Петрове серце давно належало Галі. Він любив тихцем дивитися у вікно, коли вона виходила з хати до криниці по воду. На вроду була як намальована: тонкий стан, довга руса коса, тонюсінькі, як шнурочки, бровенята… А як вона йшла! Не йшла – пливла над землею.
Один мала ґандж – була нiмою. Бо як закінчила Галюня два класи школи, дуже застудилася. Хвороба дала ускладнення й відібрала у дівчини слух. Джерело
Мати добре бачила, за ким сохне син. Хоч ще зовсім юний був, а ті почуття хвилею його накривали. Тільки Галя на поріг – бо ж дружили, усе дитинство провели разом – він кидав роботу і йшов її «розважати». Ненька сердилася через це і не раз совістила хлопця:
– Ну що, хіба інших дівчат у селі нема? Мало, що батька забрала вiйна, то ти ще невістку хочеш мені привести несправну?
Бувало плакала, кричала. Та хіба втримаєш палке юне серце?!
Якось Галя на мигах попросила Петра допомогти їй хмизу з лісу принести. Він гукнув матері, щоб скоро не ждала, і чкурнув з хати. Дорогою «балакали» про різне. Не раз ставали, аби дівчина встигла «прочитати» відповідь на своє запитання по Петрових губах. Те, що хоч трохи ходила у школу, їй дуже допомагало у спілкуванні, бо могла зрозуміти майже усе.
Хлопець розстелив стару ряднину і став у неї зв’язувати сухе лісове ломаччя. Дівчина підносила тоненьке галуззя, він же старався знайти щось більше, важче. Уже збиралися йти додому, як раптом дівчина вустами, без звуку, вивела: «А хто такі бандерівці?»
Петро отетерів. Він знав, що у місцевих лісах ховалися хлопці, що вони боролися за незалежність України. Та їх усіх винищили. Як мав про все це мало не на пальцях розказати малограмотній Галі?
– Це українці, – коротко відповів.
«А ми хіба не українці?» – німо перепитала дівчина.
– Українці, але в них головний Б-а-н-д-е-р-а, – зумисне протягнув останнє слово, аби Галя його «прочитала». – Вони воювали за Україну.
Галя не розуміла, бо знала, що в роки вiйни з німцем воювала радянська армія, партизани. За яку Україну боролися бандерівці, їй було невтямки. Петро не знав, як їй краще це пояснити. Коли вони повернулися додому, попросив біля хати його зачекати. Він виніс маминого молитовника й олівець. На одній зі сторінок написав: «Самостійна Україна!» І намалював Тризуб. Обводячи Галиним пальцем контури малюнка, пояснив: у Тризубі закодована «ВОЛЯ».
Через кілька днів приходить у Петрову хату секретар сільради. Гнівно так глянув на вдoву: мовляв, веди до кімнати. Та покірно відкрила двері й запросила пройти. Тільки секретар вгледів молитовника – вхопив його і став швидко гортати сторінку за сторінкою, аж поки не знайшов Петрів запис. Став трясти ним над вдoвиною головою:
– Засуджу! Розвели тут агітацію проти радянської влади! В Сибір вам дорога! Щоб забули молитися за «самостійну Україну», – останню фразу промовив з насмішкою, тоді вирвав «гріховну сторінку» і кулею вилетів з хати.
Сyдили Петра. До останнього він був впевнений, що то Галя його здала. Нарікав на себе, що через свою довірливу любов отримав 25 літ катopги. Але одного разу отримав від матері листа, в якому та розповідала про сусіда через двір, Яшку. Мовляв, став хлопець письменний, з листами «стукає» аж в республіканську газету, що несподівано у нього розкрився талант.
Ніби хвалила Яшку, а між іншим згадала і Галю, яка всі сльози виплакала і чекає від нього вісточки. Довго Петро дивувався, з чого б це мати про німачку так тепло розказувала. А потім зрозумів: це Яшка, певно, побачив, як він дівчині щось малював у молитовнику, і донос настрочив. Коли ж мати дізналася, вирішила синові акуратно про це сповістити. І Петро написав Галі листа.
Конверти з неволі додому і навпаки летіли рідко. Та вони давали надію: Галя чекає свого катopжанина. Врешті покарання Петру зменшили – і через шість років він повернувся в село. Яшка, побачивши біля хати сусіда, мало не вмeр зі стpаху. А той лиш сказав:
– Прощаю. І хай Бог тобі простить…
Розписалися, і перейшла Галя з батьківської хати у сусідську, вдoвину. Петро дуже переживав, чи зладяться жінка з матір’ю. Бо в пам’яті все зринали давні слова, зопалу кинуті ненькою: «Хіба інших дівчат у селі нема? Хочеш невістку мені привести несправну?» Але побачив, що мати прийняла Галю, як рідну.
Минули роки. Повиростали вже Петрові діти, на неньчиній могuлі вибуяла червона калина. І настала нарешті його «бандерівська Україна» – вільна і самостійна. Побачив у газеті Тризуб – і перед очима усе минуле пропливло, наче то було вчора, а не десятки літ тому. Пригорнув Галю і виразно їй вустами вимовив: «Пам’ятаєш? Ось вона, «ВОЛЯ» з маминого молитовника».
День Незалежності уже дід Петро святкував, як Пасху! Бо не було для нього більших торжеств, ніж воскресіння Христа та воскресіння з радянського ярма України. І коли прийшов час – Господь покликав його дyшу, останніми словами на видиху були: «Слава Україні!»
Автор – Наталія КРАВЧУК
