Замкнений, мовчазний, він завжди уникав родинних сцен, а тепер і зовсім зник із міста.
— Тато вирішив відпочити, — відмахнувся Толік. — Втомився від усіх нас, поїхав у село. Повернеться, куди ж він дінеться.
Олена не вірила. Вона відчувала — все, що відбувається останнім часом, передвіщає негарні події. Подруга тільки розводила руками: допомогти не знаю як. І тоді Олена вирішила діяти першою. Вона продумала кілька найімовірніших сценаріїв і почала рухатися у цьому напрямку.
Кілька дзвінків, декілька запитань у потрібних місцях — і навіть таємно прочитане листування чоловіка. Їй було байдуже на докори сумління: вона хотіла правди, хай навіть найгіршої.
Тільки дізнатися нічого не встигла. Анатолій, мов грім серед ясного неба, приголомшив її своїм “зізнанням”. Того вечора він увійшов додому незвично веселий і з порогу вигукнув:
— Ну що, Олено, завтра подаю на розлучення! У тебе нічого немає, — радісно повідомив Анатолій.
Жінка стрималася. Вона глибоко вдихнула й спокійно відповіла:
— Твоє право. Але тоді збирай речі й іди.
Чоловік розсміявся:
— Ні, люба, йти доведеться тобі, а не мені. Я все продумав. Квартира на мамі, машина на сестрі, дача на батькові. Так що з завтрашнього дня у тебе нічого немає!
Тепер усе стало на свої місця. Але Олена лише всміхнулася. Отже, правильно зробила, що почала перевіряти. Того ж вечора вона зібрала свої речі й пішла — під вдоволений сміх чоловіка.
Та він дарма думав, що переміг. Наступного дня жінка подала позов до суду — на розлучення, поділ майна та визнання всіх “дарчих” угод недійсними. Вона підготувалася ретельно: мала на руках копії документів, виписки, чеки — все, що доводило її право на спільне майно.
Юрист, якого вона найняла, взявся за справу з ентузіазмом. Анатолій тим часом святкував “перемогу” і навіть не здогадувався, що на нього вже чекає судова повістка. Коли отримав її, вирішив, що це про його ж позов. Але вже в суді, коли адвокат Олени повністю розбив його аргументи, сміх у Толіка миттєво зник.
Він навіть уявити не міг, що дружина на таке здатна. Вважав, що захистив себе, а насправді лише погіршив власне становище.
Суд детально розбирав кожен документ, перевіряв дати, рахунки, підписи. Чоловік намагався викрутитися, вигадував нові версії, але нічого не допомогло. Усі переоформлення майна визнали недійсними, адже куплені вони були у шлюбі й оплачені зі спільного рахунку подружжя. Суд постановив поділити все навпіл — квартиру, машину, дачу, бізнес і гроші.
Олена не сиділа вдома — вона працювала нарівні з чоловіком, вкладалася в сім’ю, брала участь у кожній великій покупці. Її підтримали батьки й подруга. А от чоловік залишився сам. Його рідня не підтримала. Мати обурилася: квартира, яку вона вважала своєю, “попливла з рук”. І, як з’ясувалося, вона й не збиралася потім повертати її синові — мала власні плани на житло. Сестра взагалі перестала з ним розмовляти — вже встигла пообіцяти машину нареченому, але після рішення суду машину довелося продати. Наречений, дізнавшись, що подарунка не буде, просто зник.
Батько ж лише зітхнув:
— Я ж казав, що це погана ідея. Олена розумна жінка. Шкода тільки, що дачу не вдалося зберегти — я ж там стільки сил вклав…
Він попросив Олену залишити дачу йому, і вона погодилася — без грошей, просто з поваги до старшої людини. Свекор дійсно багато сил вклав у дачу. Своїм коштом відремонтував дах, полагодив сходи, побудував ґанок та замінив паркан. Олена на дачі рідко з’являлася, занадто далеко вона розташовувалася від їхнього житла. Тож дача стала єдиним, що залишилося в Толіка.
Коли все було позаду, Олена нарешті видихнула. Минуло кілька місяців, перш ніж вона відчула справжню свободу. Інтуїція, яка не давала спокою останнім часом, нарешті стихла. Тільки Толік не заспокоївся.
Минуло пів року після розлучення, і він з’явився знову — намагаючись говорити щиро:
— Я зрозумів, що краще тебе нікого не знайду. Усі інтрижки закінчені. Почнімо спочатку, га?
Жінка навіть не дала йому договорити — спокійно зачинила двері. Жодних пояснень не потрібно. Він ніколи не зрозумів би, що дружина його назад не прийме. Повернення у стосунки, де її зрадили, вона не допустить ніколи. Тепер Олена знала, що таке справжня свобода — і вона їй подобалася. Чоловіка вона залишила у минулому, як неприємний сон.
