Валя стояла біля вікна своєї маленької квартири на околиці Києва, дивлячись на сірий осінній дощ, що стікав по склу. Їй було тридцять два, і життя здавалося їй суцільною низкою невдач.
Робота в бухгалтерії нудна, як стара газета, чоловік пішов до молодшої два роки тому, а подруги все рідше дзвонили.
“Треба щось змінювати”, – думала вона, але сил не вистачало навіть на каву зранку.
Того вечора задзвонила Олена, її давня подруга з університету. Олена завжди була тією, хто жив яскраво: подорожі, вечірки, історії про кохання, що закінчувалися щасливо.
– Валю, слухай, – затараторила Олена в трубку, – я знаю, ти там у своїй норі сидиш, як миша. Приїжджай до мене в село! У тітки хата стоїть порожня, на Закарпатті. Повітря, гори, тиша. І чоловіків там повно – самотніх фермерів, туристів. Знайдеш собі принца на коні!
Валя засміялася, але сумно.
– Олено, ти що? Я в селі? Я ж міська, комп’ютер, інтернет, кав’ярні. А там корови, кури…
– Корови – це романтика! – перебила Олена. – Пам’ятаєш, як ми в студентстві мріяли про просте життя? Без цих офісних щурячих перегонів. Приїдь на тиждень. Якщо не сподобається – повернешся. Але обіцяю: щастя там, де не чекаєш. Я ж тобі завжди правду кажу.
Валя зітхнула. Чому б і ні? Роботу взяла відпустку за свій рахунок, спакувала валізу з теплими речами – осінь на Закарпатті холодна – і сіла в потяг до Мукачева. Дорога була довгою, але думки кружляли: “А раптом Олена права?”
Приїхала ввечері. Олена зустріла на вокзалі на старенькому “Жигулі”.
– Ну що, принцесо міська? – обняла вона Валю. – Зараз поїдемо в село. Тітчина хата – як з казки. Сад, город, пічка. І сусіди… ого-го!
Валя закотила очі.
– Ти про сусідів? Не треба мені чоловіків. Я просто відпочити.
– Гаразд, гаразд, – підморгнула Олена. – Але життя покаже.
Хата виявилася затишною: дерев’яні стіни, вишиті рушники, велика піч. Олена залишила Валю на тиждень, пообіцявши заїжджати.
– Якщо що – дзвони. А тепер гуляй, дихай, живи!
Перші дні Валя нудьгувала. Гуляла селом, дивилася на гори, що синіли вдалині. Село було маленьким: кілька вулиць, церква, магазинчик. Люди віталися, але трималися осторонь – чужа.
Одного ранку вирішила піти в ліс по гриби. Олена сказала: “Там повно білих, лисичок. Візьми кошик!”
Валя взяла кошик, теплий светр і пішла стежкою вгору. Ліс був чарівним: жовте листя, запах хвої, спів птахів. Вона нахилилася за першим грибом, і раптом почула голос:
– Обережно, панянко! Там слизько після дощу.
Валя підняла голову. Перед нею стояв чоловік: високий, широкоплечий, у робочому комбінезоні, з кошиком у руках. Обличчя засмагле, очі сірі, посмішка тепла.
– Ой, вибачте, – сказала Валя, червоніючи. – Я нова тут. Валя з Києва.
– А я Іван, – простягнув він руку. – Місцевий. Лісник, можна сказати. Гриби збираю для сім’ї. Допомогти?
Валя кивнула. Вони пішли разом. Іван розповідав про ліс: де ростуть найкращі гриби, як відрізнити їстівні від отруйних.
– Бачите оцей? – показав він на червону шапку. – Мухомор. Красивий, але небезпечний. Як деякі люди.
Валя засміялася.
– А ви філософ?
– Ні, просто життя навчило. Самотній я, Валю. Дружини не стало п’ять років тому. Діти в місті. А я тут, з природою.
Вони набрали повний кошик. Іван запросив на чай.
– У мене хата недалеко. Самовар, мед свій.
Валя вагаючись пішла. Хата Івана була більшою: з городом, пасікою. Всередині – чисто, пахло хлібом.
– Сідайте, – сказав Іван, наливаючи чай. – З медом? У мене бджоли – золоті.
Валя куштувала.
– Смачно! Я в місті такого не п’ю.
– Місто – то шум, поспіх, – сказав Іван. – А тут… спокій. Але самотньо часом.
Вони розмовляли годинами. Валя розповіла про своє життя: розлучення, роботу, нудьгу.
– Я думала, щастя в великому місті, в кар’єрі, – зізналася вона. – А тут… свіжість.
Іван кивнув.
– Щастя не в місці, Валю. В людях. І в собі.
Ввечері Валя повернулася додому з кошиком грибів і теплом у серці. “Цікавий чоловік”, – подумала.
Наступного дня Іван зайшов сам.
– Приніс меду. І запросити на прогулянку. До водоспаду. Там красиво.
Валя погодилася. Вони пішли стежкою. Іван тримав її за руку на слизьких місцях.
– Обережно, – казав. – Не хочу, щоб ви впали.
Біля водоспаду сіли на камені.
– Чуєте? – запитав Іван. – Шум води – як музика.
Валя закрила очі.
– Так. Спокійно.
– Розкажіть про себе більше, – попросив Іван. – Чого ви шукаєте?
Валя зітхнула.
– Не знаю. Після розлучення… порожнеча. Подруга Олена сказала: “Щастя там, де не чекаєш”. Приїхала – і ось.
Іван посміхнувся.
– Може, й так. Я після втрати дружини думав: все, кінець. А потім… ліс, бджоли, люди. Життя триває.
Вони гуляли до вечора. Іван показував місця: стару капличку, полонину, де пасуться вівці.
– Бачите отого пастуха? – показав Іван. – Дядько Петро. Йому вісімдесят, а щасливий, як дитина.
Валя сміялася з його історій.
Вдома Валя дзвонила Олені.
– Олено, ти геній! Зустріла чоловіка. Іван. Лісник. Такий… справжній.
– Ого! – закричала Олена. – Розповідай!
Валя розповіла все.
– Він не як ті міські. Прості слова, але глибокі. Запрошує на вечерю завтра.
– Іди! – радила Олена. – І не думай про місто. Спробуй.
Наступного дня Валя пішла до Івана. Він приготував вечерю: борщ з грибами, вареники, курку з городу.
– Сам готував? – здивувалася Валя.
– Аякже. Чоловік у селі все вміє, – посміхнувся Іван. – Сідайте.
За столом розмова лилася.
– Валю, а чому ви одна? – запитав Іван. – Красива, розумна.
Валя почервоніла.
– Чоловік зрадив. З молодшою. Сказав: “Ти нудна”.
Іван нахмурився.
– Не при собі він. Нудна? Ви – як свіжий вітер. З Києва, а говорите щиро.
Валя розплакалася.
– Дякую. А ви… після дружини?
– Важко було. Але я навчився жити. Бджоли вчать: працюй, і буде мед.
Вони сміялися. Після вечері Іван повів на пасіку.
– Бачите? – показав на вулик. – Кожна бджола знає своє місце. Але разом – сім’я.
Валя доторкнулася до вулика.
– Страшно?
– Ні, з вами – ні.
Іван взяв її за руку.
– Валю… я не чекав. Думав, старший я для таких, як ви.
– Скільки вам?
– Сорок п’ять. Але серце молоде.
Валя посміхнулася.
– Вік – не важливо.
Вони поцілувалися під зорями. Ніжно, як перше кохання.
Дні летіли. Валя допомагала Івану: збирала яблука, годувала бджіл, пекла пироги.
– Ти моя помічниця, – казав Іван. – Залишайся.
Але тиждень кінчався.
– Треба повертатися, – сказала Валя сумно. – Робота.
Іван мовчав.
– А якщо не повертатися? Залишся. У мене хата велика. Разом будемо.
Валя вагалася.
– Боюся. Місто – моє життя.
– Життя – де серце, – сказав Іван.
Валя дзвонила Олені.
– Олено, він пропонує залишитися. Але я… бухгалтерія, друзі.
– Валю, слухай серце! – кричала Олена. – Я ж казала: щастя де не чекаєш. У селі, з лісником!
Валя думала ночами. Згадувала місто: пробки, начальник, самотність увечері. А тут – Іван, природа, тепло.
Одного ранку сказала:
– Іване, я залишаюся. На пробу. Місяць.
Іван обняв.
– Ура! Ти не пошкодуєш.
Валя знайшла роботу віддалено – бухгалтерія онлайн. Іван учив її бджільництву.
– Дивись, – казав, – як матку шанують. Так і жінку треба.
Сусіди дивувалися.
– Іване, звідки така красуня? – питала тітка Марія.
– З Києва. Моє щастя.
Валя заводила подруг у селі. З тіткою Марією пекли хліб.
– Дитино, ти як донька, – казала Марія. – Іван змінився. Сміється.
Зиму зустріли разом. Сніг, пічка, чай з медом.
– Люблю тебе, Валю, – казав Іван.
– І я тебе.
Навесні Валя дізналась, що чекає на дитину.
– Син буде! – радів Іван.
Валя дзвонила Олені.
– Олено, ти мала рацію. Щастя в селі, з Іваном. Дякую.
– Бачиш? Подруга завжди права!
Весілля грали влітку. Все село гуляло. Олена приїхала.
– Ну що, принцесо? – сміялася. – Знайшла принца?
– Знайшла. На бджолах.
Іван тримав Валю за руку.
– Дякую, що приїхала. Ти – моє диво.
Валя посміхнулася.
– А ти – моє щастя. Там, де не чекала.
І справді, добре говорила подруга.
Олеся Срібна
